Веймарська республіка в Німеччині

Значних змін зазнала і судова система Німеччини. У своїй діяльності фашистські судді виходили з принципу повного нехтування особистими правами громадян. Обвинувачення у державній зраді могло бути пред’явлене за будь-який вид опозиційної режиму діяльності Крім звичайних судів, у кожному судовому окрузі ще в 1933 р. були створені особливі суди для розправи з супротивниками фашистського режиму. У 1934 р. склалася ще одна форма виключного суду, так званий Народний трибунал з питань державної зради, який не передбачав навіть обов’язкового попереднього слідства. Вироки трибуналу не підлягали оскарженню, захисників обвинуваченому призначав сам трибунал. В армії діяли військово-польові суди. Лише в сухопутних військах, наприклад у 1944 р., вони щомісяця виносили по 10 тис. вироків. В останні місяці перед поразкою Німеччини військово-польові суди були замінені військовими трибуналами, у яких засідали одні офіцери. Розстрілювати всіх підозрюваних у зраді і дезертирстві, суворим репресіям під¬давати і їхніх родичів.

5.2. Державне регулювання економіки у фашистській Німеччині

Агресивні цілі встановлення світового панування вимагали зосередження всіх матеріальних ресурсів країни, що могло бути досягнуто тільки шляхом безпосереднього втручання фашистської держави в економіку. Інтереси панівних угруповань фашистської партії і магнатів німецької промисловості у досягненні цих цілей повністю збігалися. У 1933 р. була створена Генеральна рада німецького господарства, на яку покладався обов'язок визначати загальні напрями розвитку економіки Німеччини. Це був перший крок до встановлення тоталітарної форми правління в сфері економіки, ідо проіснувала із середини 30-х до середини 40-х років.

Закон від 27 лютого 1934 р. "Про підготовку органічної побудови народного господарства", що втілив нацистські ідеї "фюрерства" і "самоврядування" у промисловості (як і в інших сферах економіки), передбачав утворення господарських об’єднань, що ставали єдиними представниками відповідних галузей господарства. Усі галузі господарства були розділені на "імперські групи", яких спочатку' було 12, а потім їх кількість скоротилася до 6: промисловості, банків, торгівлі, страхування, енергетики, ремісничого виробництва. Паралельно створювалася територіальна структура управління господарством — окружні групи промисловості в господарських округах. І галузеві, і територіальні промислові групи очолювалися "фюрерами" — представниками монополістичного капіталу, які були наділені широкими повноваженнями. Загальне керівництво промисловістю здійснювалося спочатку Міністерством імперського господарства.

З 1935 р. почалася масована мілітаризація німецької економіки, що діставало вияв не тільки в зростанні виробництва озброєнь, а й у підпорядкуванні багатьох промислових галузей, насамперед хімічної, авіаційної, металургійної, завданням підготовки до війни. Оскільки першочерговим завданням в діяльності господарських груп стала підготовка до війні, до їхнього керівництва вводилися і представники військового міністерства. У 1935 р. на основі секретного Закону "Про імперську оборону" була заснована Рада імперської оборони й особливе відомство — Управління генерального уповноваженого з військової економіки.

У 1936 р. було створене відомство з виконання чотирирічного плану переведення всієї економіки на військовий режим, на чолі якого став Герінг. Централізоване планування зачіпало розподіл ресурсів, обмежувало підприємницьку свободу і створення нових підприємств, усувало конкуренцію.

Уже в роки війни було створено імперське Міністерство озброєння і боєприпасів, що формувало відповідно до своїх цілей нові промислові об’єднання, які існували паралельно з імперськими. Нове міністерство відповідно до загальної лінії всеосяжної мілітаризації державного апарату поступово поглинуло більшу частину функцій Міністерства господарства. Міністерства праці та ін. Розширення військового виробництва відбувалося за рахунок значного зростання державного боргу, збільшення податків, скорочення обсягів народного споживання.

Мілітаризація промисловості, всебічне втручання держави в економіку' привели до перегляду ряду інститутів ЦИВІЛЬНОГО права і спроб створення нового, "народного" цивільного кодексу на основі гітлерівського розуміння індивідуальної свободи, яка "повинна бути обмежена, якщо вона суперечить свободі нації". Особливим нападкам нацистських правознавців у зв'язку з цим піддавалося поняття "суб’єктивні права", які вони хотіли або взагалі скасувати, або замінити поняттям "суб’єктивні права члена НСНРП". Пропонувалося вилучити з кодексу і понятгя "правоздатність", замінивши його поняттям "партійний статус особи".

Основним принципом проекту нового цивільного кодексу, робота над яким була розпочата в 1938 р., стала формула: "право — це те, що корисно народу і рейху". Відповідно до цього переглядалися поняття "власність", "юридична особа", відкидалася така її форма, як "товариство з обмеженою відповідальністю", неодмінною умовою діяльності акціонерного товариства ставали його партійне керівництво і партійний контроль. У ст. 70 Закону "Про акціонерні товариства", прийнятого в 1937 р., прямо вказувалося, що правління акціонерного товариства "має керуватися усвідомленням відповідальності перед загальним благом народу і рейху".

