Веймарська республіка в Німеччині

Більшість законопроектів надходить від федерального уряду, але з законодавчою ініціативою можуть виступати, звичайно ж, і бундестаг (нижня палата) та бундесрат (орган представництва федеральних земель). Свої проекти законів уряд спершу направляє до бундесрату, щоб ознайомитися з точкою зору земель. Після цього відбувається перше читання у бундестазі, обговорення в парламентських фракціях, друге і третє читання. Приймається рішення, як правило, простою більшістю голосів депутатів нижньої палати (крім внесення змін до Конституції, де вимагається дві третини поданих голосів). Бундесрат може опротестувати прийняття закону перед Федеральним конституційним судом. Необхідна також згода бундесрату на запровадження в країні надзвичайного стану.

Основний закон Німеччини не передбачає ні всенародного опитування, ні референдуму, ні всенародних виборів президента (далися взнаки побоювання переростання сильної президентської влади в авторитарну).

Виняток становить п. 2. ст. 29. Ця стаття надавала можливість організації народних ініціатив на тих територіях, які після капітуляції 1945 р. були без референдуму включені до складу інших держав. Тим самим, наприклад, мешканці Калінінградської області Російської Федерації мають конституційну можливість у будь-яку мить "попроситися" до ФРН. Всенародне опитування допускається також в разі виявлення ініціативи щодо повторної зміни земельно-територіального подіну (всенародне опитування у Бадені про вихід з новоутвореної землі Баден-Вюртемберг завершилося безрезультатно)'.

Федеральний президент насамперед репрезентує державу як на внутрішньо-, так і на міждержавному рівні. Враховуючи співвідношення сил у парламенті, він пропонує законодавцям кандидатуру на посаду глави уряду. Президент призначає і звільняє (за поданням канцлера) федеральних міністрів, підписує закони і обнародує їх. Йому ж належить виключне право на помилування Федеральний президент юридично не має жодної можливості впливати на перебіг політичних подій, але на практиці саме президент негласно діє як посередник, компетентно і делікатно допомагає політикам порадами, політично обгрунтовує внутрішній і зовнішній курс держави. Це своєрідний символ нації, подібно до конституційного монарха — англійської королеви чи шведського короля.

Конституція посилює повноваження глави уряду, який шляхом голосування у парламенті може бути звільнений зі своєї посади.

У такому разі парламентська опозиція повинна запропонувати свою кандидатуру канцлера (ст. 67). Конструктивний вотум недовір'я за півстоліття історії ФРН застосовувався лише двічі: у 1972 р., коли ХДС/ХСС зробили невдалу спробу скинути В. Брандта, і у 1982 р., коли Г. Коль успішно змінив Г. Шмідта.

Канцлер обирається депутатами бундестагу і бундесрату без обговорення кандидатури. Він може бути переобраний — щоправда, лише один раз — на новий термін, як зрештою, й президенти США чи Франції. Міністр канцлерського уряду не може бути відправлений у відставку парламентом, хоча депутати можуть поставити питання про відставку перед канцлером. В уряді діє принцип колегіальності. Незважаючи на розбіжності у позиціях міністерств, рішення ухвалюються від імені всього уряду. Уряд має право виступати з власними законодавчими ініціативами. Німецькі політологи вважають, що у ФРН "уряд має значно більшу вагу, ніж парламент".

Для гарантування прав і свобод громадян створено Федеральний конституційний суд, не залежний від законодавчої та виконавчої влади. Крім цього, до повноважень Федерального конституційного суду входить: вирішення суперечок між вищими федеральними органами у тлумаченні окремих положень Конституції; розгляд правових конфліктів між федерацією і землями; перевірка того, як кожний новоприйнятий закон узгоджується з правовими нормами. На практиці склалося так, що коли політики ФРН не можуть або не хочуть прийняти якесь непопулярне політичне рішення (політик мусить думати про наступні вибори), вони апелюють до Федерального конституційного суду, перекладаючи тим самим на нього обов’язок запасного законодавця. Саме Федеральний конституційний суд ухвалив низку надзвичайно важливих рішень, зокрема, про фінансування партій. Договір про основи відносин між обома німецькими державами (1974 р.), про захист даних, що не підлягають розголошенню, та про штучне переривання вагітності.

