Психічні пізнавальні процеси, їх характеристика

Цілеспрямована дія, починаючись з мотивів (спонукань), включає цілі, завдання, що закономірно проявляється у властивостях особистості: її установках, здібностях, рисах характеру. Ці властивості не дані одвічно, ними визначається і в них розчиняється особистість [6].

Психічні властивості одночасно є і передумовою, і результатом так, діяльності. Від здібностей залежить результат діяльності, і в діяльності вони формуються, розкриваються. Психічні властивості – це ті риси, які, визначаючи спрямованість особистості, її здібності та характер, входять до основної характеристики особистості і складають її психологічне обличчя.

Психічні процеси і властивості важко розірвати, вони невід'ємні одні від одних. Психічні процеси, їх індивідуальні вияви залежать від властивостей особистості (наприклад, сприймання – віл вразливості), і психічні процеси переходять у властивості особистості в ході діяльності [6].

Індивідуально-психологічні особливості в волі – емоціях і тоді вже емоційна збудливість і стійкість, рішучість, ініціативність як властивості особистості. Всі властивості особистості взаємопов'язані і взаємозумовлені, сплетені в одній в конкретній діяльності. Так, здібності в одних випадках можуть породжувати у людини рішучість, в інших – самовпевненість тощо.

Психічні властивості людини, повторюючись і закріплюючись у певних ситуаціях, можуть переходити в психічні стани людини, які відображають певну статичність психічних проявів.

Об'єкт чи явище як сукупність властивостей реалізується через стан і не може без нього розглядатися. Через психічний стан розкривається суперечливість психічного відображення взаємодії – її сталості та змін.

У кожний даний момент емоційне переживання вже не те, яким було перед цим, і ще не те, яким ми його передчуваємо. І в той же час чи помічаємо, наприклад, що певні переживання на деякий час стають панівними, забарвлюючи всю поведінку людини, проявляючись у настрої як емоційному стані. Психічні стани можуть переходити у властивості людини. Часте виникнення стану тривоги як реакції на можливу психічну загрозу може перетворитися на тривожність як властивість особистості [7].

Вчинок як рушійна сила розвитку психічних процесів, станів та властивостей особистості. Психологічною основою вчинку є встановлення та розрив зв'язків людини з середовищем. Вчинок є істинне, справжнє творення нових форм, якостей психічного – насамперед тоді, коли він має моральне значення. У вчинку людина змінює себе і змінює ситуацію.

Ні зовнішні умови самі по собі, ні мотив (як спонукання), взяті окремо, не виступають рушійною силою розвитку психічних процесів, станів та властивостей особистості. Лише у зміні взаємовідношень між людиною і довколишнім світом, у взаємодії розвиваються ті чи інші психічні процеси (сприймання, мислення, емоції, воля), формуються властивості особистості (вразливість, емоційна стійкість, рішучість), проявляються психічні стани – тривоги, стресу чи монотонії [7].

Проникнення в глибину взаємовідношень, що визначають психіку людини, можливо через вчинок. Вчинок є звершення дії всупереч існуючому станові речей і також усупереч внутрішнім істотним силам індивіда. У вчинку завжди міститься дійсний вираз конфлікту, суперечність між правилами, нормами суспільного існування і спрямованістю особистості.

Через ставлення до речей людина завжди співвідноситься з іншими людьми. У вчинку це відношення стає провідним і визначає мотиви поведінки та її внутрішній психологічний зміст.

У психологічному аналізі вчинку присутній аналіз спонукань. Спонукання первинне лежать в основі потреб, які пов'язані зі спрямованістю особистості. Аби потреба піднялася над неусвідомленим потягом, її предмет повинен диференційовуватися в своїх чуттєвих якостях і життєво важливих відношеннях (приміром, просторових), що неможливо без відчуття і сприймання. Норми і правила, стан речей повинні впізнаватися, запам'ятовуватися, шо з необхідністю вимагає участі пам'яті. Цього вистачає на рівні пристосування [8].

Усяка дія людини виходить з тих чи інших мотивів спрямовується на певну мету; воно дозволяє вирішувати те чи інше завдання і виражає певне ставлення людини до навколишнього. Воно вбирає в себе, таким чином, всю роботу свідомості і всю повноту безпосереднього переживання. Кожне саме просте людське дійство – реальна фізична дія людини – є неминуче разом з тим і якимось психологічним актом, більш-менш насиченим переживанням, що виражає відношення діючого до інших людей.

