Держава і право України в князівський період (ІХ – ХІV ст.)

Судова  система Давньоруської  держави охоплювала чотири основні види судів: громадський, княжий, доменіальний та церковний.

Громадські  суди були найдавнішими і найдовше проіснували. Вони поділялися на два види: суд сільської  громади і суд  старців. До першого входила сільська старшина. Він вирішував дрібні справи, пов'язані зі спорами всередині общини, дрібними крадіжками, влагоджував сімейні стосунки. Суд старців розглядав важливіші справи і складався з представників навколишніх сіл. Статті Руської Правди свідчать, що саме громада мала повноваження видати чи приховати у себе зловмисника і несла колективну відповідальність за неправомірні дії на своїй території, зокрема за відсутності правопорушника.

Княжий  суд спершу не набув  значного поширення. Розташований у великих містах - центрах князівств, він був віддалений від населення. Тут вирішували справи, що були не до снаги громадському суду. У княжому головував князь або, за його дорученням, хтось із урядників. Учасниками судового процесу були також "ябетники" - обвинувачі; "метальники" - канцеляристи-писарі; "істці" - слідчі. Могли брати участь і старці - знавці звичаєвого права. Іноді на місцях княжий суд вершили тіуни - агенти князя, котрі здійснювали судочинство за його дорученням і від його імені. Розглядати цивільні справи доручали отрокам чи дітським. Вагому роль у роботі княжого суду відігравали мечники, які збирали докази та подавали їх до суду, а також охороняли порядок під час засідань.

У розгляді справи суддя здебільшого  відігравав пасивну  роль. Його завданням  було оцінити представлені суду докази й ухвалити рішення. Іноді в княжому суді судили намісники князя, його уповноважені чи навіть невільники (для більшої об'єктивності судочинства).

Доменіальний (землевласницький) суд був судом  феодала-землевласника, який поширювався  на підвладних йому осіб. Інші суди, зокрема  княжий, не мали права  втручатися в діяльність доменіального, але  закупи могли подавати скарги до княжого суду на рішення землевласницького.

Церковний суд розглядав  справи стосовно "поганських" звичаїв. Він карав  винних за "умикання" (язичницьку традицію крадіжки дівчат до шлюбу з метою  одруження), чаклунство, знахарство, язичництво. Тут також розглядали злочини проти віри (богохульство, святотатство), справи про сімейні стосунки, розлучення, майнові спори між подружжям, випадки побиття батьків тощо.

Церковному  суду підлягали церковнослужителі та їхні родини, люди, які шукали захисту в церкви. Він розглядав справи скандального характеру (наприклад бійка жінок). У таких судах нерідко брав участь князь і міг усунути єпископа з посади за неправедне рішення.

Мав місце  і так званий "божий  суд", до якого  звертався той, хто  не міг представити  свідків (послухів), оскільки при розгляді справи великої ваги, як про те свідчить Руська Правда, вимагали падати сім свідків доброї слави (для іноземця було достатньо двох). Коли розглядали справу меншої ваги (при вартості позову до 2 гривень), можна було замість свідків очиститися присягою. У справі до шести гривень винного піддавали "пробі водою", а у вагоміших - "пробі залізом" (ордалії). У деяких випадках для з'ясування правоти у спорі застосовували судовий поєдинок.

Отже, при  характеристиці державного ладу Київської Русі слід мати на увазі  те, що самодержавна влада Великого князя  була рідкісним явищем і могла існувати за сильної централізованої держави, яка підкріплювала її авторитет (зокрема, за правління князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха). З ослабленням централізму в державі й посиленням сепаратистських тенденцій з боку місцевих правителів у князівствах утверджуються княжі династії. Великий київський князь утрачає старшинство і стає "першим серед рівних". Його титул глави держави набуває характеру почесної історичної традиції.

Державна  організація княжої доби не знала чіткого розподілу повноважень у структурі влади й управління. Різні органи нерідко дублювали один одного і конкурували між собою. Порядок організації та здійснення державної влади в Київській Русі, способи поділу держави па адміністративно-територіальні одиниці, розподіл влади між центром і князівствами постійно змінювалися, що не сприяло зміцненню як влади, так і держави загалом.

