Психічні процеси

Психологія (від грец. душа + вчення) - це наука про закономірності виникнення, розвитку та прояву психіки і свідомості людини. Психіка – це якість головного мозку, засіб відображення дій, предметів, явищ зовнішнього світу. Психологія – це галузь наукового знання, що досліджує особливості та закономірності виникнення, формування і розвитку психічних процесів (відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, уява), психічних станів (напруженість, мотивація, фрустрація, емоції, почуття) і психічних властивостей (спрямованість, здібності, задатки, характер, темперамент) людини, а також психіку тварин.

Психічні процеси  – психічні явища, що забезпечують первинне відображення та усвідомлення людиною навколишньої дійсності. Пс. процеси поділяють на пізнавальні (відчуття, сприймання, увага, уява, пам'ять, мислення), емоційні (емоції, почуття, психічні стани) та вольові.

Предмет психології в традиційних  уявленнях:

• Душа (всі дослідники до початку XVIII століття)
• Свідомість (англійська емпірична асоціаністична психологія - Д. Гартлі, Джон Стюарт Мілль, А. Бен, Герберт Спенсер, функціоналізм - Франц Брентано)
• Безпосередній досвід суб'єкта (структуралізм - Вільгельм Вундт)
• Походження психічних діяльностей (психофізіологія - Іван Михайлович Сєченов)
• Поведінка (біхевіоризм - Джон Уотсон)
• Несвідоме (психоаналіз - Зигмунд Фрейд)
• Процеси переробки інформації і результати цих процесів (гештальт-психологія - Макс Вертгеймер)
• Особистий досвід людини (гуманістична психологія - Абрахам Маслоу, К. Роджерс, Віктор Франкл, Ролло Мей)

У початковий період становлення радянської психології питання про її предмет не привертало особливої ​​уваги. Після 1 Всесоюзного з'їзду по вивченню поведінки людини (1930 р.) в радянській психології встановилося роз'яснення предмета психології у вигляді вказівки на добре знайомі кожній людині за його власного досвіду «наші відчуття, почуття, уявлення, думки» (П. Я. Гальперін, К. К. Платонов).

Видатні постаті в історії психології

• Античність - античні філософи (серед них Аристотель, Сократ, Платон)
• Середньовіччя - Фома Аквінський, Ібн Сіна (Авіценна).
• Новий час - Рудольф Гокленіус. (У 1590 році Рудольф Гокленіус вперше використовує термін «психологія» для позначення науки про душу. Його сучасник Оттон Касман вважається першим, хто вжив термін «психологія» в сучасному науковому сенсі).
• XVIII століття – Рене Декарт
• XIX століття - Вільгельм Вундт, Ернст Вебер, Герман Гельмгольц. (Головне ім'я в історії психології як науки - Вільгельм Вундт. Учень і соратник Гельмгольца, Вундт в 1879 році відкрив першу в світі психологічну лабораторію, в якій проходили дослідження феноменів свідомості методом інтроспекції. Цей рік вважається роком народження психології як науки).
• І пол. XX століття - Зігмунд Фрейд, Альфред Адлер, Карл Густав Юнг, Дж.Уотсон, М. Вертгеймер, К. Коффка, В. Келер, А. Біне, Р. Йеркс, К. Левін Мартін Хайдегер, Е. Толмен, К. Халл Б. Ф. Скіннер, Ж. Піаже, Л. С. Виготський та ін. (Постанова 1936 року «Про педологічні перекручення в системі Наркомпросом», ліквідував педологію, на кілька десятиліть практично заморожує розвиток психологічної науки в СРСР).
• 1950-1960-і роки - епоха розквіту психологічної науки (Д. Бродбент, Дж.Міллер, Дж. Вольпе, Соломон Аш, Музафера Шериф, Стенлі Мілгрем, Леон Фестінгер)

Основні методи психології: спостереження (зовнішнє, внутрішнє) та експеримент. Додаткові методи: тест, опитування, бесіда, аналіз продуктів діяльності, узагальнення незалежних характеристик, самооцінка.

Пам'ять — це здатність нервової системи запам'ятовувати, зберігати та відтворювати інформацію без зміни її характеру й змісту.

За тривалістю закріплення та збереження матеріалу розрізняють довгострокову (забезпечує тривале збереження знань, що запам'ятовуються після багаторазового їхнього повторення) та короткострокову (це запам'ятовування та збереження інформації на короткий термін (від кількох секунд до кількох хвилин), після однократного й дуже нетривалого сприйняття) пам'ять; оперативну (забезпечує запам'ятовування інформації, необхідної тільки для виконання певної дії).

