Розуміння як виконування завдання

Теорія кореспондентного виведення Б. Джонса і К. Девідса. Б. Джонс і К. Девідс намагалися відповісти на запитання про те, яким чином відбувається процес приписування і пошук його причин. Вони не просто вбачали причини поведінки в особистості чи ситуації, а виокремлювали певну особистісну рису, або диспозицію, яка й виступила підґрунтям дії. Відповідно до їхньої теорії процес виведення складається з двох стадій: 1) атрибуція інтенцій; 2) атрибуція диспозицій. На першій стадії спостерігач робить висновок про те, чи має дія намір. Друга стадія містить аналіз того, які диспозиції стоять за цим. Цей процес міркувань може містити низку помилок. Виявилося, що численні помилки відбуваються, коли: а) дія є унікальною чи типовою; б) дія є соціально бажаною чи ні.

У випадку типової дії  атрибуція її причин здійснюється більш-менш автоматично, у випадку нетипової  дії відкривається простір для  атрибуції. Так само і соціально  небажана поведінка (та, що не відповідає соціальним нормам, вимогам певних соціальних ролей) припускає набагато більше можливостей для міркувань. Поведінка, яка демонструє усталені рольові зразки, не потребує особливого пояснення, але поведінка з певними відхиленнями від рольових вимог, потребує спеціального пояснення, оскільки має низьку соціальну бажаність.

Численні дослідження  показали, що модель кореспондентного виведення загалом не суперечить реальності, тобто люди у своєму повсякденному житті справді керуються подібними правилами під час пояснення вчинків і дій інших людей. Водночас слід зазначити й певну обмеженість моделі. Відповідно до неї кінцевий висновок пов'язаний із конкретною диспозицією, яка лежить "за" поведінкою. Це призводить до того, що коли дію не можна пояснити особистісними причинами, то пояснення дії з позиції ситуації залишається за межами моделі і немає способів знайти причини поведінки.

Ще одним обмеженням моделі є те, що вона дає змогу побудувати висновок на підставі відомостей лише про один учинок людини, тобто не дозволяє використовувати досить цінну  інформацію про те, як ця сама людина поводить себе в інших ситуаціях.

Пізніше до двох названих умов виникнення помилок у процесі  приписування додалися ще дві: тип атрибуції (наскільки правильно в конкретному  випадку використано потрібний  тип атрибуції) і позиція суб'єкта сприймання (він спостерігач чи учасник  процесу).

Теорія каузальної атрибуції  Г. Келлі. Г. Келлі спробував побудувати теорію каузальної атрибуції. Головне його завдання полягало у тому, щоб показати, як людина здійснює пошук причин для пояснення поведінки іншої людини. У загальному вигляді відповідь буде такою: будь-якій людині властиві деякі апріорні каузальні уявлення і каузальні очікування. Іншими словами, кожна людина має систему причинності, і кожного разу пошук причин, які пояснюють "чужу" поведінку, вписується в одну з наявних схем. Репертуар каузальних схем, які має кожна особистість, досить широкий. Питання полягає в тому, яка з каузальних схем "вмикається" в кожному конкретному випадку. "Каузальна схема" - це своєрідна загальна концепція певної людини про можливі взаємодії різних причин, про те, які дії зазвичай ці причини породжують.

Теорія Г. Келлі розглядає два випадки: 1) суб'єкт черпає інформацію з багатьох джерел і має можливість по-різному комбінувати поведінку об'єкта і його причини, обравши одну з них; 2) суб'єкт повинен на підставі одного спостереження пояснити причини вчинків, яких може бути кілька.

Для упорядкування всіх можливих каузальних схем Г. Келлі виокремлює у своїх побудовах дві частини. Це "модель аналізу варіацій" і "теорія каузальних схем".

Модель аналізу варіацій описує структурні елементи кожного  акту каузальної атрибуції. Елементи цієї структури - ті самі, що й елементи процесу  міжособистісного сприймання: суб'єкт, об'єкт (стимул) і ситуація (обставини). Відповідно до цього приписування причин може відбуватися за трьома лініями - причини можуть бути "адресовані" суб'єктові, об'єкту або ситуації. Для зручності зображення цих трьох напрямів атрибутивного процесу, які становлять каузальний простір індивіда, Г. Келлі пропонує використовувати куб, кожний вимір якого позначає певний напрям приписування причин. У випадку, коли індивід, спостерігаючи за поведінкою іншої людини, приписує їй не одну, а кілька причин, можуть виникати численні комбінації з цих трьох напрямів причин.

