Реферування

             Поступово складання, редагування рефератів, підготовка та випуск реферативних видань стають складовою частиною науково-інформаційної діяльності, яка швидко розвивалася. У 50-і рр. було запропоновано широку програму організації реферативної періодики. Суть її була такою:

• призначення реферату — не замінити безпосереднє ознайомлення з роботою, а надати можливість фахівцю зробити висновки щодо її корисності й необхідності безпосереднього до неї звертання;
• реферат має бути орієнтованим на широке коло фахівців відповідної галузі знання та відбивати основний зміст первинного документа, важливі факти, методику виконання роботи;
• реферати на одні й ті ж документи мають складатися з урахуванням специфіки відповідних реферативних видань, а їх обсяги визначаються ступенем важливості реферованих праць.

           Зі становленням і розвитком інформатики започатковано новий етап у розвитку реферування. Великого значення набувають проблеми автоматизації семантичних процесів. Цим питанням присвячено численні праці дослідників з розвинених країн Заходу — Г.Луна, Л.Освальда, Г.Едмундсона, Р.Вілліса, Л.Ерла, російських учених — В.П.Леонова, А.Л.Шуміліної, В.Е.Берзона, С.А.Карасева, українських фахівців — І.В.Замаруєвої, Н.В.Шаронової, Н.Ф.Хайрової та ін.

Кожна наукова  дисципліна вимагає створення чітко  сформульованої системи понять та відповідних  термінів, тому останній параграф цього  розділу присвячено саме конкретизації  дефініцій понять “реферування”, “реферативна інформація”, “реферат”, “анотація” тощо.

           Показано, що реферат як багатофункціональний вторинний документ, виконує значну кількість функцій: інформативну, науково-комунікативну, індикативну, адресну, прогностичну. Реферат, як стисле точне викладення змісту документа, що включає основні фактичні відомості та висновки, разом з анотацією — характеристикою твору друку з точки зору змісту, призначення, форми та інших особливостей — сприяє найбільш повному та точному складанню пошукових образів документів, створенню інформаційно-пошукових систем, є основою для складання оглядів та засобом міжнародного обміну інформацією. На відміну від бібліографічної інформації, що виконує функцію відображення певного масиву документів, реферативна вирішує завдання систематизації, пошуку, оцінки, узагальнення та рекомендації інформації з першоджерел.

              Узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду показало, що основними аспектами дослідження проблем реферування є історія, методика та організація процесів аналітико-синтетичної переробки інформації. Історію становлення реферативної справи розроблено в працях Г.К.Бистрової, О.А.Гречихіна, Б.А.Семеновкера. Об’єктами постійних дискусій залишаються теоретичні аспекти реферування, які розглянуто у працях відомих бібліографознавців, інформатиків, книгознавців — В.А.Виноградова, Р.С.Гіляревського, Г.С.Жданової, О.І.Михайлова, В.І.Свінцова, В.І.Соловйова, А.І.Чорного, серед них: вимоги до рефератів, принципи реферативного аналізу текстів, особливо за умов використання ЕОМ тощо. Уточненню типології видань, що підлягають реферуванню, присвячено ряд праць українських дослідників С.Г.Кулешова та Г.М.Швецової-Водки. Розробці критеріїв відбору матеріалів для аналітико-синтетичного опрацювання належну увагу приділено в роботах вітчизняних фахівців у галузі бібліографування та архівної справи (Л.А.Дубровіної, С.В.Кульчицького, В.Ю.Омельчука), в яких розглядаються питання визначення понять українська книга, україніка та розроблено методику опису наукових видань, у тому числі рукописів і архівних документів. Окремим питанням опрацювання документів присвячено роботи Т.І.Ківшар, М.М.Пещак, М.М.Романюка, М.С.Слободяника. Впровадженню новітніх технологій та дослідженню проблем створення інформаційних бібліографічних, повнотекстових та архівних ресурсів присвячено численні праці В.Г.Боряка, Л.Й.Костенка, А.О.Чекмарьова та ін.

         Значно менше висвітлено у фаховій літературі питання організаційної структури побудови національних інформаційних систем, відсутні грунтовні праці стосовно саме аналізу концептуальних положень створення таких систем, критеріїв відбору літератури для відображення в них, не розроблено принципи організації та взаємодії реферативних служб на національному та міжнародному рівнях з метою максимально повного відбиття світового документально-інформаційного потоку.

3.Становлення  та розвиток українського реферування

          На початку 90-х рр. інформаційне обслуговування наукових досліджень здійснювалось органами ДСНТІ СРСР, яка охоплювала всі галузі народного господарства та мала свої осередки в усіх регіонах країни. Характерними ознаками ДСНТІ були ієрархічність побудови та відповідність структурі управління народним господарством. Централізоване опрацювання основних видів документів у всесоюзних інститутах і центрах інформації дозволяло виключити дублювання у процесі закупівлі літератури, істотно знизити витрати галузевих і територіальних інформаційних систем на формування та використання інформаційних ресурсів, забезпечити доступ до централізованих масивів усім зацікавленим організаціям та підприємствам.

