Стереотипи

Українці не сприймалися  як щось самостійне, самодостатнє і  самоцінне. І подібні погляди  зберегаються у російському середовищі й дотепер. Єдине, що тоді, у царській Росії, такі думки висловлювалися більш  відверто. Коли часопис “Украинская  жизнь”, що видавався російською мовою  в Москві з метою ознайомлення росіян з реальною історичною Україною і українцями, здійснив анкетування  російських інтелегентів, то лише двоє були здатні трактувати українців як представників іншого народу, переконання  решти втілив анонім, який назвався “журналістом”: 
“Ну, звичайно, малоросійська автономія, якщо вона стане на політичний порядок денний, буде вужчою від автономії польської і фінляндської. Думати так спонукає те міркування, що поляки і фінляндці - народиз власною історією і культурою, а малороси, українці - етнічний різновид без помітного минулого” (К нашей анкете // Украинская жизнь. - 1913. - 12. - С. 29).

Цікаво, що й сьогодні в  російському суспільстві не змінилося  не тільки ставлення до українців, але  й логіка заперечення. Ось визначний  російський культуролог, філософ і  публіцист початку століття професор і князь Е.Н.Трубецькой. Відповідаючи на анкету “Українськой жизні”, ця безперечно розумна і чудово освічена людина вразила такими “аргументами”: 
“... В Україні я не почуваюся за кордоном, а тому вважаю однаково примарними і “великоруський” і “українській” народ. Таких зовсім немає у світі”.

Навряд чи шановний професор ризикнув би навести подібний “аргумент” стосовно інших країн і народів. До речі, вже в наш час мені довелося прочитати такий же вислів у інтервю українській газеті “День” з боку відомого російського  політика і вченого академіка  О.М. Яковлєва, кодлишнього члена  горбачовського політбюро. Вислів починався  словами: “В Україні я не почуваюся  за кордоном...” А майже сто  років минуло...

Ну, а як виглядав і виглядає українець у російському письменстві, тоді ж написав В.Винниченко у  своєму “Відкритому листі до російських письменників”, і з того часу цей  текст не потребує, на жаль, змін і  редагування, викликаних новими реаліями, бо цих реалій ще не з’явилося: 
“... на сумну схильність до “хохляцьких”анекдотів страждають, за небагатьма винятками, всі російські письменники. Особливо ж вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру за останні кілька років. “Хохол” неодмінно знайдеться у кожного белетриста”. 
І яким же він постає в уяві російського у даному випадку освіченого товариства?

“Завжди і скрізь “хохол” - трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний  і часом добродушний. 
Про інші властивості людської психіки у “хохлів” з цих оповідань зовсім не чутно. Більше тридцяти мільйонів їх, а така дивовижна нерухомість і однобічність розвитку. Що не постать, то або незграбний дурень, то дурнуватий ледар, або ледачий пройдисвіт. І зрідка-зрідка це недалекий, сентиментальний, незлий телепень, на кшталт “хохла” М.Горького”.

Однак й сьогодні не бракує етнічних українців, котрі охоче  зміцнюють саме такий імідж нашого народу в російській свідомості. Досить нагадати такі шедеври українського (?) шоу-бізнесу, як “Вєрка Сердючка” (Андрій Данилко), “Кролики” (Мойсеєнко-Данилець) та інших “тарапуньок”.

Важко визначити усю ту шкоду, що її було завдано образу українця цими типажами: жахлива, кострубата мова (пародія на українську), примітивність, інтелектуальна обмеженість, демонстративне глупство, дерев’яний гумор, провінційні  дотепи. Фактично, секрет їхньої популярності саме у експлуатації образу того “хохла”, про котрого писав Винниченко, бо цей образ є надзвичайно  звичним і улюбленим у російському  і зросійщеному навколокультурному середовищі. Російській свідомості приємно  зайвий раз переконатися у правильності свого розуміння “хохла”, “Хохляндії”: дика карикатурна мова, культивований  ідіотизм і несмак, безнадійна провінційність.

Не випадково цей стиль  має такий помітний успіх у  сучасній Росії і охоче винагороджується. Ось повідомлення: “Кубок гумору та диплом лауреата першої премії в номінації  розмовного жанру отримав Андрій Данилко у Москві на Всеросійському конкурсі (! - І.Л.) артистів сатири і  гумору. На урочистій церемонії Кубок  вручили найвеселіші члени авторитетного  журі Євген Петросян і Клара Новикова. За час перебування в Москві Андрій встиг знятися в двох популярних програмах на телеканалах “ТВ-центр” і “МТУ- Россия” та дістав запрошення на участь у зйомках новорічної телепередачі “Аншлаг, аншлаг”. 
Саме на такий тип українця і українки є величезний попит у сусідній країні. І він задовольняється. 
Але наскільки б не ображав українців цей абсолютно принизливий і неприйнятий імідж у російській свідомості, будь-які скарги і демонстрації обурення будуть цілком марні. Етнічні стереотипи змінюються лише під тиском реалій. Успішною розбудовою власної держави, нації, культури і економіки наші співвітчизники змусять російську свідомість створити зовсім інший, шанований і престижний образ українця.

Все сказане  дозволяє зробити висновок про те, що надзвичайно складна природа  процесу міжособистісної перцепції  змушує з особливою ретельністю  досліджувати проблему точності сприйняття людини людиною.

Висновок

Стереотипи є невід'ємним  елементом повсякденної свідомості. Соціальні стереотипи формуються відносно легко, оскільки наше власне виховання  і культура породжують у нас ряд  очікувань щодо поведінки та рис  інших людей. Джерелом формування соціальних стереотипів є як особистий досвід людини, так і вироблені суспільством норми, які людина отримує при  навчанні, вплив засобів масової інформації та безпосередніх контактів із значущими і авторитетними людьми.

Відповідно до завдань  нашого дослідження, ми познайомилися  з різними теоретичними підходами, наявними в психологічній літературі з даної проблематики, і структурували  інформацію, виділивши, на наш погляд, основні закономірності формування соціальних стереотипів.

В умовах повсякденної взаємодії  з різними людьми - людина поступово вчиться типізувати і класифікувати їх, причому в цю класифікацію включається більше чи менше число типів. Наявності такої «класифікації» людина у себе, як правило, не усвідомлює, проте окремі її «ланки» при пізнанні ним інших людей постійно «говорять своє слово», що особливо помітно, коли йому доводиться сприймати незнайомих людей і давати оцінку їх особистості. При виявленні у пізнаваного обличчя таких же ознак, як ті, на підставі котрих у людини перш сформувалося поняття про певний тип особистості, він, знаючи, як веде себе даний тип в тій чи іншій ситуації, прогнозує поведінку названої особи і вибирає для себе по відношенню до нього спосіб дій, якого він звик дотримуватися при спілкуванні, з представниками зазначеного типу.

В образі, який у індивіда виникає в процесі спілкування  з іншою людиною, в характері  розуміння ним інших людей  завжди знаходить вираз сформованість  самого пізнає людини як суб'єкта праці, пізнання і спілкування. У них  проявляється рівень розвитку його як представника певної народу, суспільного  класу, групи, як члена певного колективу. У них виступає також його громадянська і психологічна зрілість, його професія, сформовані у нього вимоги до людей.

Система образів і понять, в яких узагальнено досвід пізнання людей і виражені вимоги до їх вигляду  і поведінки, складається в основному  під впливом суспільства, членом якого він є, і разом з тим  завжди несе на собі печатку того неповторимого  шляху, який пройшла людина, формуючись як особистість.