Основні проблеми розвитку вітчизняної вищої освіти в Україні

В останні 3 роки спостерігається стійка тенденція щодо збільшення контингенту іноземних студентів, які здобувають вищу освіту в Україні. Вперше у 2013/2014 навчальному році у вищих навчальних закладах України навчається понад 69 тис. іноземних студентів зі 146 країн світу. Сьогодні Україна входить до 20 держав-лідерів у галузі міжнародної освіти.[12]

  Отже, освіта в Україні нині перебуває у складних соціально-економічних умовах. Відповідно до Указів Президента України "Про реформування вищої освіти" (1995 р.), "Про основні напрями реформування професійно-технічної освіти" (1996 р.), "Про поліпшення функціонування загальної середньої освіти" (1998 р.) запроваджується структурна перебудова системи освіти, багатоканальний механізм фінансування освіти, нові нормативні документи (базовий навчальний план для загальноосвітніх навчальних закладів, проекти державних стандартів для вищої, загальної середньої та професійно-технічної освіти, закони "Про професійно-технічну освіту", "Про загальну середню освіту", "Про вищу освіту", "Про позашкільну освіту", Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо підтримки обдарованої молоді").

                              1.3 Болонський процес

        Сучасні процеси глобалізації зумовлюють новітні тенденції в освіті, що є необхідною передумовою подальшого її розвитку й удосконалення. Адже досягти нових результатів у вищій освіті, а також подолати недоліки існуючої системи підготовки фахівців і на цій основі забезпечити конкурентноспроможність випускників та престиж української вищої освіти у світовому освітньому просторі можна лише за умов упровадження нових технологій навчання. Проте новітні тенденції нерідко стають причиною збентеження, різноманітних тверджень працівників освіти, науки, експертів, студентів вищих навчальних закладів, а також пересічних громадян щодо функціонування, доцільності змін, які запроваджено в системі вищої освіти з часу приєднання України до Болонської конвенції. Тому вивчення основних вимог Болонського процесу, їх аналіз, виділення та окреслення перспектив упровадження в Україні є надзвичайно актуальним.[5]

Історія Болонського процесу офіційно почалася з підписання Болонської декларації у 1999 році, проте її передісторія сягає 1954 року, коли було підписано Європейську культурну конвенцію, в якій наголошується на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн і спільної для них культури.

Ідеї освітньо-культурного об’єднання європейських країн загалом та університетів зокрема отримали своє продовження у Великій Хартії університетів (Magna Charta Universitatum), що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом у 1986 році усім найстаршим європейським університетам. Ідея Великої Хартії була сприйнята з ентузіазмом.

Протягом зустрічі у Болоні у 1987 році делегати 80 Європейських університетів обрали 8 членів правління, серед них: Президента Конференції Європейських Ректорів, професора Карміні Романци; ректора Болонского Університету Фабіо Роверси Монако; ректора Університету Парижу, професора Жака Соопелса; ректора Університету Лювен, професора Роджера Діллеманса; ректора Університету Утрехт, професора Ван Гінкель; ректора Університету Барселони, професора Джозефа Бріколя; професора Джузеппе Капуто; Президента університетської комісії Парламентської Асамблеї Ради Європи, професора Мануэля Нуньеса Енкабо.

Велика Хартія, проект якої був створений у січні 1988 року у Барселоні, була підписана всіма ректорами, що зібралися у Болоні 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету, що вважається найстаршим університетом Європи. «Європа вже існує, її мешканці поділяли спільні інституції, до яких належать і університети, протягом століть. Університети є інтелектуальними центрами минулого та майбутнього, що мають спільні цілі та методологію здобуття знань - чи то практичних, чи теоретичних», - з такою промовою виступили представники Болонського університету на святкуванні.

Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах Університетів. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій, проте сприяє зміцненню зв’язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, долучаючи до процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.

На сьогодні до Великої Хартії приєдналося 530 університетів, серед яких 30 українських.

