Сутність і зміст соціально-психологічної реабілітації інвалідів

До них відносяться: ступінь  розуміння пацієнтом психологічних  механізмів хвороби і власної  ролі у виникненні конфліктних і  травмуючих ситуацій, у тому числі  в розвитку своїх неадаптівних реакцій; зміни у відносинах і установках; поліпшення соціального функціонування та ін.

Критерії ефективності психореабілітації  повинні задовольняти наступним  умовам. По-перше, досить повно характеризувати  настали зміни в клінічній  картині і адаптації пацієнта з урахуванням трьох площин розгляду терапевтичної динаміки: 1) соматичної, 2) психологічної і З) соціальної. По-друге, вони повинні не тільки дозволяти  проводити оцінку з точки зору об'єктивного спостереження, але  і включати суб'єктивну оцінку з  позицій самого пацієнта. І, по-третє, ці критерії повинні бути досить незалежні  один від одного. [23; 15]

Зростає інтерес до розробки критеріїв і методів оцінки ефективності реабілітації при ряді інших захворювань. Так, Гузиков пропонує оцінювати  ефективність психореабілітації (зокрема, в груповій формі) за допомогою наступних  чотирьох критеріїв:

• ступінь подолання пацієнтом  анозогнозии: це і нездатність визнати  себе хворим (інвалідом), і небажання лікуватися, і т. д.;

• ступінь об'єктивності оцінки хворим своїх особових особливостей, здатність до відновлення самоповаги і др.;

• ступінь соціально - психологічної  реадаптації, яка визначається характером відновлення порушених сімейних, виробничих та інших відносин клієнта.

У дослідженнях Воловика, Віда аналізуються питання ефективності реабілітаційних впливів у хворих. Основними напрямками психореабілітаційні втручання тут є:

1) суб'єктивна оцінка стану  і відношення до лікування;

2) наявність труднощів  і конфліктів в інших значимих  сферах стосунків особи і ступінь  їх усвідомлення;

3) спотворення соціальної  перцепції, самооцінки та рівня  домагань;

4) недолік індивідуального  досвіду і наявність вдруге  засвоєних форм поведінки, дезадаптірующіх  хворого.

Для оцінки змін у стані  хворих неврозами і іншими захворюваннями по критеріях симптоматичного поліпшення, психологічним і соціально-психологічним  критеріям може застосовуватися  широкий спектр методик, спеціально розроблених з урахуванням даного захворювання, його природи і механізмів, - клінічні шкали, психологічні, соціально-психологічні, психофізіологічні, фізіологічні методики і т. д.

Необхідно лише підкреслити, що виявлення динаміки в змозі  хворого за допомогою психологічних  методів вимагає вживання при  повторних дослідженнях схожих методик, за змістом і формою пред'явлення  відрізняються, проте, від первинних, щоб зменшити (якщо не виключити) спотворення, викликані придбанням навиків у  виконанні завдань.

У випадках застосування експериментально-психологічних  методик для оцінки ефективності психореабілітації виходять з звичайного для психодіагностики принципу відмінності  вибірки хворих від нормальної вибірки, а також з того, що в міру поліпшення стану пацієнтів психологічні показники  їх наближаються до норми. Тому основну  увагу акцентується на різниці середніх показників психологічних методик, отриманих на початку, в процесі  і в кінці лікування. При тривалій (протягом місяців, а іноді і років) терапії динамічно вивчаються за допомогою тих же психологічних  методик і контрольні групи, що не піддавалися реабілітаційному впливу.

При оцінці ефективності психореабілітації  хворих неврозами, психічними та іншими захворюваннями можуть використовуватися  відносно об'єктивніші психофізіологічні  методи. Встановлено, що поліпшенню стану  хворого супроводить нормалізація (або тенденція до неї) психофізіологічної реактивності, обумовлена ​​перебудовою його відношення до перш патогенним умовам і впливів.

 

2.3. Соціально-побутова адаптація інвалідів.

 

Соціально-побутова адаптація  передбачає формування готовності особистості  до побутової, трудової діяльності та розвитку самостійності при орієнтації в часі і просторі (орієнтування на місцевості, знання інфраструктури мегаполіса, міста, сільського поселення) [].

Соціально-побутової адаптації  сприяє створення необхідних умов для  незалежного існування інваліда. Житлова середовище для інваліда має колосальне значення, тому що в  ній він проводить велику, якщо не всю, частину свого життя.

