Сутність і зміст соціально-психологічної реабілітації інвалідів

Послідовність навчання передбачає створення умов для формування здібностей, що визначають рівень соціальної орієнтованості.

1. Здатність до спілкування  - це вміння встановлювати контакти  з людьми шляхом сприйняття, переробки  і передачі інформації, уміння  вести діалог, співпрацювати, поважати  інших, проявляти турботу, чуйність, доброзичливість.

2. Здатність контролювати свою поведінку передбачає знання власних психологічних особливостей, усвідомлення свого емоційного стану і здатність у будь-яких обставин до адекватної поведінки з урахуванням соціально-правових норм.

3. Здатність планувати свою життєдіяльність включає визначення життєвих перспектив, вміння використовувати алгоритм планування для досягнення поставлених цілей.

4. Здатність реалізовувати свої плани заснована в першу чергу на застосуванні ресурсів людини у цікавить його діяльності, на цілеспрямованості і розвинених вольових якостях [].

При зверненні до органів  соціального захисту та інші організації, покликані займатися соціальною реабілітацією інвалідів, самі інваліди, їх родичі, а також особи, які представляють  інтереси інвалідів, повинні мати можливість у повному об'їв отримати всю необхідну  інформацію про права інвалідів, можливості регіону та прилеглих  областей у справі надання необхідної їм допомоги.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що, соціальна реабілітація має на увазі два процеси - пристосування соціального середовища до специфічних можливостям інвалідів, усунення перешкод до незалежного існування в умовах навколишнього середовища і у виробничій сфері, з одного боку, і навчання інваліда жити у звичайному соціумі і бути інтегрованим у суспільство - з іншого. При такому підході в повній мірі реалізується процес соціалізації особистості, тобто входження або повернення інваліда у суспільство. Інвалід зі свого боку повинен виконувати все необхідне, щоб знизити соціальні наслідки свого захворювання. Особливості проведення соціальної реабілітації полягають в тому, що процес навчання соціальній орієнтації відбувається за допомогою індивідуальних форм роботи з клієнтом. Об'єднання клієнтів установи соціального обслуговування населення створює умови для придбання ними умінь, навичок орієнтовною діяльності.

2.2. Особливості психологічної  реабілітації інвалідів.

При психічних проблемах у інвалідів реабілітація має свої особливості, пов'язані в першу чергу з тим, що при них, відбуваються серйозні порушення особистості, її соціальних зв'язків і відносин. Реабілітація хворих розуміється як їх ресоціалязація, відновлення або збереження індивідуальною я суспільної цінності хворих, їх особистого і соціального статусу. Лікар Кабанов відносить до основних принципів реабілітації партнерство, різносторонність зусиль, При психічних проблемах реабілітація має свої особливості, пов'язані в єдність психосоціальних і біологічних методів, ступінчастість прикладених зусиль, проведених впливів і заходів. Її етапами є відновна терапії, реадаптація, реабілітація у власному сенсі цього слова. Реабілітація являє собою одночасно мета (відновлення або збереження статусу особистості), процес, що має нейрофізіологічні і психологічні механізми, і метод підходу до хворого. []

Найбільш адекватно цілям  реабілітації служить психотерапія. Пом'якшення проявів і перебігу психічних захворювань і розширення можливостей сучасного психофармакологічного  лікування сприяло зростанню  ролі і підвищенню ефективності психотерапевтичної дії. При цьому точкою додатка  психотерапії, на відміну від біологічних  методів лікування, є не сам патологічний процес (хоча його залежність від емоційних  чинників і діяльності людини безперечна), а особистість пацієнта і система  його стосунків до дійсності.

Питання про співвідношення індивідуальної і групової психотерапії при проведенні реабілітації може вирішуватися в бік підвищення інтенсивності, як тієї, так і іншої.

Індивідуальна робота з клієнтом важлива для виявлення нею  основної внутрішньо-і міжособистісної  проблематики, формування мотивації  ефективної участі в групових заняттях, корекції реакцій на ситуації групової взаємодії.

Групова психотерапія у всіх її численних варіантах може розглядатися як найбільш адекватний метод реабілітації (ресоціалізації) хворих не тільки неврозами, але і психозами. В умовах групи здійснюється одночасний вплив на її основні компоненти відносин - пізнавальний, емоційний і поведінковий: досягається більш глибока перебудова найважливіших властивостей особистості, до яких відносяться свідомість, соціальність і самостійність.

Групова психотерапія сприяє відновленню системи відносин хворих з мікросоціальних оточенням, приведенню ціннісних орієнтацій у відповідність  з образом життя, тобто вирішення  тих першочергових завдань, без  яких неможливе успішне соціальне  функціонування пацієнта.