В Україні активний розвиток Болонського процесу розпочався фактично з прийняття МОН Наказу № 49 від 23.01.2004 «Про затвердження Програми дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України на 2004–2005 роки». До 2010 р. було заплановано створення європейського наукового й освітнього простору задля розширення можливостей випускників, збільшення мобільності громадян на європейському ринку праці та конкурентноздатності європейської вищої школи. Для досягнення цієї мети процес передбачає: прийняття зручної та зрозумілої градації дипломів, ступенів і кваліфікацій; запровадження двоступеневої структури вищої освіти; запровадження визнаного на європейському просторі вченого ступеня доктора філософії; використання єдиної системи кредитних одиниць (системи ECTS – European Community Course Credit Transfer System), яку ще називають системою кредитних одиниць, кредитних заліків, кредитних рівнів або залікових одиниць; запровадження уніфікованих і визнаних на європейському просторі додатків до диплома; напрацювання та підтримування європейських стандартів якості із застосуванням порівняльних критеріїв, механізмів і методів їх оцінки відповідно до вимог ENQA; усунення наявних перешкод для збільшення мобільності студентів, викладачів, дослідників і управлінців вищої школи.[5]

Болонський процес – це процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і необхідних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах таких країн. Але питання приєднання до Болонського процесу викликало неоднозначні думки серед українських педагогів та політиків. Аналіз їхніх виступів у пресі, на веб-сайтах інтернету дозволяє виділити такі основні погляди на проблему:

- занепокоєння з приводу строкатої суміші культур та інтересів (Г. Касьянов, І. Бех);

- занепокоєння з приводу значних фінансових затрат, яких потребує запровадження інформаційних технологій (Б. Корольов);

- схвалення змін процесу, що забезпечить виховання творчого мобільного фахівця (О. Степанюк, С. Сененко, С. Юрій, А. Крисоватий);

- схвалення процесу освітньої інтеграції тільки при збереженні національних традицій (В. Кремень, В. Андрущенко, М. Степко) та ін.

На сьогодні 45 європейських країн включно з Україною підписали Болонську декларацію, яка наголошує на необхідності європейської співпраці у забезпеченні якості вищої освіти, підвищенні якості підготовки фахівців, зміцненні довіри між суб’єктами освіти, мобільності, сумісності систем кваліфікацій, посиленні конкурентоспроможності Європейської системи освіти.

Цілі варті досягнення, проте, на думку ректора НТУУ «КПІ» М.З.Згуровського (яку він висловив у своїй статті «Болонський процес – структурна реформа вищої освіти на європейському просторі»), існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу:

- Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.

- Недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність.

- Загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом.

- Збільшення розриву зв’язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці.

- Невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV.

- Ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі.

- Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих.

- Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований.

- Університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV рівнів акредитації.

-Практичне здійснення навчального процесу за положеннями Булонської конвенції дало можливість з’ясувати переваги та недоліки цієї системи, які є більш-менш загальними для багатьох навчальних закладів України. До переваг зараховують: мобільність, тобто можливість членів освітянського простору продовжувати навчання в інших країнах, можливість завдяки стандартизації дипломів працевлаштовуватись в інших країнах; вільний вибір предметів студентами; збільшення ролі студентського самоврядування; переорієнтацію на роботу студента протягом всього семестру, а не на іспитовій сесії. Своєю чергою, недоліками називають те, що практично неможливо реалізувати принцип мобільності, відсутня фактична можливість вільного вибору студентами предметів, студентам важко перевірити кількість отриманих балів протягом семестру, важко отримати необхідну навчальну літературу та матеріали для самопідготовки, зменшується доступність освіти, спостерігається погіршення її якості, значно збільшується навантаження на викладачів.