Конституція розмежувала повноваження федерального уряду і земель (нині налічується 11 "старих" і 5 "нових земель", отже, 16 урядів і парламентів). Землі були наділені "культурним суверенітетом”. Вони отримали право самостійно регулювати систему освіти, розробляти закони про організацію служби преси, радіо і телебачення. Не менш важливо й те, що землі виконують федеральні закони. Адже федерація не має власних федеральних органів, які б забезпечували виконання федеральних законів, скажімо, власної федеральної поліції, проте в кожній землі є земельна поліція. Великою значення у цій ситуації набувають вказівки місцевої виконавчої влади (наприклад, в питанні про розгін поліцією несанкціонованих демонстрацій).

Демократична конституція зумовила швидкий поступальний розвиток країни.

У країні в 1945—1949 рр. була проведена денацифікація. Першим канцлером ФРН став К. Аденауер, колишній бургомістр Кельна, вигнаний гітлерівцями зі своєї посади після 1933 р. Аденауер був особистим другом президента Франції Ш. де Голля, і уже одним цим сказано майже усе. Але на середніх та нижніх шаблях державного управління, в армії, в міністерстві зовнішніх справ, у правоохоронних та судових структурах відбувався настільки гострий брак кадрів поза нацистським минулим, що доводилося буквально закривати очі на "гріхи молодості" багатьох посадовців. Так, генеральним прокурором ФРН став колишній гітлерівський прокурор у Леипшгу Френкель, розвідку держави очолив абверівський генерал Гелен тощо. Ситуація дещо нагадувала пострадянські республіки, де після 1991 р. на багатьох ключових постах перебували люди з компартійним минулим і навіть колишні члени Політбюро ЦК КПРС (Єльцин, Шеварднадзе. Алієв) та співробітники КДБ (Путін)1.

Зрозуміло, що такий кадровий підбір у подальшому вплинув на певну зміну основ внутрішньої і зовнішньої політики, зафіксованих в Конституції 1949 р. Наприклад, навіть перший федеральний президент ФРН Т. Гойсс уже виявляв свою незгоду з деякими основними положеннями Конституції 1949 р., зокрема у питанні про загальну військову повинність: "Ми збираємося створити механізм демократії. А загальна військова повинність є законною дитиною демократії".

У перше десятиріччя після прийняття Конституції при владі перебувала партія Християнсько-демократичного союзу (ХДС). У 1956 р. з ініціативи уряду була внесена перша суттєва зміна до Конституції 1949 р. — скасована ст. 4, яка забороняла примус щодо несення військової служби. В країні була відновлена військова повинність. Починаючи з 1957 р.. у бундесвері відбули службу понад 6 млн молодих чоловіків, що становить могутню потугу резервістів на випадок виникнення воєнної загрози. Канцлер Людвіг Ерхард ще у 60-ті роки вважав, що прийшов кінець повоєнному періоду: "Ми знову ті, хто ми є". Водночас не можна не зазначити й того, що лідер баварського Християнсько-соціального союзу (ХСС) (1945 р.) Й. Штраус (в СРСР він мав репутацію найбільшого західнонімецького "яструба") вже 1966 р. не вірив у можливість "відродження німецької національної держави" у кордонах 1934 р.

На виборах до бундестагу 1969 р. перемогла коаліція соціал-демократичної (СДП Н) (1946 р.) та Вільної демократичної партій (1948 р.) (остання називає себе "партією інтелігенції"). Канцлером країни став соціал-демократ В. Брандт. Були нормалізовані відносини з СРСР, Чехословаччиною та Польщею (країнами, які після Другої світової війни розширили свої території за рахунок переможеної Німеччини), в 1974 р. був укладений Договір про відносини між ФРН га НДР. Обидві німецькі країни одночасно (1973 р.) стали членами ООН. У країні були закладені міцні основи системи соціального забезпечення.

В 1970 р. видатки на соціальну допомогу становили 3,3 млрл німецьких марок, але з того часу почалося їх стрімке зростання, то продовжувалося і за правління християнських демократів. У 1988 р. ці видатки становили вже 27 млрд німецьких марок, тобто зросли у 8 разів.

Наприклад, в сучасній ФРН побудовано близько 3 млн соціальних квартир для квартиронаймачів з низькими доходами. Для тих, хто мало заробляє, але мусить багато платити за житло, щороку’ виплачується близько 4 млрд марок допомоги. Право на дотацію мають передусім пенсіонери, безробітні або сім’ї з низькими доходами.

Восени 1982 р. вільні демократи вийшли з коаліції з СДПН та приєдналися в бундестазі до блоку ХДС/ХСС.

