Держава і право України в князівський період (ІХ – ХІV ст.)

Для розвитку представницьких  органів Київської  Русі велике значення мало віче Новгородської землі. Ще за часів Ярослава Мудрого Новгород дістав особливі права, які встановлювали справжній його республіканський устрій і були визнані наступниками князя Ярослава. Поступово тут виник політичний устрій з поділом влади та розвиненою судовою системою. Міста і навіть села володіли автономією. Народ обирав Раду Панів, князя, архієпископа і посадника. Рада Панів мала законодавчі повноваження і була своєрідним парламентом. Архієпископ виконував функції сучасного глави держави (президента), а посадник - голови уряду. Князь був головнокомандувачем армії Новгородської республіки. У літопису згадується, що народне віче, в якому мали право брати участь всі родини, міг скликати будь-хто з них, ударивши у Вічовий дзвін.

Мало  кому відомо, що Новгородська республіка мала назву "Свята  Софія", її іменем ухвалювали закони і  підписували міжнародні угоди. Республіка Свята Софія проіснувала до 1580 р., доки кровожерливий "собиратель русских земель" Іван IV Грозний "вогнем і мечем" загарбав Новгород, вирізав майже всіх його жителів (опричники п'ять тижнів мордували населення). Московський правитель наказав батогами відшмагати Вічовий дзвін, перевезти його до Москви, щоби він більше ніколи не скликав новгородців на Дворище Ярослава (так називалося місце зібрання віча).

В інших  містах Київської  Русі віча скликали для розгляду будь-яких питань державного управління. У них право брати участь мали усі вільні жителі міста. Літописи згадують про різні питання, що їх вирішували на вічах. Так, у 983 р. віче із "бояр і старців" ухвалило принести жертву поганським богам, а київське віче 987 р. розглядало питання про віру і прийняло рішення послати до різних країн послів, щоб дізнатися, де краща віра.

Віча  були формою справжнього  народовладдя, опікувалися  найважливішими питаннями  державного життя. Вони мали право призначати і знімати князів, і це останні визнавали. Тому правителі прагнули прихильності населення своїх волостей, шукали там підтримки для утвердження і зміцнення своєї влади. Народ дуже вірив, що всі негаразди суспільного життя може вирішити "добрий" князь. Тож місцеві громади вбачали гарантії свого добробуту і ефективного врядування не в законах, а в особі доброго правителя. Підтвердженням того є вигнання київським віче Великого князя Ізяслава у 1068 р. і запрошення на князювання Все-слава; рішення віче Києва про запрошення на київський стіл Володимира Мономаха у 1113 р., а 1146 р. - князя Ізяслава. Віче Чернігова у 1078 р. усунуло з посади князя Всеволода й обрало натомість Олега Святославовича.

Віча  вели переговори з іноземними купцями, чинили вічовий суд і приймали закони. Іноді міщани карали на смерть або виганяли з міста найненависніших представників адміністрації, як це було, наприклад, під час київського повстання 1068 р. Рішення приймали без голосування, схвалюючи ту чи ту пропозицію криком.

Позитивно оцінюючи віча як своєрідний прояв народовладдя, не слід забувати про те, що вони спонукали правителів до загравання з народом, догоджання йому. Князі не завжди могли опертися на власну військову дружину, а тим більше на народне ополчення, а тому для захисту своєї влади нерідко наймали вояків з-поміж варягів чи чорних клобуків (кочових племен, що жили на прикордонних землях). На відміну від народних зборів античних держав, віча мали слабку організаційну структуру. Принаймні жоден літопис не наводить якихось правил їх скликання і проведення.

Верв - орган місцевого селянського самоврядування. Його виникнення пов'язане з прадавніми родоплемінними відносинами, які з часом набули характеру взаємин усередині територіальної общини - сільської громади. Сільська община об'єднувала самостійних господарів одного, а здебільшого кількох сіл. Члени верві спільно володіли общинними землями, лісами, випасами та сіножатями, іншими колективними угіддями. Вони були пов'язані круговою порукою і несли обопільну відповідальність за сплату данини, виконання інших обов'язків перед державою і князем, за скоєні на території громади правопорушення. Функції управління у верві здійснювали старости общин із невеликим штатом виборних посадовців, а суд чинили копні (загальні) збори чи вервний суд.

