Веймарська республіка в Німеччині

У Конституції підкреслювався обов’язок імперії особливо покровительствувати "робочій силі".

Форми цього покровительства діставали вияв в наданні робітникам права на вільне об’єднання в спілки з метою "збереження і покрашення умов праці без будь-яких обмежень" (ст. 159), на колективний договір (п. 1 ст. 165), на соціальне страхування "для збереження здоров’я, працездатності, охорони материнства", а також у разі "старості, недуг і різних життєвих випадковостей..." (п. 1 ст. 161).

У ст. 163 закріплене і право "добувати собі утримання працею". Однак очевидна ілюзорність права на працю в умовах післявоєнної Німеччини продиктувала відповідне роз’яснення цього права, яке було зведено до надання "необхідної підтримки". тобто допомоги по безробіттю.

Суто компромісний характер мали і ті положення цієї глави, у яких робилися спроби інтегрувати робітничі Ради, породжені революцією, у державну систему. У них говориться не тільки про законність діяльності Рад, створених для представництва інтересів робітників на підприємствах, у галузях промисловості, на окружному і загальноімперському рівнях, а й про створення їх об’єднань із представницькими організаціями підприємців та "інших заінтересованих кіл населення" у формі економічних рад, яким ввірялися деякі контрольні, адміністративні і законодавчі повноваження. Імперська економічна рада, наприклад, покликана була давати висновки на соціально економічні і господарсько-політичні законопроекти "великого значення" до внесення їх на розгляд рейхстагу урядом, мала право самостійно пропонувати уряду законопроекти, які повинні були розглядатися в рейхстазі навіть у разі відмови уряду підтримати їх.

Декларативні положення цього розділу Конституції для втілення їх в життя потребували конкретних соціальних програм, закріплення їх поточним законодавством. Але вони так і залишилися лише на папері. Для їх здійснення у Веймарській Німеччині не було відповідних умов, необхідної економічної бази, належного рівня суспільної свідомості, а головне, політичної стабільності. Крім того, поточним законодавством позитивний зміст соціальних положень Конституції був згодом значно обмежений. Так, наприклад, запроваджене в 1919 р. право робітників на 8-годинний робочий день було змінене законом 1920 р., який допускав 10-годинний робочий день. Діяльність виробничих рад обмежувалася сферами "сприяння розробці нових методів виробництва", "узгодження службових інструкцій" та ін. Закон від 4 лютого 1920 р. прямо забороняв їм "втручатися в керівництво виробництвом своїми самостійними розпорядженнями" (§ 66).

4. Політичний режим Веймарської республіки

Відповідно до Версальського мирного договору 1919 р. на Німеччину були накладені величезні репараційні платежі. Цей борг був для неї непосильний, він падав на плечі трьох поколінь німців, і тільки в 1930 р. був знижений і розстрочений союзниками.

Тимчасова економічна стабілізація в 1928 р. змінилася руйнівною світовою економічною кризою, новим різким падінням виробництва, зростанням безробіття. У 1932 р., коли світова економічна криза досягла кульмінації, промислове виробництво скоротилося в Німеччині до 46,7% порівняно з 1913 р., 30% усього працездатного населення втратили роботу і тільки 15% з офіційно зареєстрованих безробітних одержували допомогу по безробіттю.

Обстановка в країні характеризувалася страйками, заворушеннями. путчами, терористичними актами, пов’язаними з різкою поляризацією соціально-політичних сил. від крайньо правих, представлених націоналістичними, нацистськими організаціями, які набирали сили, і створеною згодом фашистською Націонал-соціалісткою німецькою робітничою партією (НСНРП), до крайньо лівих — в особі ліворадикальних робітничих організацій і Комуністичної партії Німеччини, яка стає в цей час найбільшою комуністичною партією в Європі.

Вага і значення цих двох партійних полюсів зростали разом з їх неприйняттям Веймарської демократичної республіки. Для одних вона була перепоною соціалістичній революції і встановленню "загальної рівності", для інших — перешкодою до встановлення нацистської тоталітарної диктатури.

У німецькому суспільстві, яке розкололося, не знайшлося місця консенсусу лівих сил, вкрай необхідному в умовах найжорстокішої кризи і загрози фашизму. Для правовірних німецьких комуністів, що проводили лінію Сталіна і Комінтерну, соціал-демократи були "могильниками німецького соціалізму", головними супротивниками "світової революції". Вони були зайняті в основному тим, що викривали соціал-демократів як агентуру "німецького монополістичного капіталу", "соціал-фашистів". Соціал-демократи виключали компроміси з комуністами, як з партією "вузьколобого класового доктринерства", яка діє за вказівкою "чужої держави", також звинувачуючи їх у пособництві фашистам. Відсутність згоди лівих сил мала фатальні наслідки. На виборах у листопаді 1932 р. у них ще залишалася можливість заступити дорогу фашистам, що рвуться до влади. Соціал-демократи і комуністи, об’єднавшись, могли б отримати 221 місце в рейхстазі, у той час як у фашистів було б 196 місць. Але вони втратили цю можливість.