За характером мети діяльності: • довільна (пов'язана зі свідомим запам’ятовуванням); • мимовільна (запам'ятовування відбувається у випадку, коли людина не ставить собі на меті запам'ятати щось.

Пам'ять характеризується якісними й кількісними характеристиками

Якісна: а) швидкість — кількість повторень, необхідних для повного запам'ятовування певного обсягу матеріалу; б) точність — кількість правильно відтвореної інформації у разі згадуванні.

Кількісна: а) обсяг — кількість збереженої інформації; б) міцність — час збереження інформації.

Види  пам’яті: 1. Моторна пам'ять — це запам'ятовування, збереження і відтворення рухів та їхніх систем.

2. Емоційна  пам'ять — це пам'ять на почуття. 3. Образна пам'ять — це пам'ять на уявлення, на картини природи і життя, а також на звуки, запахи, смаки (вона буває зоровою, слуховою, тактильною (дотиковою), нюховою, смаковою). 4. Смислова - думки, втілені у форму мови.

Запам'ятовування — це процес пам'яті, завдяки яком-відбувається закріплення нового через поєднання його з набутим раніше. Запам'ятовування завжди вибіркове. У пам'яті зберігається далеко не все, що діє на наші органи чуттів. Вибірковість пам'яті залежить від мотиву, мети, установки, діяльності особистості.

Для запам'ятовування важливим є перше враження, його якість і глибина.

Відтворення — це процес пам'яті, в результаті якого відбувається актуалізація закріпленого раніше змісту психіки через вилучення його з довгострокової пам'яті й переведення в оперативну.

Упізнавання — це відтворення якогось об'єкта в умовах повторного сприйняття.

Спогадання — відтворення образів нашого минулого, локалізованого в часі та просторі.

Забування — процес, протилежний запам'ятовуванню. Забування часом допомагає «розвантажувати» пам'ять від багатьох зайвих деталей і узагальнювати те, що запам'яталось сприяючи його збереженню та дає можливість відходу від емоційних і душевних переживань.

Індивідуальні особливості пам’яті: • швидкості; • точності; • тривкості запам'ятовування; • готовності до відтворення.

Мнемотехніка (або мнемоніка) – це мистецтво запам’ятовування, означає сукупність прийомів і способів, що полегшують запам’ятовування і збільшують обсяг пам’яті шляхом утворення штучних асоціацій.

Методи мнемотехнік: 1.Піктограма (це невеличкий схематичний малюнок, що несе в собі спеціально визначений зміст, який в образній формі ніби шифрує словесний зміст). 2. Групування (розбивка матеріалу за групами: Спочатку об’єднують матеріал у групи за певними ознаками, потім відшуковують такі групи в тексті і запам’ятовують вже об’єднану інформацію. 3. Відшуковування аналогій (знаходження смислових зв’язків між новим і вже вивченим матеріалом). 4. Складання плану. 5. Придумування віршів або слів, що допомагають запам’ятати складне правило.

Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях. Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Увагу зумовлюють не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об’єкти. Цю здатність називають уважністю.

Види  уваги: За регуляцією розрізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу.

Мимовільна  увага – виникає спонтанно, без зусиль свідомості, під впливом найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи інший аналізатор організму.

Довільна  увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага своїм головним компонентом має волю. Головним збуджувачем її є усвідомлювані потреби та обов’язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності.

Післядовільна увага – виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги, долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження.

За  спрямованістю увага буває зовнішня і внутрішня. Зовнішня увага (сенсорна, рухова) – відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні нашою свідомістю. Внутрішня увага (інтелектуальна увага) – спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів (сприймання, пам’яті, уваги, мислення), психічних органів і переживань.

Властивості уваги: зосередженість або концентрація уваги, стійкість, переключення, обсяг, розподіл.

Зосередження  уваги – це головна її особливість. Вона виявляється в мірі інтенсивності зосередженості на предметі розумової або фізичної діяльності. Стійкість уваги – характеризується тривалістю зосередження на об`єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою впливу об’єктів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості, важливістю для неї діяльності, зацікавленням нею. Переключення уваги – навмисне перенесення уваги з одного предмета на інший, якщо цього вимагає діяльність. Обсяг уваги – це така кількість об’єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. За цією ознакою увага може бути вузькою та широкою. Існує певна закономірність, згідно з якою людина може тримати в полі своєї уваги 5 – 9 об’єктів. Розподіл уваги -  здатність роззосередити увагу на значному просторі, паралельно виконувати кілька видів діяльності або робити кілька різних дій.

