Сутність і зміст соціально-психологічної реабілітації інвалідів

 

2. Основні цілі і завдання соціальної реабілітації.

 

Метою соціальної реабілітації є ресоціалізація з відновленням соціального статусу особистості, здібностей до побутової, професійної  та громадської діяльності, забезпечення соціальної адаптації в умовах навколишнього  середовища та суспільстві досягнення самостійності та матеріальної незалежності. На жаль, в сучасних умовах саме ця соціальна  мета зустрічає найбільші труднощі, оскільки криза трудової сфери, відсутність  трудової мотивації і можливостей  трудової самозабезпеченості ведуть до переваги в ряді випадків статусу  утриманця, одержувача посібників. Проте  соціальна реабілітація не повинна  бути спрямована на те, щоб сформувати утриманця, задовольняється (і задоволеного) соціальним статусом отримувача допомоги. Весь комплекс заходів соціальної реабілітації спрямований на відновлення і  розвиток активного соціального  суб'єкта, особистості, здатної до вольових зусиль, трудової мотивації, саморозвитку. Таким чином, проаналізувавши цілі соціальної реабілітації, можна їх представити у вигляді схеми 1 [4].

 

 

 

 

 

 

Проблема професійної  реабілітації інвалідів розглядається  окремо і в силу її значимості виділена в особливий розділ професійно-трудової реабілітація. У широкому сенсі проблема соціально-середовищної реабілітації та інтеграції інвалідів у суспільство  не може вважатися вирішеною без  повернення або прилучення інваліда до посильної трудової діяльності.

До завданням соціальної реабілітації відносять:

1.Содействіе соціально-побутової  адаптації клієнта з наступним  включенням його в навколишнє  життя.

2.Оказаніе допомоги у  визначенні життєвих перспектив  і виборі способів їх досягнення.

3.Розвиток комунікативних навичок.

Отже, підбиваючи підсумки, можна відзначити, що метою соціальної реабілітації є відновлення соціального  статусу особистості, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення матеріальної незалежності.

 

3. Різновиди і напрями психологічної реабілітації

 

Проблема соціально-психологічного стану людини, в результаті хвороби  або травми став інвалідом, завжди виявляється  дуже гострою і болючою. У людини раптово змінюються умови, якість і  стиль життя, що викликає серйозну психічну травму. У цьому випадку потрібні величезні внутрішні сили, щоб  пристосуватися до свого нового фізичному  і соціальному стану. Самому людині не завжди під силу впоратися з  цією проблемою, а тому допомога в  психологічній реабілітації інвалідів  необхідна і затребувана.

Як завжди на законодавчому  рівні це питання якщо і не вирішене повністю, то чи не обійдений увагою, і в Законі про соціальний захист інвалідів та в інших нормативних  актах. Існує навіть ГОСТ, регулюючий описує всі послуги з психологічної  реабілітації інвалідів.

Психологічна реабілітація як психологічна інтервенція, здійснювана  в цілях реабілітації, є психотерапевтичної інтервенцією і відповідає терміну  психотерапії.

Аналіз основних теоретичних  підходів до психологічної допомоги у вітчизняній і зарубіжній психології показав наступне.

У всіх розглянутих теоретичних і практичних підходах до психотерапевтичної та психокорекційної допомоги особистості, так чи інакше, досліджується вплив методів психологічного впливу на відхилення в самосвідомості особистості. Слід зазначити, що якщо в зарубіжній психології не виробляється чіткого розмежування між психотерапією і психологічною корекцією, то у вітчизняній психології прийнято розрізняти психотерапію, як систему методів лікувального впливу на осіб з тими чи іншими психічними захворюваннями, і психологічну корекцію, як систему методів профілактики та корекції порушень психічної діяльності, що не мають характеру вираженої психічної патології.

Незважаючи на відмінності  в поглядах на теорію і практику психологічної допомоги загальним  для всіх авторів є виділення  в якості найважливішої складової  психологічного впливу на особистість, як при індивідуальній, так і при  груповій формах роботи, терапевтичного впливу на переживання і уявлення особистості, пов'язані з відносинами  до себе у своїй співвіднесеності з навколишнім світом. Психотерапія при проведенні реабілітації може бути як в індивідуальній формі, так і груповий.

Існує два види групових методу психотерапії та соціотерапії в реабілітації.

1. Терапевтичні, спрямовані  на соціальну поведінку хворого: розмовні, проблемних дискусій, психомоторні, комунікативні, арт- і музикотерапії, а також сімейну психотерапію.