           ДСНТІ функціонувала на основі розподілення функцій між інформаційними органами різних рівнів у збиранні, опрацюванні, збереженні та розповсюдженні науково-технічної інформації. На “верхньому” рівні цієї системи було розташовано всесоюзні органи інформації: ВІНІТІ; ВНТІЦ; ЦНДІПІ; ДПНТБ тощо. Другий рівень складали республіканські та територіальні (багатогалузеві), а також галузеві інститути науково-технічної інформації та економічних досліджень. На низовому рівні системи перебували інформаційні підрозділи та науково-технічні бібліотеки організацій і підприємств.

          Основним виробником інформації (бібліографічної, реферативної, фактографічної, прогнозно-аналітичної) були інформаційні та бібліотечні центри, які складали верхній рівень ДСНТІ. Саме тут опрацьовувався увесь потік світової науково-технічної інформації. Завдяки багатогалузевому охопленню, одноразовому опрацюванню матеріалів, створенню паралельних рядів бібліографічних посібників, видання цих органів були конкурентоспроможними, вони користувалися найбільшим попитом серед науковців і дослідників. Другий потік утворювали неопубліковані документи, в яких було наведено результати науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), технологічний досвід, раціоналізаторські пропозиції тощо. Подібні документи надходили з низових осередків до центральних галузевих органів, де вони синтезувалися та здобували належне висвітлення в виданнях інформаційного органа відповідної галузі.

         Основний обсяг продукції всесоюзних центрів інформації становили реферативні видання — 71 %, на частку бібліографічного й оглядово-аналітичного інформування припадало відповідно 13 і 1,6 %, решта — інші форми інформування. Серед найбільш відомих РЖ, які виходили в СРСР і досі користуються великим попитом, у тому числі серед українських дослідників, слід назвати видання ВІНІТІ. У 250 галузевих випусках РЖ ВІНІТІ щорічно друкується близько 1 млн. рефератів. Для їх підготовки використовується більше 10 тис. журналів 85 країн світу.

            Республіканські (регіональні) інститути науково-технічної інформації були головними в республіці з інформування про документи міжгалузевої тематики, науково-технічні досягнення та передовий досвід з різних питань промисловості, будівництва, транспорту, економіки, а також матеріали національними мовами. Республіканські центри пристосовували бібліографічну, реферативну, оглядову інформацію всесоюзних та галузевих центрів до потреб фахівців регіону, а також надсилали до них відомості про найбільш перспективні розробки в регіоні й, таким чином, також ставали виробниками вторинної інформації. Саме цим займався УкрНДІ НТІ, який випускав оглядову та експрес-інформацію з вузькогалузевих та проблемно-тематичних питань, аналітичні огляди для керівників виробництва "Нове в науці, техніці та виробництві" (26 серій) і готував інформаційні карти та анотовані переліки технічної документації.

             Складовою частиною ДСНТІ була інформаційна система з суспільних наук, головним центром якої був Інститут наукової інформації з суспільних наук (ІНІСН). Одним з видів діяльності Інституту був випуск проблемно-тематичних реферативних і бібліографічних збірників, а також аналітичних оглядів, які готувалися в співпраці з академічними інститутами. Система наукової інформації з суспільних наук мала й ряд галузевих і регіональних центрів та мережу інформаційних відділів у наукових установах і вузах. Галузеві інформаційні органи функціонували у сфері вищої освіти, культури та мистецтва, права тощо. Регіональні інформаційні центри (відділи, сектори) входили до складу академій союзних республік. Їх головним завданням було збирання, наукове опрацювання та зберігання інформації з суспільних наук, найбільш цікавої для наукових установ та державних органів республіки. Вони також координували інформаційну діяльність у межах регіону та узагальнювали досвід низових інформаційних ланок, щоб поповнювати центральні інформаційні видання та банк даних в ІНІСН. Свою мережу інформаційного забезпечення мали й гуманітарні наукові установи АН УРСР, діяльність яких координувало Відділення наукової інформації АН УРСР.

             У підсумку вищезгаданого, слід зазначити, що на початок 90-х рр. у СРСР було закладено основи державної системи НТІ. Вона охоплювала: усі сфери суспільної діяльності — науку, виробництво, освіту, культуру, мистецтво; усі категорії споживачів інформації; виконувала майже всі види завдань інформаційного обслуговування — облік, опис, систематизацію, оцінювання, узагальнення, підсумки, рекомендацію, аналіз, прогноз (два останніх вимагали подальшого розвитку та вдосконалення); була представлена різноманітними типами інформаційних видань (бібліографічних, реферативних, оглядово-аналітичних і прогностичних). Українська наукова література виступала складовою частиною загального потоку наукових джерел, що підлягали аналітико-синтетичному опрацюванню в системі органів ДСНТІ.