Нестабільність Веймарської республіки стала наслідком не тільки вищевказаних обставин. Вони були пов'язані також із глибоким неприйняттям республіки більшістю НІМЦІВ, ЯКІ вважали її породженням "ганебного” Версальського мирного договору. Почуття національного приниження стало сприятливим грунтом для поширення міфу про "листопадових зрадників", які уклали Версальський договір. Цей міф широко використовувався демагогами, які вимагали розірвання Версальського договору, рішучої боротьби проти деяких "темних сил", внутрішніх і зовнішніх ворогів, що привели Німеччину до краху. Не випадково саме в цей час з’являється відома фальшивка "Протоколи сіонських мудреців", покликана підтвердити, що в трагедії, яка спіткала німців, винуваті змовники-євреї, іноземні агенти, які поставили завдання зламати міць Німеччини, поставити її на коліна.

Основній масі населення, консервативній масовій свідомості важко було змиритися і з тим, що Веймарська республіка зруйнувала старий, звичний порядок кайзерівської імперії, який видавався міцним і надійним. За старими добрими часами тужили не тільки колишня правляча верхівка, а й широкі середні прошарки населення, які втратили в результаті кризи, невтримної інфляції свій статок і майно, не сприймали нову, малозрозумілу, таку, що не має нічого спільного зі старими часами, систему цінностей. Між свободою і порядком німці вибирали порядок.

Ослабляла становите Веймарської республіки і відсутність у неї професійних захисників серед правлячого бюргерства й інтелігенції. Негативно до республіки ставилася, наприклад, переважна частина професури, учених, правознавців, істориків та ін., що задавали тон у німецьких університетах, а також студентів, які залишалися прихильниками монархії, старих порядків. Не випадково згодом серед студентів виявилося так багато прихильників Гітлера.

Демократичний фасад Веймарської республіки не спирався на міцний фундамент демократичних державних інститутів не тільки через збереження старого державного апарату, а й через вади самого конституційного порядку, вигаданого у Веймарі без урахування обстановки в країні. Так, широкі демократичні права і свободи, зокрема свобода друку, за відсутності цензурних обмежень сприяли безпрецедентному зростанню шовіністичної, мілітаристської пропаганди. Такої літератури в країні було безліч Відсутність конституційної заборони на діяльність партій, що сіять розбрат серед німецького народу, розпалюють національну ворожнечу, антисемітизм, створювала умови не тільки для зростання нацистських організацій, а й для легального входження НСНРП до веймарської суспільно-політичної і державної системи.

Фатальною помилкою республіки було те. що вона не позбавила влади реакційну вояччину, не реорганізувала бюрократичний апарат. Її не прийняв збережений кадровий склад рейхсверу, для солдатів якого кайзер залишався символом сили і міці Німеччини. Армія, яка підкорялася відповідно до Конституції тільки рейхсканцлеру, фактично була безконтрольною. Вона перетворилася на самостійну активну політичну силу. Вираженням повної о неприйняття рейхсвером Веймарської республіки став піднятий його командуванням разом із право радикальними офіцерськими організаціями в травні 1920 р. військовий путч КаппаЛютвіца. За рахунок колишніх кадрів рейхсверу поповнювалися і нацистські напіввійськові організації, кількість яких зростала.

В умовах політичної конфронтації і. як наслідок цього, частої зміни кабінетів старе чиновництво, яке залишилося на місцях, також було безконтрольним, і його самостійна політична активність в умовах "незмінюваності", гарантованої Конституцією (ст. 130), визначалася зовсім не демократичними, а консервативно-монархічними переконаннями. Поганими захисниками демократичних порядків, та й просто правопорядку', були і старі суддівські кадри з їхнім традиційним розумінням права, яке виправдовує "залізо і кров", насильство в ім’я "національних інтересів". Про це свідчать приклади із судової практики тих часів. Так, за 1918—1922 рр. у Веймарській республіці лівими екстремістами було вчинено 22 політичні убивства, усі винні були суворо покарані, 10 осіб — страчені. За цей же час правими терористами було вчинено 354 політичні убивства, з них тільки один був суворо покараний, але жоден не був страчений. У 1924 р. нацистський "пивний путч" у Мюнхені, коли фашисти здійснили першу спробу прорватися до влади, закінчився ув’язненням Гітлера до тюремної фортеці, з якої він вийшов через 10 місяців з першими главами "Майн Кампф", сповнений рішучості готуватися до нових виступів.

Слабкість політичної волі Веймарської республіки була пов’язана також з відсутністю єдності дій її вищих органів влади. Рейхстаг не став провідником демократії, конституційного порядку, оскільки в ньому, особливо в останні роки Веймарської республіки, через гостре партійне протиборство склалася ситуація повної неможливості утворення позитивної більшості, здатної запропонувати народу помірну програму виходу з кризи. Партії, що перебували на діаметрально протилежних флангах і мали в ньому більшість мандатів, різко критично налаштовані проти уряду, через повну протилежність своїх цілей не були готові і не могли взяти на себе урядову відповідальність.