Варто тільки спробувати відокремити переживання від дії і всього того, що складає його внутрішній зміст, – мотивів, цілей, заради яких людина діє, завдань, які його дії визначають, відносини людини до обставин, з яких народжуються його дії, – щоб переживання неминуче зникло зовсім. Життям справжніх великих переживань живе тільки той, хто зайнятий безпосередньо не своїми переживаннями, а реальними, життєво значущими справами, – і назад – справжні, скільки-небудь значимі в житті людини діяння завжди виходять з переживання. Переживання народжується з вчинків, в яких зав'язуються і зав'язуються стосунки між людьми, – як і самі вчинки, особливо такі, які стають істотними обставинами в житті людини, народжуються з переживань [8].

Формуючись в діяльності, психіка, свідомість в діяльності, у поведінці і проявляється. Діяльність і свідомість – не два в різні боки звернених аспекти. Вони утворюють органічне ціле – не тотожність, але єдність. Рухомий яких-небудь потягом, людина буде діяти інакше, коли він усвідомлює його, тобто встановлює об'єкт, на який воно спрямоване, ніж діяв, поки він його не усвідомив. Сам факт усвідомлення своєї діяльності змінює умови її протікання, а тим самим її перебіг і характер; діяльність перестає бути простою сукупністю реакцій на зовнішні подразники середовища; вона по-іншому регулюється; закономірності, яким вона підпорядковується, виходять за межі однієї лише фізіології.

Пояснення діяльності вимагає розкриття та обліку типологічних закономірностей. З іншого боку, аналіз людської діяльності, показує, що найбільша усвідомленість їм неусвідомленість тієї або іншої дії залежить від відносин, які складаються в ході самої діяльності.

В ході діяльності дію усвідомлюється, коли частковий результат, який їм досягається, перетворюється в пряму мету суб'єкта, і перестає усвідомлювати, коли мета переноситься далі і колишнє дію перетворюється лише в спосіб здійснення іншої дії, спрямованого на більш загальну мету: у міру того, як понад дрібні приватні завдання набуває відносну самостійність, дії, на них націлені, усвідомлюються; в міру того, як вони вбирають у більш великі завдання, дії, спрямовані на них, вимикаються зі свідомості, переходячи в підсвідоме [9].

Таким чином, свідомість вмикається і вимикається в залежності від відносин – між завданнями і способами їх здійснення; – які складаються в самому процесі діяльності. Свідомість не є зовнішньою силою, яка ззовні керує діяльністю людини. Будучи передумовою діяльності, свідомість разом з тим і її результат. Свідомість і діяльність людини утворюють справжню єдність.

Свідома дія – це не дія, яка супроводжується свідомістю, який, крім свого об'єктивного виявлення має ще суб'єктивне. Свідома дія відрізняється від неусвідомленого в самому своєму об'єктивному виявленні. Акт людської діяльності – це складне утворення, яке не будучи тільки психічним процесом, виходячи за межі психології в область фізіології, соціології і т.д. всередині себе включає психологічні компоненти [9].

Облік цих психологічних компонентів є необхідною умовою розкриття закономірностей поведінки. Наша психологія включає в область свого вивчення певний, а саме психологічний аспект, або сторону діяльності або поведінки. Шлях нашої психології не може полягати в тому, щоб повернутися до вивчення психіки, відірваною від діяльності, яка існує в замкнутому внутрішньому світі. Психологія не вивчає поведінку в цілому, але вона вивчає психологічні особливості діяльності. Наше розуміння діяльності, психологічні особливості якої вивчає психологія, при цьому так само радикально відрізняється від механічного розуміння поведінки, як наше розуміння психіки від її суб'єктивно-ідеалістичного трактування [10].

Єдність свідомості та поведінки, внутрішнього і зовнішнього буття людини розкриваються для нас в самому їхньому утриманні. Таким чином, єдність свідомості і діяльності або поведінки грунтується на єдності свідомості і дійсності або буття, об'єктивне зміст якого опосередковує свідомість, на єдності суб'єкта та об'єкта. Одне і теж відношення до об'єкту обумовлює і свідомість і поведінку, одне – в ідеальному, інше – в матеріальному плані.

Отже, психічні процеси: сприйняття, увага, уява, пам'ять, мислення і мова. Вони є найважливішими компонентами людської діяльності. Під дією ми розуміємо поняття, що характеризує функцію суб'єкта в просторі, його взаємодію з об'єктом. Діяльність збуджується потребою. Направлена вона на предмет її задоволення.

Психічні процеси не просто беруть участь у діяльності, але вони розвиваються в ній. Всі психічні процеси взаємопов'язані між собою, і представляють єдине ціле. За відсутності будь-якого з психічних процесів (мовлення, мислення і т. п.) людина стає неповноцінною. Діяльність формує психічні процеси. Будь-яка діяльність – це поєднання внутрішніх і зовнішніх поведінкових дій та операцій.