Кредитно-модульна система (КМС) визначена для України як орієнтир побудови навчального процесу, її впровадження є важливим завданням модернізації освіти України. Кредитно-модульній системі як невід’ємному атрибуту Болонської декларації надаються дві основні функції. Перша – сприяння мобільності студентів і викладачів та спрощення переходів з одного університету до іншого. Друга – акумулююча: чітке визначення обсягів проведеної студентом роботи з урахуванням усіх видів навчальної та наукової діяльності. Сума кредитів визначає, на що здатний студент, який навчається за тією чи іншою програмою. Функціонування КМС дає змогу говорити про такі її переваги: система стимулює студентів до активної регулярної роботи протягом семестру; вимагає ініціативності від студентів; студенти звикають до різних форм роботи; така система є більш об’єктивною і дає можливість зменшити суб’єктивний фактор при оцінюванні. Але недоліками є те, що, по-перше, в умовах кредитно-модульної системи та великої кількості студентів у групі важко забезпечити всім студентам рівні можливості для одержання необхідних балів; по-друге, значно збільшується навантаження на викладачів; по-третє, бали, накопичені під час семестру, не завжди відображають якість знань, а свідчать скоріше про активність студента.[6]

Чимало дослідників відзначають потребу доопрацювання, вдосконалення кредитно-модульної системи як однієї з ключових позицій Болонського процесу з урахуванням потреб та інтересів студентів. Адже успіх упровадження в навчальний процес будь-якої інновації залежить не лише від створення відповідного навчально-методичного забезпечення навчання студентів, а й від того, як поставляться студенти до нововведення. Так за дослідженнями, проведеними в Інституті природничо-географічної освіти та екології Національного педагогічного університету імені М. П.Драгоманова, до позитивних сторін нової системи студенти зараховують: можливість легше отримати залік чи екзамен («автоматом»); контроль за систематичністю отримання знань протягом семестру; можливість покращити оцінку при складанні екзамену чи заліку; створення умов індивідуального підходу до кожного студента; сприяння організованості під час роботи з предметами. Проте опитування виявило й наступні недоліки:

1) модульно-рейтингова система  призводить до нервового та  розумового виснаження через  безперервну напругу протягом семестру;

2) постійне змагання призводить  до погіршення стосунків між  членами колективу;

3) недостатня кількість часу  для самостійної роботи над  предметом;

4) дуже високі вимоги до отримання  балів з деяких дисциплін;

5) незадоволеність підходом до  оцінювання навчальних досягнень та ін.

Тут важливо звернути увагу на деякі нюанси. Основна форма навчання в європейських університетах — це самонавчання, точніше, так звана консультативно-індивідуальна форма навчання. Зміщення акцентів від оволодіння навчальним матеріалом тільки у вишівській аудиторії до самостійного опрацювання – необхідна умова запровадження фундаментального освітнього принципу – освіта протягом усього життя [4]. Безперечно, надзвичайно важливим є організація самостійної роботи студента. Проте в Україні перехід до такої форми освітнього процесу поки що неможливий. Українські ВНЗ до збільшення годин самопідготовки студента не готові матеріально. Для цього необхідна широка бібліотечна мережа, суттєве розширення видавництва наукової літератури, доступ до електронно-інформаційних носіїв. Як бачимо, наша держава має пройти досить довгий шлях.[7]

Ще один аспект пов’язаний із функцією викладача. В умовах широкого доступу до інформації функція викладача набуває іншого змісту: ретрансляційні методи репродуктивного характеру відходять у далеке минуле, натомість викладач бачиться навігатором, провідником, тим, хто допоможе розставити акценти, окреслити багато траєкторій, проаналізувати недоліки та переваги кожної з них і таким чином підштовхнути до народження самостійного висновку. Найважливішим тут видається опанування алгоритмом логічного мислення, аналізу, творчого пошуку, як головних передумов виникнення нового знання. І. Пасічник акцентує на тій особливості європейських стандартів освіти, що основне завдання університету (й викладача) полягає в науково-дослідній роботі, а не в розробці теоретичних лекцій, тобто в отриманні не так теоретичних знань, як практичних навичок науково-дослідної роботи. Фактично європейський університет покликаний готувати науковців, в той час як українські ВНЗ готують теоретиків. У країнах Європи всю науково-дослідну роботу фінансує держава через систему грантів: обґрунтувавши актуальність свого дослідження, науковець отримує кошти, за рахунок яких фінансується його дослідна робота (сімдесят — вісімдесят відсотків робочого часу). В Україні ж поки що неможливо реалізувати таку схему без зменшення аудиторного навантаження викладача та повноцінної оплати його науково-дослідної роботи.