             Розпад СРСР призвів до необхідності становлення в кожній з 15 незалежних держав національної системи НТІ. Йшлося саме про становлення цих систем, адже формуванням національних інформаційних ресурсів республіканські системи НТІ практично не займалися через надмірну централізацію ДСНТІ.

             На сьогоднішній день в Україні вже налагоджено механізм опрацювання результатів НДДКР на базі Українського інституту науково-технічної та економічної інформації. Для патентної та нормативно-технічної документації створено власні системи обліку та державної реєстрації. Бібліографічним обліком вітчизняних публікацій займається Книжкова палата України, яка випускає серію поточних державних бібліографічних покажчиків — "Літописів".

            Останніми роками на сторінках української бібліотечної преси, у статтях та виступах М.М.Єрмошенка, М.І.Сенченка, Р.П.Карташова, В.М.Бірбраєра, Л.О.Кочубей неодноразово порушувалося питання про необхідність створення українського РЖ. Здійснено окремі спроби випуску реферативних видань. З 1993 р. Українським центром наукової медичної інформації та патентно-ліцензійної роботи розпочато видання Медичного РЖ. Книжкова палата України стала засновником “Реферативного журналу України” і зараз випускає 2 серії цього видання: “Політика. Політичні науки” та “Економіка. Економічні науки”. Державною науково-технічною бібліотекою України з травня 1997 р. почав видаватися на паперовому та електронному носіях РЖ “Депоновані наукові роботи”. Центральною науковою сільськогосподарською бібліотекою УААН у грудні 1999 р. розпочато випуск РЖ “Агропромисловий комплекс України”. Але аналіз реферативних видань, які виходять в Україні, свідчить про те, що основну частину роботи з інформаційного забезпечення наукових досліджень в Україні ще не зроблено. Названі РЖ характеризуються обмеженнями щодо видового або тематичного наповнення.

             Найменшого розвитку на сьогодні зазнала оглядово-аналітична діяльність. За наявності значної кількості інформаційно-аналітичних центрів у різних міністерствах, відомствах, політичних партіях і громадських організаціях в систему загальнодоступних документальних комунікацій їх продукція практично не поступає, що унеможливлює її ефективне використання.

            Нагальною потребою стає розробка та впровадження Національної системи реферування української літератури з метою аналітико-синтетичного опрацювання всього вітчизняного потоку наукової інформації й кумуляції та зберігання результатів опрацювання у загальнодержавній БД, яка має стати основою для підготовки комплексу науково-інформаційних видань, включаючи створення оглядово-аналітичних і прогностичних матеріалів.

             Зважаючи на безперервне зростання кількості друкованої та неопублікованої інформації й підвищення цін на передплату, одним з найреальніших засобів її повного охоплення під час формування БД є тісна співпраця бібліотек та інформаційних центрів зі створення розподілених інформаційних ресурсів, що мають взаємно використовуватись. Інтегрування таких ресурсів сприяє підвищенню ефективності інформаційної діяльності, швидшому її розвитку та вдосконаленню — відбувається розподіл праці щодо збирання й обробки документів, підвищується повнота інформування завдяки доступу кожної системи до БД інших систем.

            Розробка вітчизняних автоматизованих систем опрацювання та розповсюдження інформації вимагає використання зарубіжного досвіду створення та експлуатації великих автоматизованих інформаційних систем, таких як MEDLARS (в галузі медицини), INIS (в галузі ядерної науки та техніки) тощо. INIS утворено 1970 р. Міжнародним агентством з атомної енергії. У роботі системи беруть участь 45 країн та 14 міжнародних організацій. Організаційним принципом системи INIS є децентралізована підготовка інформації країнами-учасницями системи за єдиними стандартами, опрацювання інформації в центрі (м. Відні) та розповсюдження зведених масивів даних між країнами. Оскільки INIS є першою, дійсно міжнародною інформаційною системою, її можна розглядати як модель під час розробки та проектування аналогічних систем в інших галузях.

           Прикладом великої автоматизованої інформаційної системи, яку розроблено в одній країні, а використовують шляхом модифікації програм також і в інших є система аналізу та пошуку біомедичної літератури MEDLARS—MEDLINE. На сьогодні в Америці існує 108 національних інформаційних центрів, які входять до цієї системи. Крім того, MEDLARS має також регіональні центри в різних країнах світу. Національна медична бібліотека США надає зацікавленим у співробітництві зарубіжним інформаційним службам усю необхідну технічну документацію, організує навчання персоналу, а країни-співучасниці забезпечують систему MEDLARS заіндексованими бібліографічними описами публікацій.