Психічними процесами в психологічній структурі особистості називають окремі форми чи види психічної діяльності людини. Розрізняють:

а) пізнавальні психічні процеси, спрямовані на пізнання людиною навколишньої дійсності. До них належать відчуття, сприйняття, уява, пам'ять, мислення, представлення, мова;

б) емоційні процеси, за допомогою котрих людина відбиває навколишню дійсність у переживаннях. Емоційні процеси і почуття людини в її життєдіяльності відіграють роль внутрішньої регуляції кожної особистості;

в) вольові процеси, що забезпечують перехід від пізнання і переживань людини до практичної діяльності. Вольові процеси, виконуючи спонукальну і гальмівну функцію, дають змогу людині контролювати свої вчинки та дії.

Слід підкреслити, що саме поняття «процес» характеризує динаміку вказаних психічних явищ.

 

 

 

РОЗДІЛ IІІ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПІЗНАВАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ

 

 

Відчуття – це відображення у свідомості властивостей і якостей предметів чи явищ, які впливають на органи чуття людини. Відчуття – початковий етап будь-якого пізнання.

Відображення властивостей і якостей відбувається на основі роботи органів почуттів. Істотну роль грають зір, слух, дотик, нюх, смак і ін

За допомогою зору людина отримує основний обсяг інформації, зокрема, відображає такі сторони дійсності, як світло, колір, форма, рух. Слух забезпечує прийом значного потоку інформації в звуках, шумах, вібраціях. Дотик дає також вельми помітне число вражень і перш за все про форму, щільність, температуру. Нюх, смак і ін також розкривають нам різні сторони дійсності [11].

Кожен орган почуттів характеризується чутливістю, яка, у свою чергу, визначається мінімальним порогом відчуття. Останній оцінюється за мінімальною силі подразника, вперше ощущаемого даними органом почуттів. Наприклад, нижня межа відчуття висоти звуку складає 15 гц, світла – 0,001 свічки і т.д.

Якість відчуттів залежить від розрізнювальної чутливості органів чуття, яка, у свою чергу, характеризується мінімальною величиною відмінності між подразниками, вперше помічаю людиною [11].

Існує і максимальний поріг відчуттів, тобто певна межа величини і сили подразника, понад якого він перестає адекватно відчуватися. Наприклад, звукове коливання силою понад 12000 дб відчувається вже як болюче.

Важливим у визначенні робочих можливостей людини показником є діапазон чутливості, яким може характеризуватися кожен орган чуття. Їм визначається пропускна здатність органу почуттів. Вона дорівнює «робочій зоні», що лежить між мінімальним і максимальним порогами.

Органи почуттів не одразу включаються в оптимальний режим роботи. Цей процес називають адаптацією, і він відбувається протягом певного часу для різних органів чуття і різних людей і умов. Наприклад, око адаптується до темряви протягом 4-5 хвилин частково, 40 хвилин – досить і 80 хвилин повністю [12].

Впливає на пропускну спроможність органів почуттів і взаємодія між ними. Цей вплив може носити як позитивний, так і негативний характер.

Сприйняття – це процес цілісного відображення предметів і явищ, що впливають на людину. Сприйняття відбувається на основі відчуттів. Однак це не означає, що закономірностями відчуттів вичерпується зміст цього процесу. Як пізнавальний процес, сприйняття характеризується низкою особливостей.

Сприйняття носить предметний характер. Це виражається в тому, що людині властива тенденція виокремлювати предметний зміст у всякій відображеної інформації. І якщо інформація недостатня, то він вносить до неї цю предметність. Осмисленість – інша особливість сприйняття. Вона полягає в тому, що будь-яка інформація має те або інше об'єктивне ставлення до людини. Сприйняття носить виборчий характер. Це означає, що з усього потоку інформації якась її частина становить об'єкт сприйняття, а все інше – фон. Об'єкт сприймається повно і чітко [12].

Сприйняття може носити спотвореного характеру, що називається ілюзією. Найбільш поширеною є зорова ілюзія.

Залежно від наявності свідомо-пізнавальної мети і вольових зусиль розрізняють сприйняття мимовільне і довільне (навмисне). Особливою формою довільного сприймання є спостереження. Воно являє собою цілеспрямоване, організоване і безпосереднє сприйняття будь-якого об'єкта або діяльності. У залежності від того, що сприймає людина, буває сприйняття руху, простору і часу.

Уявлення – це образ раніше сприйнятого предмета. Уявлення характеризуються змістом. Зміст уявлень виступає у вигляді образів певних людей, подій, предметів [13].