Теорія каузальних схем (принцип  конфігурації) є другою частиною теорії Г. Келлі. Суть її полягає в тому, що якщо в реальних ситуаціях людина не має жодної інформації про реакції суб'єкта на аналогічні стимули або про реакції інших людей на той самий стимул (тобто не може використати критерій подібності), то вона повинна проаналізувати всю конфігурацію можливих причин і вибрати одну з них. При цьому слід урахувати такі можливі характеристики причин: а) знецінення, б) підсилення, в) систематичне знецінення інформації. У сукупності ці три різновиди причин утворюють "принцип конфігурації". Насправді в реальних ситуаціях суб'єкт часто не має часу на "прикладання" схеми, тому здебільшого він робить висновки на підставі однієї причини, хоча й використовує при цьому свій попередній досвід.

Помилки атрибуції. Відповідно до теорії атрибуції Г. Келлі люди здійснюють атрибуцію швидко, використовуючи зовсім мало інформації і демонструють достатню категоричність суджень. Тому доцільно зупинитися на аналізі помилок, які при цьому виникають.

Сам термін "помилка" уживається досить умовно. В атрибутивних теоріях  доцільніше було б уживати термін "викривлення", але за традицією в мові атрибутивних теорій зберігається термін "помилка".

В експериментальних дослідженнях було з'ясовано такі особливості  виявів каузальної атрибуції у спілкуванні: 1) відхилення процесу приписування від логічних норм під впливом суб'єктивних чинників - інформаційних, мотиваційних; 2) пояснення невдалих результатів діяльності зовнішніми чинниками, а успішних - внутрішніми; 3) постійні відмінності в тому, як людина пояснює власні учинки і поведінку інших людей.

У результаті численних експериментів  було виокремлено два класи помилок  атрибуції: фундаментальні та мотиваційні.

Фундаментальна  помилка виявляється загалом як "схильність людей ігнорувати ситуаційні причини дій та їхніх результатів на користь диспозиційних. Відмінності виявляються під час аналізу різниці у приписуванні причин поведінки, яке здійснює "автор" дії і "сторонній спостерігач". Е. Джонс і Р. Нісбет описали атрибуцію спостерігача як диспозиційну, а атрибуцію автора дії - як ситуаційну. Вони припустили, що люди схильні під час пояснення своєї власної поведінки приписувати причини переважно вимогам ситуації, а під час пояснювання чужої поведінки - внутрішнім умовам, тобто диспозиціям.

Умови виникнення таких помилок:

1. "Хибна згода" виявляється в тому, що той, хто сприймає, бачить свою позицію як "нормальну і тому вважає, що інші повинні мати такі самі погляди. Якщо погляди інші, то проблема - в особистості суб'єкта сприймання. Феномен хибної згоди" виявляється не лише в переоцінці типовості своєї поведінки, але й у переоцінці своїх почуттів, вірувань і переконань.
2. "Нерівні можливості" можна помітити в рольовій поведінці - у певних ролях легше виявляються власні позитивні якості, і апеляція здійснюється саме до них. Той, хто сприймає, легко може переоцінити особистісні причини поведінки, просто не враховуючи рольову позицію дійової особи. У повсякденному житті саме цей механізм вмикається при приписуванні причин в ситуації керівник - підлеглий.
3. "Більша довіра до фактів, ніж до суджень" виявляється в тому, що перший погляд завжди звернений до особистості: особистість - безумовний факт, а обставини ще треба "вивести".

4. "Легкість побудови хибних кореляцій". Цей феномен полягає в тому, що наївний спостерігач довільно поєднує які-небудь дві особистісні риси як такі, що обов'язково супроводжують одна одну. Особливо це стосується поєднання зовнішньої риси людини і певної її психологічної властивості ("усі товсті люди - добрі", "усі невисокі чоловіки-владолюбці").

5. "Ігнорування інформаційної цінності того, що сталося". Підґрунтям для оцінювання вчинків людей може бути не лише те, що сталося, але й те, чого не сталося, тобто те, що людина "не зробила". Однак під час наївного спостереження така інформація нерідко опускається. Поверхово сприймається саме те, що "сталося".

Вияв фундаментальної  помилки каузальної атрибуції залежить від соціальних норм, представлених  у культурі. Наприклад, для західної традиції більш прийнятним буде пояснювати успіх людини через її внутрішні, особистісні якості, ніж через  обставини. Уся західна інтелектуальна і моральна традиція забезпечує підтримку пояснення поведінки людини в термінах диспозицій.

Крім чинника культури, на перебіг атрибутивних процесів впливають індивідуально-психологічні характеристики суб'єкта. Зокрема, було помічено зв'язок типу атрибуції, якому віддається перевага, з локусом контролю (Дж. Роттер).

Наведені факти свідчать про  те, що фундаментальна помилка каузальної атрибуції не має абсолютного характеру, тобто її не можна вважати універсальною, тобто такою, що виявляється завжди і за всіх обставин. Насправді до названих фактів та обмежень додаються й інші. У теоріях атрибуції найважливіше з обмежень сформульоване як проблема "спостерігач - учасник". В експериментах Е. Джонса і Р. Нісбета з'ясовано, що перцептивні позиції спостерігача події і її учасника істотно розрізняються. І відмінність ця полягає в тому, якою мірою кожному з них властива фундаментальна помилка атрибуції. Виявлено, що вона насамперед властива спостерігачу. Учасник же найчастіше приписує причину обставинам.