Часті і необгрунтовані, особливо в останні роки Веймарської республіки, розпуски парламенту (парламент міг бути розпушений навіть через не затверджений ним президентський указ, як це мало місце в 1930 р.), навіювані німцям пресою уявлення про його повне безсилля усе наполегливіше схиляли масову свідомість до пошуку' "сильної руки" фюрера.

З безсиллям представницького органу було пов'язане і безсилля республіканського уряду, який не мав більшості в рейхстазі і не користувався його довірою і підтримкою. Прямим наслідком цього стали "президентські кабінети", призначувані президентом на власний розсуд. В обстановці перманентно запроваджуваного ним на підставі ст. 48 Конституції надзвичайного стану країна управлялася не за допомогою законів, а за допомогою надзвичайних указів. У 1932 р.. наприклад, президент Гінденбург видав 66 надзвичайних указів, у той час як рейхстаг, зайнятий в основному другорядними дебатами, видав лише п'ять законів. Дисбаланс веймарської державної машини вів до її повного руйнування, загибелі, що і відбулося в результаті встановлення фашистської диктатури в 1933 р.

5. Встановлення режиму фашистської диктатури

Фашизм у Німеччині з’явився відразу ж після закінчення Першої світової війни як один з різновидів реакційних мілітаристичних націоналістичних течій, коли антиліберальні, антидемократичні рухи набули загальноєвропейського характеру. У 1920 р. Гітлер виступив із програмою з "25 пунктів", що стала згодом програмою Наиіоналсоиіалістської німецької робітничої партії. Пронизана націоналістичними, шовіністичними ідеями переваги німецької нації, програма вимагала реваншу для відновлення "справедливості, знехтуваної Версалем".

У 1921 р. складаються організаційні основи фашистської партії, заснованої на так званому фюрерпринципі, тобто необмеженої влади "вождя" (фюрера). Головною метою створення партії стає поширення фашистської ідеології, підготовка спеціального терористичного апарату для придушення демократичних, антифашистських сил і, в кінцевому підсумку, для захоплення влади.

У 1923 р. слідом за загальним страйком німецького пролетаріату фашисти роблять пряму спробу захопити державну владу ("пивний путч"). Провал путчу змушує фашистських ватажків змінити тактику боротьби за владу. З 1925 р. починається "битва за рейхстаг" шляхом створення масової бази фашистської партії. Вже в 1928 р. ця тактика дає свої перші плоди, фашисти одержують 12 місць у рейхстазі. У 1932 р. за кількістю мандатів фашистська партія одержує більше місць, ніж будь-яка інша партія, представлена в рейхстазі.

ЗО січня 1933 р. Гітлер за розпорядженням Гінденбурга займає посаду рейхсканцлера Німеччини. Він приходить до влади як глава коаліційного уряду, оскільки його партія навіть з нечисленними союзниками не мала більшості в рейхстазі. Ця обставина не мала, однак, значення, оскільки кабінет Гітлера був "президентським кабінетом", а Гітлер — "президентським канцлером". Водночас результати виборів 1932 р. надали певного ореолу легітимності його канцлерству. За Гітлера голосували різні соціальні прошарки і групи населення. Широка соціальна база Гітлера створювалася за рахунок тих, у кого після поразки Німеччини був вибитий грунт з-під ніг, тією самою збитою з пантелику агресивною юрбою, що почувається обманутою, що втратила разом з майном життєву перспективу і відчуває страх перед завтрашнім днем. Соціальну, політичну і психологічну невлаштованість цих людей він зумів використати, показуючи їм шлях до порятунку себе і приниженої батьківщини, обіцяючи різним колам і групам населення усе. що вони хотіли: монархістам — відновлення монархії, робітникам — роботу і хліб, промисловцям — військові замовлення, рейхсверу — нове піднесення у зв’язку з грандіозними військовими планами тощо. Націоналістичні гасла фашистів приваблювали німців більше, ніж заклики до "розуму і терпимості" соціал-демократів або до "пролетарської солідарності" і побудови "радянської Німеччини" комуністів.

Гітлер прийшов до влади, спираючись на пряму підтримку офіційних і неофіційних правлячих кіл і реакційних соціально-політичних сил, які стояли за ними і вважали за необхідне установити в країні авторитарний режим, щоб покінчити з ненависною демократією і республікою. Відчуваючи страх перед лівим рухом, що все більше набирав сили, перед революцією і комунізмом, вони хотіли встановити авторитарний режим за допомогою "кишенькового" канцлера. Гінденбург явно недооцінював Гітлера, називаючи його поза очі "богемським єфрейтором". Німцям же він подавався як "помірний". При цьому була забута вся скандальна, екстремістська діяльність НСНРП. Перше протвереження німців прийшло наступного дня після приходу Гітлера до влади, коли тисячі штурмовиків влаштували грізний смолоскиповий хід перед рейхстагом.