Можна виділити два види групових методів психотерапії та соціотерапії в реабілітації. []

1. Терапевтичні спрямовані  на соціальну поведінку клієнта,  його комунікабельність, здатність  до самореалізації, дозволу психологічних  і подолання соціальних конфліктів. Вони об'єднують групи: розмовні, проблемних дискусій, психомоторні, комунікативні, арт- і музикотерапії, а також сімейну психотерапію.

2. Оптимальна організація  соціальної структури колективу  клієнтів, має у своїй основі, так звані середовищні групи:  рада та зборів, функціональні  групи, колективні екскурсії,  клуб пацієнтів і т.п.

Залежно від стадії розвитку, типу перебігу і форми психічних відхилень міняється співвідношення сомато-біологічних і індивідуально-психологічних чинників у формування картини, в різній мірі страждають здібності хворого до самореалізації і до встановлення адекватних міжособистісних відносин. Відповідно цьому повинно змінюватися не тільки місце психосоціальних методів в структурі реабілітації, але і самі методи, а також конкретні завдання.

Цілі психотерапевтичної роботи досяжні тоді, коли враховується активність патологічного процесу, психічний стан хворого, його особистісні  характеристики, особливості безпосереднього  соціального оточення, індивідуальні  життєві умови і прогноз. Залежно  від цього повинен вирішать питання  про допустиму глибині втручання  у сферу значимих стосунків і  перебудову малоефективних, але сформованих форм психологічної компенсації. Практика дає чимало прикладів зриву адаптації і загострення хворобливого стану при нерозумному розтині і обговоренні психологічних і соціально-психологічних проблем, що мають нерозв'язний для пацієнта характер.

Оцінка ефективності психологічної реабілітації.

Вимога розробки критеріїв  і методів оцінки ефективності психореабілітації  стає все більш актуальним у зв'язку з випереджаючим розвитком методів. Організатори психотерапевтичної служби все частіше зустрічаються з  проблемою оцінки корисності, доцільності  і ефективності засобів, що виділяються  з фондів охорони здоров'я для  охорони психічного здоров'я.

Щоб показати всю складність даної проблеми, приведемо основні  передумови для її вирішення.

1. Щоб оцінити ефективність  психотерапії, потрібний, перш за  все, чітко визначити метод,  за допомогою якого вона здійснюється. У практичній же роботі частіше  говориться про психотерапію  взагалі, не про один, а про  групу методів, різних їх комбінаціях  - раціональної психотерапії і  гіпнозу, гіпнозу і аутогенного  тренування і т. д., оскільки  затвердження в практиці роботи  психотерапевта інтеграційного  підходу сприяє усе більш широкому  застосуванню поєднань різних  методів.

2. При кваліфікованому  використанні того чи іншого  методу має бути дотримана  певна техніка. Очевидно, що це  одночасно вимога до якості  підготовки, досвіду, кваліфікації  психотерапевта, що не завжди  враховується, І метод аутогенного  тренування, і метод групової  психотерапії в руках психотерапевтів  з різним ступенем кваліфікації, природно, дадуть різні результати.

3. Кількість пацієнтів,  які лікувалися за допомогою  даного методу, має бути статистично  значущим. У той же час при  використанні деяких систем психотерапії йдеться частіше про окремих пацієнтів, які піддавалися кількамісячного або навіть багаторічному впливу психотерапії.

4. Вивчення ефективності  лікування краще проводити на  гомогенному матеріалі. Зазвичай  же досліджують групи хворих, що включають первинних пацієнтів  і тих, кому до цього часу  не допомагали ніякі інші методи  лікування, групи амбулаторних  хворих і госпіталізованих, з  гострим і затяжним перебігом  і т.д.

5. Група пацієнтів, створювана  для оцінки ефективності психотерапії, повинна формуватися методом  випадкової вибірки. З етичної  точки зору це можливо в  тому випадку, коли число хворих  перевищує реальні можливості  забезпечити їх психотерапевтичної  допомогою.

6. Оцінка ефективності  психотерапії не повинна проводитися  тією особою, яка здійснює лікування,  тут необхідний незалежний спостерігач.  Ця вимога дуже важливо, тому  що при цьому елімінується  вплив на оцінку відношення  пацієнта до лікаря; можна припускати, що хворий буде щиріше оцінювати  ефективність лікування.

7. Доцільно, щоб незалежний  спостерігач не знав про застосовувався  психотерапевтичному методі, щоб  його власне ставлення до цього  методу не впливало на оцінку. Використання магнітофонних записів  психотерапевтичних бесід дозволило  б також виключити вплив на  оцінку типу поведінки пацієнта  під час психотерапії і т  д.