Князівська  дружина

"Дружина"  буквально означає  "загін воїнів". Джерела вказують на те, що спершу князя і дружину пов'язували дружні стосунки, підкріплені обопільними зобов'язаннями. Зокрема, князь мав піклуватися про справедливий розподіл добутих спільно з дружиною трофеїв, а дружина повинна була підтримувати й захищати правителя. У період зародження давньоруської державності військова сила (дружина) та князівська влада ще не становили єдине ціле. У середовищі дружинників князя зазвичай вважали першим серед рівних.

У ранній період Давньоруської  держави княжа  дружина була відірвана від місцевих общин і формувалася з чужоземних найманців. Із часом збройна служба князю давала слов'янам ряд переваг і можливість швидкого збагачення, вона ставала спадковою, місце батька заступав син. Дружина виконувала як внутрішні (поліцейсько-охоронні) функції* так і зовнішньополітичні завдання захисту землі від чужоземних зазіхань чи насильницьких дій із боку сусідів.

Система особистих зв'язків  між князем і дружиною нагадувала васально-сюзеренні  відносини у західноєвропейських державах. Проте були й суттєві відмінності: особиста відданість давньоруських дружинників на перших порах не закріплювалася тимчасовими земельними пожалуваннями (ленами), як це було у Західній Європі. Й лише військова реформа князя Володимира Великого поклала початок традиції наділяти дружинників землею за службу і під умову служби.

Зазвичай  кількісний склад  дружини князя  не виходив за межі 300- 400 воїнів. Структурно вона була неоднорідною. її верхівку становила  так звана "старша дружина", яку, на думку більшості  дослідників, формували з бояр. Джерела називають їх звичайними боярами, земськими боярами (або старійшинами), старцями, огнищанами, княжими мужами чи просто мужами. Це був своєрідний "старший офіцерський корпус" кадрової армії. Як правило, старшу дружину, крім участі у військових виправах, князь залучав до державного управління. З нею він радився щодо найважливіших, найпринциповіших питань політичного життя: оголошення війни та укладення миру, встановлення розмірів полюддя чи данини, організації військових походів тощо.

"Молодша  дружина" від  невластивих їй  військових обов'язків  була вільна. її  формували з військової  прислуги - своєрідний "молодший офіцерський корпус". До складу входили пасинки, отроки, а також дітські, які, найімовірніше, виконували функції помічників чи зброєносців. До молодшої дружини могли брати невільників або напіввільних осіб. Нерідко джерела називають їх узагальнено дворовими людьми, звідки й пішла назва княжих слуг на терені Північно-Східної Русі (пізніше - Московії) - дворян.

Дружинники  мешкали окремо на княжому дворі (в княжій резиденції), щоби в будь-який час бути готовими виконати завдання князя. З часом вони поступово віддалялися від свого патрона, заводили власні двори, отримували від князя землю і маєтності, осідали там. Матеріальне розшарування дружини призвело до формування у XII ст. соціальної верстви - боярства. На думку О. Преснякова та І. Данилевського, боярство виросло з дружини шляхом часткового злиття з найзаможнішою частиною міського населення.

Церква  у політичному  житті Давньоруської  держави

Хрещення  Русі обумовило ряд  суттєвих зрушень  у духовній, політичній та економічній сферах, дало нове розуміння етики, моралі, права, могутній поштовх розвитку культури. Неоціненну роль відіграла церква у справі об'єднання східнослов'янських земель в системі давньоруської державності. Така особлива роль православної церкви в політичних, державотворчих процесах значною мірою обумовлювалася як потребами церковної організації, візантійськими традиціями співіснування з державою, так і її структурною побудовою. Адже церква мала централізовану структуру, єдність якої мала міцну морально-правову базу.

Із кінця X ст. на чолі церковної  організації Київської  Русі стояв митрополит київський. Висвячували на митрополитів, як правило, в Константинополі. Це робив патріарх, обираючи з-поміж числа запропонованих патріаршим синодом трьох кандидатів. Після прибуття на Русь відбувалася інтронізація митрополита в Києві, у Софійському соборі. Авторитет київських митрополитів, їхню правомочність визнавали світською владою Київської Русі. На знак канонічної залежності Київської митрополії від константинопольського патріарха останній присилав до Києва святе миро.

Заснування  митрополії обумовило  створення єпископських кафедр, яких напередодні  навали орд Батия  налічували 16. При  них почали формуватися  органи церковного управління: господарською діяльністю опікувалися так звані владичні тіуни, а судові та адміністративні функції виконували владичні намісники.