2. Оптимальна організація  соціальної структури колективу  інвалідів: рада та зборів, функціональні групи, колективні екскурсії, клуб пацієнтів і т.п.

Більшість фактів і закономірностей, отриманих у дослідженні ефективності роботи практичних психологів, потребують додаткової перевірки. Реалізація передумов  в чіткі критерії ефективності визначаються теоретичної позицією практичного  психолога.

Який би змістовний критерій ефективності ні аналізувався, в будь-якому  випадку ми маємо справу з наступними групами змінних, що характеризують вплив:

• суб'єктивно, пережиті клієнтом зміни у внутрішньому світі,

• суб'єктивно реєстровані  параметри, що характеризують зміни  в різних модальностях внутрішнього світу людини,

• стійкість змін до подальшої  після впливу життя людини.

Пошук критеріїв ефективності психологічного впливу завжди буде вимагати врахування своєрідності природи, клініки  і механізмів розвитку проблеми, використовуваних методів впливу і тих цілей, які  прагнуть реалізувати за їх допомогою.

Психологічна реабілітація є частиною індивідуальної програми реабілітації інваліда, що розробляється  для інваліда лікарями.

 

 

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКИ ВПРОВАДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ІНВАЛІДІВ

 

2.1. Особливості методики  соціальної реабілітації інвалідів. 

 

Принцип зв'язку індивіда і  соціального середовища дозволяє уникнути всіх проблем осіб з фізіологічними, психічними чи інтелектуальними обмеженнями  тільки до медичних питань. У це коло вивчення включаються обставини проживання, виховання, навчання, спілкування інваліда, можливість або неможливість задоволення всіх притаманних йому потреб, а не тільки первинних, вітальних.

Одним з основних є принцип  вивчення та збереження сімейних і  соціальних зв'язків інваліда, бо для  кожного індивіда його сім'я повинна  бути найбільш досконалою і функціональної социализирующей і реабілітуючий  середовищем. Однак, крім безперечно позитивного  впливу сім'ї на статус і розвиток особи з обмеженими можливостями, не слід забувати і про те, що сім'я  може бути найсильнішим патологізірующім фактором, який породжує і консервує комплекс самосвідомості інваліда в його власних очах і очах оточуючих.

Надзвичайно важливим є принцип  комплексності та послідовності  реабілітаційних заходів, оскільки окремі несистематизовані заходи можуть не принести повноцінного позитивного  результату або навіть у рідких випадках позначитися негативно. Незавершеність реабілітаційної програми, відсутність  деяких напрямків скорочують можливості реалізації індивідуального реабілітаційного потенціалу. Хоча останнім часом все  більше підкреслюється суб'єктна роль індивіда у його участі у реабілітаційному процесі, значення його діяльності, недержавних  соціальних організацій, благодійних  товариств, асоціацій самодопомоги особам з обмеженими можливостями, провідним в наших умовах повинен  залишатися принцип державних соціальних гарантій для інвалідів. Це обумовлено, з одного боку, проголошенням нашої  країни соціальною державою, яке, таким  чином, бере на себе відповідальність за соціальний добробут своїх громадян. З іншого боку, результати кризи  в економіці, зниження можливостей  трудового самозабезпечення, скорочення в суспільстві трудової мотивації  призводить до того, що інваліди більш  всіх інших громадян відчувають утруднення в забезпеченні своєї життєдіяльності, реалізації своїх потреб - від самих  первинних потреб до вищих соціальних і духовних потреб . Люди з обмеженими можливостями в ряді випадків не можуть сподіватися на виживання без  систематизованої та всебічної підтримки  держави. Соціальна реабілітація як дорогий і ресурсномісткий процес також повинна проводитися на основі зафіксованих у законодавстві  соціальних гарантій.

Соціально-побутова адаптація складається з наступних елементів: самообслуговування, самостійності пересування, трудової діяльності, підготовленості до роботи з побутовою технікою і засобами зв'язку.

Соціально-побутова адаптація  передбачає формування готовності особистості  до побутової, трудової діяльності та розвитку самостійності при орієнтації в часі і просторі (орієнтування на місцевості, знання інфраструктури мегаполіса, міста, сільського поселення)

Велике значення мають  пристосування житла інваліда до його функціональним можливостям, оснащення  приміщень спеціальними допоміжними  пристроями для полегшення самообслуговування.