Цілям підготовки і ведення війни підпорядковувалася і політика нацистів стосовно робітників — політика тотального "контролю над ними. Відразу ж після захоплення влади фашисти розігнали робітничі профспілки, створили "Німецький трудовий фронт" як єдину, офіційно оголошену організацію робітників, що примикала до Наиіоналсоиіалістської партії, до якої перейшли каси, газети, приміщення колишніх профспілок. До неї були включені і підприємницькі об’єднання, а підприємці оголошувалися "вождями" підприємств. На підставі Закону "Про порядок національної праці" 1934 р. та інших нормативних актів їм надавалося право визначення умов праці, звільнення, стягнення штрафів тощо. Роль "неупередженого посередника" між підприємцями і робітниками відводилася фашистському Міністерству праці. Для окремих економічних районів це міністерство призначало з великих підприємців "опікунів праці".

У 1934 р. був уведений порядок примусового набору робочої сили і її переведення на військові заводи, якщо цього вимагали завдання "особливого державно-політичного значення". А в 1938 р. місцевим органам влади було надане право залучати в примусовому порядку населення до будь-яких видів робіт у вільний від основної роботи час. В умовах "тотальної мобілізації" 1943 р. за розпорядженням генерального уповноваженого з мобілізації робочої сили примусова праця поширювалася на чоловіків віл 16 до 65 років і жінок від 17 до 45 років, закривалися всі торгові і ремісничі підприємства, які не були життєво необхідними для військової економіки і постачання населення.

5.3. Армія

Нацистська верхівка поставила собі за мету створення найсильнішої армії у світі. У 1935 р. була запроваджена загальна військова повинність для чоловіків віком від 18 до 45 років. Термін служби був визначений спочатку в 1 рік, потім у 2 роки. Версатьський договір був скасований, а водночас зняті всі перепони для зростання вермахту, солдати якого виховуватися в дусі неприхованого антикомунізму, презирства до інших народів, поклоніння силі.

Ще в 1934 р. разом з повноваженнями президента до Гітлера перейшли повноваження головнокомандувача Німецької імперії, які безпосередньо здійснював військовий міністр (міністр рейхсверу, а з 1935 р. — міністр вермахту). Гітлер увів клятву вірності кожного солдата й офіцера вермахту в особистій вірності йому і готовності пожертвувати собою заради безумовного її дотримання У 1934 р. ця клятва стата обов’язковою для всіх державних службовців. Військово-політичному управлінню міністерства належати командно-координаційні функції стосовно штабів різних військ: сухопутних, повітряних, морських.

З метою подальшої концентрації військової влади у своїх руках Гітлер ліквідував у 1938 р. військове міністерство як проміжну інстанцію між ним і армією, перетворивши його з військово-політичного управління на свій особистий штаб верховного командування збройних сил (ОКБ), центральним органом якого став штаб оперативного управління.

Верховному головнокомандувачу безпосередньо підпорядковуватися головнокомандувачі сухопутних, військово-повітряних і військово-морських сил зі своїми генеральними штабами. Особливу роль у системі військових органів відігравав Генеральний штаб сухопутних військ (ОКХ), який кількісно перевищував ОКБ, що пояснювалося величезним значенням саме сухопутних військ у Другій світовій війні. Після першої великої поразки гітлерівських військ під Москвою в листопаді 1941 р. Гітлер узяв на себе командування сухопутними військами з їх генеральним штабом. З 1939 р. знову створена Рада міністрів з питань оборони імперії стала призначати в усі військові округи "уповноважених з національної оборони", які повинні були для успішного вирішення завдань "оборони" координувати роботу усіх військових і цивільних установ.

Гітлер створив також могутній розвідувальний апарат секретної служби рейху, головним об'єктом діяльності якого одразу ж після приходу нацистів до влади став Радянський Союз. Розвідувальні центри, які працювали проти СРСР. були організовані при німецькому посольстві в Москві, при Кенігсберзькому університеті, великих монополіях та ін. У 1941 р. був сформований особливий штаб управління розвідувальною і диверсійною роботою в СРСР. У його віданні перебувало 60 шкіл, у яких проводилася підготовка агентури для розвідувальної і диверсійної діяльності. Загальне керівництво військовою розвідкою, контррозвідкою і диверсійною діяльністю перебувало в руках Управління розвідкою (абвер). Розвідувальну і підривну діяльність проти СРСР проводив і Відділ іноземних армій Сходу, створений при Генеральному штабі сухопутних сил.