За видом діяльності увагу поділяють на такі типи: сенсорна увага (сприймання); інтелектуальна (мислення й робота пам’яті); моторна (рух).

Мислення — це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях.

Інтелект - це певний ступінь здатності людини розв'язувати  завдання і проблеми відповідної  складності. 
Інтелект-здатність до мислення. Мислення - процес, у якому реалізується інтелект. 
Розумові дії – це дії з предметами, відображеними в образах, уявленнях і поняттях про них. В розумових діях ми можемо виокремити їх головні складові елементи або процеси – розумові операції, які є механізмами мислення. Такими є порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація. Порівняння – за його допомогою пізнаються схожі та відмінні ознаки і властивості об’єктів. Аналіз – являє собою мислене розчленування предметів свідомості, виокремлення в них їх частин, сторін, аспектів, елементів, ознак і властивостей. Аналіз потрібний для розуміння сутності предмета, але сам його не забезпечує. Синтез – це мислене об’єднання окремих частин, сторін, аспектів, елементів, ознак і властивостей об’єктів у єдине, якісно нове ціле.

Результати  процесу мислення (думки) існують  у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять (форми мислення). Судження – це акт мислення, що відображає зв’язки, відносини речей, а речення – це граматичне сполучення слів, що виявляє і фіксує це відображення. Міркування – це низка пов’язаних суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність якої-небудь думки, довести її або заперечити. Прикладом є доведення теореми. У міркуванні ми з одних суджень виводимо нові шляхом умовиводів. Умовивід – форма мислення, в якій ми з одного або кількох суджень виводимо нове.

Види  мислення наочно-дійове, наочно-образне й абстрактне або словесно-логічне.

Індивідуальні особливості мислення: самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.

Самостійність мислення – характеризується вмінням людини ставити нові завдання й розв’язувати їх, не вдаючись до допомоги інших людей. Критичність мислення – виявляється в здатності людини не підпадати під вплив чужих думок, об’єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища або факту, виявляти цінне та помилкове в них. Гнучкість мислення – виявляється в умінні людини швидко змінювати свої дії при зміні життєвої ситуації, звільняючись від закріплених у попередньому досвіді способів і прийомів розв’язання аналогічних завдань. Глибина мислення – виявляється в умінні проникати в сутність складних питань, розкривати причини явищ, приховані за нашаруванням неістотних проявів, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів. Широта мислення – виявляється в здатності охопити широке коло питань, у творчому мисленні в різних галузях знання та практики. Швидкість мислення – здатність швидко розібратися в складній ситуації, швидко обдумати правильне рішення і прийняти його.

КРЕАТ́ИВНІСТЬ — (лат. — створення) — новітній термін, яким окреслюються творчі здібності індивіда, що характеризуються здатністю до продукування принципово нових ідей і що входять в структуру обдарованості в якості незалежного фактора. Раніше у літературі використовувався термін «творчі здібності».

Основними показниками творчих здібностей є швидкість і гнучкість думки, оригінальність, допитливість, точність і сміливість. Швидкість думки - кількість ідей, що виникають в одиницю часу. Гнучкість думки - здатність швидко і без внутрішніх зусиль переключатися з однієї ідеї на іншу, бачити, що інформацію, отриману в одному контексті, можна використати в іншому. Гнучкість - це добре розвинений навик переносу (транспозиції). Вона забезпечує вміння легко переходити від одного класу досліджуваних явищ до іншого, долати фіксованість методів вирішення, своєчасно відмовлятися від скомпрометованої гіпотези, бути готовим до інтелектуально, ризику і до парадоксів. Оригінальність - здатність до генерації ідей, що відрізняються від загальноприйнятих, парадоксальних, несподіваних рішень. Вона пов'язана з цілісним баченням усіх зв'язків і залежностей, непомітних при послідовному логічному аналізі. Допитливість - здатність дивуватися, цікавість і відкритість до всього нового. Точність - здатність удосконалювати йди надавати закінчений вигляд свого творчого продукту. Сміливість - здатність приймати рішення в ситуації невизначеності, не лякатися власних висновків і доводити їх до кінця, ризикуючи особистим успіхом та репутацією.