4.1. Державні реформи давньоруських  князів

Утвердження династії Рюриковичів  на Русі не внесло істотних змін у політичне життя східних слов'ян. Форма правління залишилася старою, монархічною, на відміну від Новгородської землі, де побутували демократично-республіканські традиції, а найвищим державним органом було віче. Особливих трансформацій у землях-княжіннях теж не відбулося. Місцеві династії ще довго залишалися володарями своїх земель. Однак поняття "Руська земля" тепер набуло нового значення. Його почали вживати як прадавню територіальну назву Південної Русі (Київщини, Чернігівщини, Переяславщини), а ще так іменували всю розмаїту в етнічному плані Давньоруську державу.

Зміни відбуваються у суспільній організації. У IX ст. у Київській  державі сформувалася родоплемінна знать - князі, бояри, дружинники. Вони безцеремонно захоплювали землі та угіддя сільської общини (верві), обкладаючи вільних общинників даниною. Головною формою феодальної експлуатації підвладного населення стала продуктова рента (данина), а не відробіткова рента, як у західноєвропейських феодальних державах. Тоді ж фактично склалася багато феодальна ієрархія, на вершині якої постав Великий князь руський. Племінні союзи, що традиційно ще Існували, очолювали світлі князі.

Династія Рюриковичів  продовжила державотворчі процеси, розпочаті Києвичами. Було розбудовано  та укріплено міста - центри племінних княжінь, опору центральної влади. В останні роки правління князя Олега його владі були підпорядковані княжіння численних слов'янських і неслов'янських племен. Київська Русь поступово набувала ознак поліетнічної держави зі слабкою консолідацією регіонів навколо центра. Влада київського князя у провінціях була слабкою, а іноді - номінальною.

Докорінні реформи державного устрою Київської Русі пов'язані з іменем київського князя Володимира Святославовича. Йдеться, в першу чергу, про реорганізацію варязької дружини, котра, як уже зазначалося, ставала надійним щитом для відсічі кочівникам, але у мирний час була практично некерованою. Хитрістю і підкупом князь примусив варязьких ватажків служити йому. Крім грошей, продуктів і військової здобичі, дружинники за службу отримували від князя землю разом із її населенням. У результаті у професійних військових з'явилася матеріальна зацікавленість у сумлінній і відданій службі, дотриманні усталених норм поведінки. У такий спосіб у державі було покладено початок традиції наділяти землею за службу і під умову служби.

Централізацію країни князь Володимир  Великий розпочав із першої релігійної реформи, суть якої полягала у запровадженні "шестибожжя" - шести божеств, котрі уособлювали регіони держави і були їх покровителями. На Перуновому пагорбі поряд із Перуном постали ще п'ять кумирів (головних богів) за кількістю князівств: Новгородського, Смоленського, Полоцького, Дреговицького і Древлянського.

Князь провів також адміністративну  реформу. Намагаючись  покласти край сепаратизму  місцевих князів, правитель держави ліквідував племінні княжіння, де влада правителів була практично безмежною. Територія країни поділялася на вісім волостей, що їх очолювали призначені великим князем волостелі. Пізніше ними став дехто з численних синів Володимира Великого. Відтоді держава почала набувати ознак централізованої монархії.

Приборкавши варязьких дружинників, князь поступово відмовлявся від їхніх послуг. Проведена в державі військова реформа була спрямована передусім на створення загальнодержавної системи оборони. Можливість отримати від князя землю спонукала до професійної військової служби представників різних суспільних верств. Відтак було створено власну сильну професійну армію, яка за необхідності ставала ядром всенародного ополчення. Нова військова еліта - опора князя і резерв для чиновників державного апарату. До того ж, утримання армії не було обтяжливим для казни, оскільки воїни самі мали забезпечувати себе зброєю, військовими обладунками, бойовими кіньми тощо.

Релігійна реформа князя Володимира докорінно змінила ідеологію держави. У науковій і науково-популярній літературі побутує такий своєрідний літописний літературний образ, як "вибір вір", що став уже чи не хрестоматійним сюжетом вітчизняної історії'.

Але, як цілком слушно зауважують із цього приводу  вчені, і вся попередня  історія, і тривалі  економічні зв'язки, і пам'ять славних предків, і власне географія не залишили князю Володимиру іншого вибору, ніж той, який зробив він у 988 р. Запровадження християнського віровчення зміцнювало авторитет і владу князя, вносило позитивний струмінь у розбудову державності. Християнізація вводила Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні відносини між нею і Візантією, іншими державами.