8. Грає роль особова  структура психотерапевта, ступінь  вираженості у нього якостей,  використовуваних для прогнозування  успішності психотерапії.

9. Необхідно враховувати  особу хворого, ступінь вираженості  у нього рис, особливостей, відомих  як прогностичних сприятливі  або несприятливі для проведення  психотерапії.

10. Має значення установка  хворого на той чи інший  вид психотерапії, сформована у  нього, зокрема, попередніми зустрічами  з психотерапевтами і тими  або іншими методами психотерапії.

11. З метою об'єктивності  необхідне порівняння безпосередніх  і віддалених результатів лікування.  Ця умова особливо важливо,  коли мова йде про оцінку  ефективності застосування особистісно-орієнтованої  психотерапії.

12. Число повторно досліджених  хворих в катамнезі по відношенню  до всього контингенту лікувалися  має бути репрезентативним; таких  хворих повинно бути не менше  90% від загального їх числа.

13. Оцінка в катамнезі  повинна виходити не тільки  від лікаря, незалежного оцінювача  (об'єктивні дані), але і від  самого хворого (суб'єктивні показники).

14. Необхідно враховувати  особливості життя хворого після  закінчення лікування, можливі  впливи (позитивні або негативні)  на результат терапії найближчого  оточення пацієнта (сім'я, виробництво  і т. д.).

15. Для об'єктивного катамнеза  необхідна своя контрольна група  хворих, оскільки зміни в стані  клієнтів, які лікувалися за допомогою  психотерапії, могли з плином  часу відбуватися і поза лікування.

16. повинні бути враховані  ті цілі і завдання, обумовлені  клінічною специфікою захворювання  і теоретичними передумовами, які  прагнув реалізувати психотерапевт  за допомогою вживаного їм  методу.

У психотерапевтичної практиці облік всіх цих моментів скрутний, однак психотерапевт повинен  пам'ятати про значення їх при  вирішенні завдань, пов'язаних з  об'єктивною оцінкою ефективності того чи іншого психотерапевтичного методу.

У той же час в плані  оцінки ефективності психореабілітації  відмічені переваги стосовно до групової психотерапії в значній мірі нейтралізуються  тим, що розширення діапазону интерперсонального взаємодії в умовах групи серйозно ускладнює можливості контролю над  досліджуваними змінними.

Додаткові труднощі обумовлені тим, що групова психотерапія є в  першу чергу процесом лікувальним, отже, оцінка його кінцевих результатів  має завжди індивідуалізований характер. Вона нерозривно пов'язана з клінічною  оцінкою змін, що відбуваються в людині, і внаслідок цього вимагає аналізу трьох аспектів - клінічного, індивідуально-психологічного та соціально-психологічного.

Визнання цього нерозривного зв'язку ставить під сумнів обгрунтованість  і доцільність прийнятого поділу робіт в цій області на дослідження  процесу та ефективності психотерапії. Аналіз літератури останніх років, присвяченої  вивченню групової психотерапії, показує, що в більшості випадків результати, отримані дослідниками, непорівнянні між собою. Причиною цього є не лише відмінності в теоретичних  підходах авторів до розуміння ними цілей, завдань і механізмів реабілітаційного процесу, а й, а першу чергу, недостатньо  чітке визначення критеріїв ефективності, а, отже, не досить обгрунтований вибір  досліджуваних змінних. Цей розрив між процесуальної та результативної сторонами групової психотерапії веде до того, що дослідженню підлягають або параметри, довільно встановлені  авторами відповідно до їх теоретичної  орієнтацією, або феномени, які є  об'єктом традиційного аналізу в  соціальній психології, терапевтична значущість яких, однак, спеціально не вивчається. [23, 14]

Не підлягає сумніву, що вибір  критеріїв ефективності психотерапії найбезпосереднішим чином визначається її цілями, у свою чергу випливають з прийнятої теоретичної концепції. Більшою мірою це відноситься  до оцінки ефективності особистісно-орієнтованих систем психотерапії.

На переконання переважної більшості фахівців, один лише критерій симптоматичного поліпшення не є  надійним при визначенні безпосередньої ефективності та стійкості психотерапії, хоча суб'єктивно переживають хворим (і в міру можливості об'єктивно  реєстроване) клінічне симптоматичне  поліпшення є, безсумнівно, важливим критерієм  оцінки ефективності психотерапії. Клінічний  досвід із застосуванням широких  катамнестичних даних переконливо  свідчить про необхідність залучення  для оцінки ефективності психореабілітації  певних соціально-психологічних критеріїв.