На відміну від митрополитів, єпископи були вихідцями з місцевого населення і нерідко ставали посередниками у залагодженні міжкнязівських конфліктів, послами чи приймали взаємні присяги, скріплюючи їх авторитетом церкви. Миротворча політика православних владик обумовлювалася як високими принципами християнської моралі, так і реальними потребами церковного життя. Адже економічне процвітання церкви безпосередньо залежало від міцності держави, миру та спокою в ній. Тісно пов'язані з князівською владою на місцях єпископи нерідко навіть замішали князя за його відсутності у столиці.

Досить  міцним було й економічне становище церкви. За Уставом князя  Володимира Святославовича, їй було передано десяту частину князівських  надходжень з усієї  Руської землі. Церква жила і процвітала не за рахунок випадкових пожертв чи епізодичних  пожалувань - вона отримувала регулярну грошову  ренту, узаконену  світською владою. Десятину відраховували від данини, від прибутків княжого суду, від торгового мита. Зрозуміло, що така система забезпечення церковної організації сприяла стабільності економічного становища останньої, але, разом із тим, штучно прив'язувала церкву до держави, не дозволяла їй розвинутися в автономний соціальний інститут, не залежний від князівської влади.

Надзвичайно важливою і впливовою  структурою церковної  організації на Русі були православні  монастирі. Традиції чернецтва запозичили у Візантії. Перші  монастирі на нашій  землі було засновано  за ініціативи київської  влади, що постійно підтримувала їх. Найбільше чернечих обителей перебувало під патронатом Великих київських князів. Ще в першій третині XI ст. у стольному граді було засновано з ініціативи Ярослава Мудрого Георгіївський та Ірининський монастирі. Згодом, впродовж другої половини XI та у XII ст., нащадки Ярослава звели Андріївський, Видубицький, Дмитріївський, Золотоверхий Михайлівський, Кирилівський та інші монастирі. У самому Києві у ХНІ ст. налічували майже 20 святих обителей.

Найбільший  авторитет на Русі мав Печерський монастир, заснований у 1050-х  роках вихідцем із любецьких бояр монахом  Антонієм. Наступник  Антонія, син дружинника з Василькова чернець  Феодосій, ставши його ігуменом, уперше в  монастирській практиці Русі запровадив чернечий статут одного з найвідоміших візантійських монахів - Феодора Студита. Він передбачав надзвичайно суворі вимоги до життя братії, впроваджував підкреслено аскетичні умови її життя в святих стінах Печерського монастиря. Печерські ченці жили безперервно молячись та постуючи. Духовне подвижництво печерських братчиків принесло обителі славу одного з найсвятіших місць православної Русі.

Система управління

Система управління Давньоруської  держави не була єдиною для всіх князівств і не мала чіткої завершеної форми. Віддавна, ще з доби військової організації у княжіннях, бере початок десяткова система управління. її суть полягала у поділі держави на тисячі, сотні та десятки (очевидно, залежно від кількості воїнів, котрі могли стати під знамена своїх воєвод). Із часом математичний зміст такого поділу втратив сенс, і князівства просто поділяли на адміністративно-територіальні округи - тисячі на чолі з тисяцьким. Він був керівником військових сил округу і водночас уособлював судову, фінансову і поліцейську владу. Тисячі (округи) складалися із сотень на чолі із соцьким, який у своїх повноваженнях був близьким до тисяцького; а сотні поділяли на десятки, очолювані десяцькими. Тож десяткова система управління була вертикальною за структурою і замикалася на місцевому князеві, котрий був васалом Великого київського князя.

Другою  системою управління була двірцево-вотчинна система, утворена при  князівському дворі. Формувалася за горизонтальним принципом. До неї входили дворецький, стольник, конюший, чашник, ловчий та інші чиновники, які, крім суто придворних обов'язків, почали виконувати доручення князя, що мали загальнодержавне значення.

Князівську  адміністрацію утворювали також представники центральної влади  на місцях - волостелі й намісники. Признані князем, вони мали адміністративні та судові повноваження. Селами керували старости - керівники сільських общин, обрані місцевими жителями.

Усі посадові особи різних рангів одержували за службу своєрідну платню - "корм" у вигляді частини прибутків із зібраної з люду данини чи інших поборів. Тому система утримання державного апарату Київської Русі коштом місцевого населення дістала назву "системи кормління". Вона набула поширення в усій державі й існувала впродовж століть.