Судова  реформа давньоруського правителя стосувалася  розмежування сфер компетенції  духовних і світських судів, а також обмеження місцевої сеньйоральної юстиції. Зазнала невдачі спроба Володимира запровадити смертну кару в судовому порядку. Київська Русь була на той час чи не єдиною в Європі державою, де суди не виносили смертних вироків. Звичайно, смертна кара мала місце, але її застосовували за надзвичайних обставин (бунти, заворушення, повстання) позасудові органи держави.

Під кінець правління Володимир припустився істотного прорахунку, який став поганою політичною традицією правителів держави. Країну князь залишив у спадок 12 синам, але не визначив, кому з них належить першість. Народжені від різних матерів і розіслані в досить молодому віці в різні кінці держави на посади волостелів, сини Володимира, вочевидь, від самого початку бачили один в одному радше суперників, ніж рідних братів. Це стало однією з головних причин подальшої міжусобиці, кривавої боротьби за київський стіл.

Реформаторську  діяльність свого  попередника завершив Ярослав Мудрий. За часів його правління  Київська Русь набула ознак ранньо-монархічної  держави європейського  Середньовіччя. Було остаточно подолано місцевий сепаратизм руських князів та бояр, удосконалено державний апарат, що набув централізованого характеру. На зміну полюддю запроваджують цивілізованіші форми данини з чіткою фіксацією зборів із населення. Завершився процес визначення території держави, кордони якої загалом збігалися з етнічними межами східнослов'янського масиву.

Роки  правління Ярослава Володимировича, на які випала "тиша велика" були часом  найвищого розвитку і найбільшого  піднесення Київської Русі. Як свідчать давньоруські автори, князь Ярослав був не стільки князем-дружинником чи князем-завойовником, скільки будівничим Давньоруської держави, просвітителем, палким прибічником ученості та книжної мудрості. Недарма в історію він увійшов саме як Мудрий1.

З ім'ям князя пов'язують створення першого писемного зведення законів Київської Русі - Руської Правди чи, принаймні, її частини, так званої Найдавнішої правди. І хоча серед істориків немає єдності щодо заслуг Ярослава Мудрого в цьому процесі (деякі дослідники вважають, що це правниче зведення слід датувати не першою половиною XI ст., а пізніше часом), в історичних джерелах XIII ст. Руську Правду називали "Судом Ярославлим Володимирица".

Ще достовірнішим  видається, що мудрий київський князь був автором такої юридичної пам'ятки давньоруських часів, як Церковний устав - Номоканон. Він регулював головним чином питання родинного права і злочинів проти моралі, належних до компетенції церкви. Участь у його укладенні, крім Ярослава Володимировича, брав також митрополит Іларіон.

Учені відзначають, що виникненню держави передують, як правило, додержавні (чи протодержавні) утворення зі своїми органами, що виконують по суті такі самі функції управління, але, на відміну від органів держави, не мають політичного характеру. Кожна держава має дві основні риси: застосовує силу і примус із метою примусити населення виконувати свої накази і розпорядження; претендує на право командувати і право підпорядковувати, причому і те, і те повинне мати легітимний характер.

На ранніх стадіях існування  держави її головна функція - представляти і захищати інтереси більшості населення (підданців), а не лише невеликої частки панівного класу, як це безальтернативно декларує марксистсько-ленінська історіографія. І це зрозуміло, адже існування держави і панування майнової верхівки в суспільстві забезпечували головним чином середні й незаможні верстви, платники податків і постачальники основної маси війська.

Що стосується Давньоруської  держави, то деякі дослідники (скажімо, О. Мельникова) характеризують її форму в IX - першій половині X ст. як дружинну. Ідеться про те, що панівні прошарки в державі складалися з верхівки княжої родини, яка тривалий час утворювала примітивний адміністративний апарат, а військова дружина до деякої міри доповнювала його, одночасно становлячи ядро князівського війська, стягувала полюддя і чинила суд на місцях. Іншої точки зору батько і син Тол очки, які класифікують Державу русів ранніх часів як своєрідний симбіоз політичного володарювання та економічного підприємництва, організованого і контрольованого відносно невеликим колом осіб. На користь цієї гіпотези - факт, що Держава русів на той час не мала навіть такого необхідного атрибуту, як чітко окреслена територія. її кордони були символічними, окреслюючи переважно землі навколо міст як політичних центрів і опорних пунктів. До них належали Київ, Новгород і Чернігів. Інші міста Русі, як небезпідставно твердять деякі дослідники, були тоді невеликими поселеннями. їх внесли до тексту договору князя Олега з візантійським імператором 907 р., аби підкреслити силу і могутність Київської Русі.