Гітлерівська армія з моменту свого створення стала важливим елементом апарату придушення супротивників фашизму. Ще в 1936 р. на підставі спеціального наказу Гітлера "Про застосування армією зброї" було дозволено використовувати її для придушення "внутрішніх заворушень". Війська СС здійснювали політику терору, встановлювали фашистський "новий порядок" шляхом масових убивств, страт на окупованих територіях у тісній взаємодії з діючою армією.

У березні 1938 р. до Німеччини була приєднана незалежна держава Австрія. Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословаччина. У результаті Мюнхенської угоди, укладеної у вересні 1938 р. Англією, Францією з фашистською Німеччиною, Чехословаччина втратила значну частину своєї території, приєднаної до рейху. Це був розгром незалежної держави без воєнних дій, за яким відбулася в 1939 р. і військова окупація країни. У вересні 1939 р. гітлерівцями була захоплена Польща. У липні 1940 р. німецькі війська зайняли Париж, після чого агресор здобував нові перемоги.

До моменту нападу на СРСР Німеччина контролювала великі території Центральної і Східної, значну частину Західної і Північної Європи. У її руках перебувало узбережжя Балтійського моря, значна частина Франції. Могутня військово-економічна база окупованих держав була поставлена на службу гітлерівській Німеччині, метою якої був проголошений "захист цивілізації від загрози більшовизму", а фактично — знищення СРСР.

Проти Радянської держави фашистська Німеччина разом зі своїми союзниками і сателітами виставила п'ятимільйонну армію (німецьких, італійських, румунських та інших військ), на озброєнні якої було 3,5 тис. танків, 4,9 тис. літаків тощо.

У ході Другої світової війни, у якій брала участь 61 держава, було вбито понад 50 млн чоловік. 11 млн знищено у фашистських концтаборах, 95 млн стали інвалідами. Головний же тягар війни виніс на своїх плечах Радянський Союз, який протягом

4 років вів Велику Вітчизняну війну, що коштувала (за не уточненими даними) 30 млн життів його громадян.

6. Повоєнний розвиток Німеччини

Післявоєнний устрій Німеччини був темою обговорення на Тегеранській (1943 р.). Ялтинській (лютий 1945 р.) та Потсдамській (літо 1945 р.) конференціях США, СРСР та Великобританії. Президент США Ф. Рузвельт якийсь час навіть відстоював ідею розчленування переможеної Німеччини на п'ять територіальних утворень, жодне з яких не могло б самостійно вести агресивну політику в майбутньому. Проти був Й. Сталін, оскільки Кремль серйозно розраховував на те, що післявоєнна Німеччина обере "соціалістичний шлях розвитку". Зрештою, на Потсдамській конференції був узгоджений поділ німецької території на чотири окупаційні зони: радянську, американську, англійську та французьку. Після завершення денацифікації та процесу демократизації суспільного життя передбачалося відновлення німецької державності. Але в 1946 р. між колишніми союзниками з антигітлерівської коаліції розпочалася "холодна війна" і поступатися "своєю" Німеччиною на користь супротивника не побажали ані західні демократії, ані тим більше прокомуністична Москва. Вже в грудні 1946 р. створюється об’єднане англо-американське управління, так звана Бізонія — зона окупації цих двох держав, згодом до неї приєднується і французька зона окупації. В 1949 р. в західних секторах була проголошена Федеративна Республіка Німеччини. Вона отримала Конституцію, названу Боннською — від назви першої столиці ФРН.

Основний закон Німеччини містить 146 статей. Крім традиційного набору буржуазних свобод німецькі законодавці включили до переліку основних прав статтю, необхідність появи якої диктувалася гірким досвідом Веймарської конституції (як відомо, у 1933 р. Гітлер прийшов до влади, не порушивши жодного з її положень). Конституція ФРН проголошує: той, хто скористається основними правами, аби ліквідувати ці основні права, буде позбавлений їх. Тим самим було заборонено право вільного висловлювання політичних поглядів для закликів щодо скасування конституційних прав.

Це не означає принципової неможливості внесення змін до Основного закону (вони відбуваються шляхом голосування в бундестазі більшістю — у дві третини голосів). Але ліквідація чи звуження основних конституційних прав громадян стали неможливими. Громадяни ФРН отримали також конституційне право на опір у випадку, якщо котрийсь із можновладців спробує обійти Конституцію.

Законодавчу владу представляє двопалатний парламент. Право голосу надано кожному громадянину держави, якому виповнилося 18 років і який не менше трьох місяців проживає на території, де проводяться вибори, тобто на території ФРН. Він має право не лише обирати, а й бути обраним. Позбавлення виборчих прав можливе у разі судового рішення, коли порушника закону суд позбавляє почесних громадянських прав, тривалого перебування у психіатричній клініці, а також при переїзді на постійне місце проживання до іншої країни (крім випадків, пов’язаних з державною службою). Право делегування депутатів до парламенту має партія, яка зібрала не менше 5% голосів виборців. Партії отримують державні субсидії, розмір яких залежить від набраної кількості голосів виборців.