Соціально-побутове пристрій становить важливий компонент соціально-побутової  реабілітації, відображаючи стан забезпечення інваліда елементарної комфортністю житлових і допоміжних приміщень. Забезпеченню комфортної та безпечної житлового  середовища в даний час приділяється особлива увага з боку державних  структур. Законодавчо для інвалідів  передбачаються збільшення санітарних норм житлової площі, її архітектурно-планувальні  зміни.

Соціально-побутове влаштування  інвалідів здійснюється не тільки в  індивідуально обладнаних квартирах, але і в спеціально обладнаних модифікованих будинках з комплексом соціально-побутових послуг або  в спеціалізованих будинках-інтернатах. При будівництві або реконструкції  приміщення, призначеного для інваліда, необхідно враховувати естетичний зовнішній вигляд і інтер'єр, які  створюють відчуття психологічного комфорту та зручності; дотримуватися  стандарти за площею та обладнанням  технічними засобами реабілітації та допоміжними пристосуваннями по догляду.

Велике значення мають  пристосування житла інваліда до його функціональним можливостям, оснащення  приміщень спеціальними допоміжними  пристроями для полегшення самообслуговування. Тут важливі індивідуальний підхід до інваліда і творчі рішення з  боку середнього обслуговуючого персоналу  в справі виготовлення різних пристосувань, що спрощують самообслуговування. Інвалід має бути також забезпечено індивідуальними технічними засобами реабілітації та пристосуваннями, які полегшують пересування, орієнтацію, спілкування.

Важливо також навчання і  просвіта членів сім'ї інваліда з  різних питань: про характер наявної  в інваліда захворювання, що виникають  обмеження життєдіяльності, пов'язаних з ними соціально-психологічних  та фізіологічних проблемах, видах  і формах соціально-побутової допомоги інвалідам, видах технічних засобів  реабілітації та особливості їх експлуатації . Родичів та осіб, які надають  допомогу інваліду, необхідно навчати  користуватися технічними засобами, особливо призначеними для полегшення догляду за інвалідом.

Соціально-побутова адаптація  складається з наступних елементів: самообслуговування, самостійності  пересування, трудової діяльності, підготовленості  до роботи з побутовою технікою і  засобами зв'язку.

Самообслуговування передбачає автономність особистості в організації  збалансованого харчування, здатність  виконувати повсякденну побутову діяльність, розвиненість навичок особистої  гігієни, вміння планувати свій режим  дня, повноцінно поєднує трудову  активність і відпочинок.

Самостійність пересування - це автономність особистості при  переміщенні в просторі, знання призначення  транспортних засобів для досягнення своїх цілей в рамках виконання  побутової, суспільної, професійної  діяльності, орієнтування на місцевості, знання загальних закономірностей  організації інфраструктури будь-якого  населеного пункту.

Включення в трудову діяльність передбачає розвиток готовності, внутрішньої  мотивації до професійної діяльності з метою самозабезпечення та економічної  незалежності. Формування здатності  до праці передбачає створення умов у сім'ї, установі соціального обслуговування населення, забезпечують придбання  соціального досвіду, заохочення активності особистості в освоєнні умінь  і навичок, що забезпечують подальшу самореалізацію клієнта і успіх  у майбутній професійній діяльності. Клієнт повинен вміти усвідомлювати  особистісну і суспільну значущість своєї праці, що також забезпечує досягнення самореалізації. Людина, що потрапила у важку життєву ситуацію, необхідно вкласти власні ресурси з метою забезпечення життєдіяльності. Без активізації ресурсів клієнта соціально-економічна допомога будь-якого виду призводить до утриманства [7].

Сформована таким чином  соціально-побутова адаптивність клієнта  передбачає розвиток у нього здатності  автономно організувати забезпечення себе і своєї сім'ї, соціально-економічну незалежність від державних установ, готовність змінити побут, професійну діяльність відповідно до мінливих естетичними, пізнавальними потребами і потребами  в самоактуалізації.

Послідовність формування соціально-побутової  адаптивності визначається наступними етапами.

Перший етап. Проведення соціальної діагностики. Спеціаліст із соціальної роботи визначає рівень готовності клієнта до трудової діяльності, самообслуговування, соціально-економічної незалежності.