Тим самим соціал-демократи були змушені перейти в опозицію, а канцлером став християнський демократ Г. Коль. Тривалий час майбутньому канцлеру доводилося боротися за вплив і владу зі своїм найближчим союзником по коаліції — лідером ХСС та головою земельного уряду Баварії Ф. Штраусом. Останній одразу після виборів 1976 р. оголосив про вихід ХСС з коаліції, намагаючись домогтися від ХДС як плати за відновлення партнерства значних політичних поступок. Коль, у свою чергу, заявив про поширення діяльності ХДС на Баварію, і тепер уже на поступки і поновлення коаліції був змушений піти Штраус. Уже на цьому прикладі німецькі виборці переконалися в тому, що Г. Коль є політиком з нестандартним мисленням, готовим піти до кінця у обстоюванні власної політичної лінії. Цікаво, що за роки перебування Г. Коля при владі чисельність ХДС зросла більш, ніж удвічі. Саме Німеччина у цей час стає головним рушієм ідеї Об’єднаної Європи — без внутрішніх кордонів і мита, з вільним рухом товарів і робочої сили та спільною валюґою євро (цікаво, що майбутній канцлер, за його ж власними спогадами, в молоді роки "виривав прикордонні стовпи" на західнонімецько-французькому кордоні).

14 червня 1985 р. була підписана Шенгенська угода, учасниками якої стали Бельгія, Франція, Німеччина, Люксембург, Нідерланди. З 1990 р. до Шенгенської групи приєдналися Іспанія та Португалія, з 1998 р. -- Італія, Греція та Австрія. Суть угоди полягає утому, що між країнами-учасницями існує домовленість з питань вільного безвізового пересування — як туристів, так і найманої робочої сили.

У 1985 р. канцлер Німеччини вперше виступив на одному із з’їздів "Союзу вигнаних" (тобто колишніх жителів німецьких земель, у післявоєнні роки захоплених СРСР, ПНР та ЧССР).

В листопаді 1988 р. голова бундестагу і близький друг канцлера Ф. Еннінгер виступив у парламенті з промовою з приводу 50-річчя "імперської кришталевої ночі", коли по всій Німеччині були розгромлені тисячі єврейських магазинів та убиті десятки євреїв. Ф. Еннінгер, зокрема, сказав: "Хіба не Гітлер втілив у життя те, що тільки обіцяв Вільгельм 11, а саме: повести німців назустріч прекрасним часам? Чи не був він справді обраний волею провидіння — вождь, якого дарують народу раз на тисячоліття?". Вибухнув гучний скандал. Голова бундестагу був вимушений подати у відставку, а у світі заговорили про загрозу з боку Західної Німеччини, яка зуміла за чотири повоєнних десятиріччя подолати свою колишню слабкість. Ось чому майбутнє возз’єднання ФРН та НДР (3 жовтня 1990 р.) не викликало особливого захвату у Вашингтоні, а британський прем’єр М. Тетчер виступила його фактичним противником. Американський посол з особливих доручень Пол Нітце навіть заявив: "Сьогодні "німецьке питання" зветься "об’єднана наддержава". І Це відвертіше висловлювання "Тіте’’- "Не виключено. що Німеччина буде змушена перебрати на себе ту керівну роль у Східній Європі, яку раніше відігравав Радянський Союз".

Об’єднання двох Німеччин відбулося відносно спокійно і без особливих емоцій (щоправда, М. Горбачову присвоїли порожній титул "найкращого німця", тим самим відзначивши його найбільший серед ненімеиьких політиків внесок в об’єднання ФРН з НДР). Столицю об'єднаної держави знову перенесли до Берліна. Дуже швидко виявилося, що економіка НДР вимагає на модернізацію багатомільярдних капіталовкладень (називалася цифра у півтрильйона марок). Східні німці ("оссі") опинилися у новій державі як молодший брат, своєрідна мішень для кепкування.

Німецький анекдот початку 90-х років: Чому "оссі" ходять на роботу з мотком скотчу? Відповідь: щоб ним заклеювати помилки на екрані комп'ютера1.

Політологи почали із занепокоєнням фіксувати спалах неонацистських проявів на землях колишньої НДР. Це знаходило свій вияв у погромах місць проживання "гастрарбайтерів", особливо турецьких, в актах антисемітизму, в успіху неонацистів на виборах. Своєрідним лакмусовим папірцем настроїв Берліна, як вважають, стала позиція країни в югославському питанні.

План

1. Крах кайзерівської німецької імперії.

2. Встановлення революційних органів влади.

3. Веймарська Конституція 1919 р.

4. Політичний режим Веймарської республіки.

5. Встановлення режиму фашистської диктатури.

5.1. Механізм фашистської диктатури.

5.2. Державне регулювання економіки у фашистській Німеччині.

5.3. Армія.

6. Повоєнний розвиток Німеччини.