Самообслуговування передбачає автономність особистості в організації  збалансованого харчування, здатність  виконувати повсякденну побутову діяльність, розвиненість навичок особистої  гігієни, вміння планувати свій режим  дня, повноцінно поєднує трудову  активність і відпочинок.

Включення в трудову діяльність передбачає розвиток готовності, внутрішньої  мотивації до професійної діяльності з метою самозабезпечення та економічної  незалежності. Людині, що потрапила у важку життєву ситуацію, необхідно вкласти власні ресурси з метою забезпечення життєдіяльності. Без активізації ресурсів клієнта соціально-економічна допомога будь-якого виду призводить до утриманства [].

Сформована таким чином  соціально-побутова адаптивність клієнта  передбачає розвиток у нього здатності  автономно організувати забезпечення себе і своєї сім'ї, соціально-економічну незалежність від державних установ, готовність змінити побут, професійну діяльність відповідно до мінливих естетичними, пізнавальними потребами і потребами  в самоактуалізації.

Пріоритетними формами проведення соціально-побутової адаптації є  заняття-практикуми, організовуються  в умовах установи соціального обслуговування населення, а також екскурсії. Їх необхідно організовувати таким  чином, щоб клієнти не тільки спостерігали ті або інші об'єкти, а й обов'язково могли самі здійснювати певні  дії, бачачи особистий приклад фахівця  з соціальної роботи, оточуючих людей.

Соціально-середовищна  орієнтація.

Під час проведення соціально-побутової  адаптації, в тому числі на спеціально організованих заняттях-практикумах, в процесі спільної діяльності відбувається соціально-средовая орієнтація інваліда. Людина перебуває в постійній взаємодії з оточуючими, набуваючи при цьому досвід організації будь-якої діяльності. Постійно зустрічається з життєвими ситуаціями, з яких необхідно вміти знайти конструктивний вихід, який би рівновагу між підтримкою міжособистісних відносин і збереженням власної життєвої позиції.

Соціально-средовищна орієнтація - це процес формування готовності особистості до самостійного осмислення навколишнього оточення. Даний процес включає вміння визначити свої життєві плани і перспективи, зробити вибір щодо професійного становлення, вміння встановлювати міжособистісні відносини, володіння способами досягнення поставлених цілей у відповідності з усталеними соціальними нормами. Сюди ж відноситься і навчання соціальної незалежності, спрямоване на можливість самостійного проживання, розпоряджатися грошима, користуватися громадянськими правами, брати участь у громадській діяльності. Важливе значення мають навчання навичкам проведення відпочинку, дозвілля, занять фізкультурою і спортом, яке включає придбання знань і умінь у різних видах спортивної та дозвільної діяльності, навчання користуванню для цього спеціальними технічними засобами, інформування про відповідних установах, що здійснюють даний вид реабілітації. Причому соціально-средовищна орієнтація може бути розвинена як у окремої особистості, так і в групи [].

Соціальна реабілітація являє  собою інтегративну технологію. Алгоритм соціально-середовищної орієнтації заснований на психологічній концепції орієнтовною  діяльності, викладеної А. В. Петровським [].

Клієнт установи соціального  обслуговування населення при подоланні  виник труднощі повинен:

• провести аналіз проблемної ситуації;
• встановити позитивні відносини з людьми, які беруть участь у даній ситуації;
• побудувати план дій;
• проводити самоконтроль по ходу виконання дії.

Функції фахівця при організації  соціально-середовищної орієнтації:

• підготовка і навчання клієнта способам соціально-середовищної орієнтації;
• регулювання та контроль поведінки клієнта в індивідуально-мінливих ситуаціях;
• організація умов для розвитку вміння клієнта самостійно регулювати і контролювати свою поведінку, бути незалежним від фахівця з соціальної роботи [].

У ході навчання соціально-середовищної орієнтації клієнт вже має уявлення про мету, яку він прагне досягти, плані і засоби здійснення майбутньої дії.

На перших етапах навчання клієнт вчиться орієнтуватися в  соціальному середовищі, враховуючи всю систему правильних умов, які  закладені складеним спільно  з фахівцем із соціальної роботи алгоритмом виконання дії. Результатом супроводу  клієнта на наступних етапах є  його повна орієнтація, коли він  бере до уваги не тільки конкретні  умови окремої життєвої ситуації, а й керується загальними, вже  сформованими принципами соціально-середовищної орієнтації.