Другий етап. Супровід клієнта для досягнення автономності в організації побуту. На даному етапі відбувається розвиток чи відновлення після втрати санітарно-гігієнічних навичок, розвиток моторики, вміння координувати свої рухи.

Третій етап. Супровід клієнта для досягнення автономності при переміщенні в просторі. Спеціаліст з соціальної роботи за допомогою індивідуальних форм і занять у групі продовжує сприяти зміцненню навичок самообслуговування та особистої гігієни.

Четвертий етап. Супровід клієнта  для досягнення його автономності в  трудовій діяльності. У відповідності  з внутрішньою мотивацією клієнта  необхідно створити відповідні умови  в установі соціального обслуговування або через співпрацю з промисловими, сільськогосподарськими та іншими підприємствами, фірмами. Трудова діяльність забезпечує самореалізацію клієнта, передбачає результат  і сприяє виникненню відчуття радості  від виконаної роботи. У залежності від ступеня зайнятості, виду трудової діяльності можлива оплата його праці [8].

Пріоритетними формами проведення соціально-побутової адаптації є  заняття-практикуми, організовуються  в умовах установи соціального обслуговування населення, а також екскурсії. Їх необхідно організовувати таким  чином, щоб клієнти не тільки спостерігали ті або інші об'єкти, а й обов'язково могли самі здійснювати певні  дії, бачачи особистий приклад фахівця  з соціальної роботи, оточуючих людей.

Таким чином, підбиваючи підсумки, можна сказати, що, соціально-побутова адаптація має кінцевою метою  пристосування людини до побутових  умов в його новому статусі "інвалід". У цьому процесі бере участь не тільки фахівець, що допомагає адаптуватися людині зі зміненими фізичними можливостями до здійснення життєдіяльності в  звичних умовах, а й інвалід, який самостійно повинен прагнути знайти способи досягнення щодо незалежного  способу життя. Соціально-побутова адаптація проводиться з урахуванням  індивідуальних особливостей клієнта. При побудові занять-практикумів  фахівець грунтується на наявному рівні  розвитку здатності клієнта автономно  організувати забезпечення себе і своєї  сім'ї, здатності виконувати повсякденну  побутову діяльність, самостійно організувати свій режим дня, а також набувати досвід трудової діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

Основні сфери життєдіяльності людини - праця і побут. Здорова людина пристосовується до середовища. Для інвалідів ж особливість цих сфер життєдіяльності полягає в тому, що їх треба пристосовувати до потреб інвалідів. Їм треба допомогти адаптуватися в середовищі: щоб вони вільно могли дотягнутися до верстата і виконувати на ньому виробничі операції; могли б самі, без сторонньої допомоги виїхати з будинку, відвідати магазини, аптеки, кінотеатри, подолавши при цьому і підйоми, і спуски, і переходи, і сходи, і пороги, і багато інших перешкоди. Щоб інвалід зміг усе це подолати, потрібно зробити середовище його перебування максимально для нього доступною, тобто пристосувати середовище до можливостей інваліда, щоб він відчував себе на рівних зі здоровими людьми і на роботі, і вдома, і в громадських місцях. Це і називається соціальною допомогою інвалідам, людям престарілого віку - усім тим, хто страждає від фізичних і психічних

обмежень.

Відновленню здатності інвалідів  до соціального функціонування, незалежного  способу життя покликана допомогти  система багатопрофільної комплексної  реабілітації як самостійна область  наукової та практичної діяльності. Зміна  суспільного ставлення до проблеми інвалідності та інвалідам, розвиток системи комплексної соціальної та психічної реабілітації - одна з головних і відповідальних завдань сучасної державної політики.

Треба підкреслити особливо, що в Україні розшарування населення по матеріальних показниками рівня життя досягла критичного і навіть небезпечного контрасту. Те ж можна відзначити й у відношенні забезпеченості інвалідів основними засобами реабілітації. На тлі гнітючою злиднів, особливо в провінції, з'являються забезпечені навіть за західними мірками люди, роз'їжджають на престижних іноземних автомобілях і дорогих

електровізках, причому далеко не завжди вони зароблені власних працею.  

Якщо раніше головне гальмо в реадаптації інвалідів, у тому числі і технічними засобами, крився в зневазі до цієї групи радянських громадян, в небажанні і невмінні вирішувати накопичені проблеми, то тепер все складнощі в реалізації реабілітаційних програм впираються в відсутність або

брак коштів для цього.