Другий клас причин, які  викликають розбіжності в атрибуції, - мотиваційна упередженість, або мотиваційна помилка атрибуції. Це різного ґатунку "захисти", які суб'єкт атрибутивного процесу використовує у своїх діях.

Загалом необхідність увести мотивацію до атрибутивного процесу  виникла після визнання того, що людина суб'єктивно інтерпретує  соціальну реальність. Саме ці суб'єктивні інтерпретації, які неминуче містять тенденційність, приводять до важливих наслідків для подальшої мотивації поведінки. І навпаки, мотивація поведінки багато в чому визначає механізм виникнення тенденційного судження. Прикладом такого механізму і є виникнення мотиваційної помилки атрибуції.

Процес пояснення причин містить уявлення про мету, тобто  пов'язаний з мотивацією досягнення. Виявлено, що якщо людина більш здібна, то її успіх приписують зазвичай внутрішній причині, а неуспіх - зовнішній. Навпаки, для людини менш здібної успіх приписують зовнішній причині (завдання не дуже складне), а неуспіх - внутрішній (такий уже він є).

Цей самий ефект виявлено і щодо статусу людини: один тип  пояснення давали для людини з високим статусом, інший тип - для низькостатусної. Приписування внутрішніх чи зовнішніх причин залежить від статусу того, за ким спостерігають, а під час оцінювання власної поведінки - від самооцінки. Якщо об'єднати всі експерименти, то результат скрізь однозначний - у разі успіху собі приписують внутрішні причини, а в разі невдачі - зовнішні, і навпаки, при поясненні причин поведінки іншого виникають різні варіанти, розглянуті вище. Водночас така залежність може певною мірою варіювати в різних культурних контекстах.

Каузальна атрибуція стає необхідною в соціальній перцепції  в тих ситуаціях, у яких виникають  неочікувані перешкоди, труднощі на шляху соціальної взаємодії або  спільної діяльності. Таким чином, каузальна атрибуція - це механізм соціальної перцепції в ситуаціях соціальної взаємодії у спільній діяльності.

Знання особливостей каузальної атрибуції дає змогу розробити  засоби та прийоми підвищення точності міжособистісного сприймання.

7.1 Поняття конфлікту (доповнення).

Існує велика кількість класифікацій конфліктів за різними принципами. Отже, конфлікти бувають:

♦ за складом і кількістю сторін, що конфліктують, або учасників конфліктів:

• внутрішньоособистісні;
• міжособистісні;
• особистісно-групові;
• міжгрупові;
• міждержавні;
• міжпартійні;
• міжнаціональні конфлікти тощо;

♦ за проблемно-діяльнісною ознакою:

• управлінські;
• сімейні;
• педагогічні;
• політичні;
• економічні;
• творчі конфлікти тощо;

♦ за часом перебігу:

• гострі і хронічні;
• швидкоплинні та тривалі;

♦ за змістом:

• змістовні, або проблемні;
• "комунальні", або беззмістовні;

♦ за тенденцією до перетворень і варіативністю:

• конструктивні;
• деструктивні;

♦  за мірою гостроти суперечностей це може бути:

• незадоволеність;
• розбіжність;
• протидія;
• розбрат;
• ворожнеча;
• війна;

♦ за мірою інтенсивності конфліктів:

• основні і неосновні;
• реалістичні і нереалістичні.

Структуру конфлікту становлять:

• сторони або учасники конфлікту (окремі індивіди, соціальні групи, держави тощо);
• кількість учасників і масштаб поширення: глобальний, регіональний, локальний, міжособистісний;
• предмет конфлікту;
• образи конфліктної ситуації як внутрішні її картини: уявлення учасників про самих себе (мотиви, цінності, можливості), про протилежну сторону; уявлення кожного учасника про те, як інший сприймає його, про середовище, у якому складаються конкретні стосунки;
• сфери виникнення і виявлення (політика, економіка, суспільство);
• просторово-часові характеристики (місце і час виникнення конфліктів) ;
• умови і привід для зіткнення;
• частота - кількість зіткнень учасників конфлікту за певний відрізок часу (епізодичні, хронічні, циклічні конфлікти);
• тривалість - кількість часу від початку до розв'язання конфлікту (короткочасні та довготривалі);
• засоби і дії, які використовують учасники для досягнення своїх цілей (шантаж, дезінформація, чутки тощо);
• форма виявлення на вербальному і невербальному рівнях - відкрито чи приховано;
• результат конфлікту.