Держава і право України в князівський період (ІХ – ХІV ст.)

Механізм  функціонування державної  влади був такий: узимку, коли всі річки і болота сковувала крига і була змога дістатися до будь-якого куточка Руської землі, організовували похід "на полюддя". Князь із численною свитою і військовою дружиною об'їжджав підвладні території, збираючи данину з населення. Як зазначає у творі "Про управління імперією" візантійський імператор Константан Багрянородний, полюддя було досить розвиненим інститутом. Воно охоплювало значні території, населені східнослов'янськими племенами, базувалося на архаїчних уявленнях про зв'язок володаря з підданцями.

Ритуал  щорічного об'їзду князем своїх територій  мав не лише економічний  сенс, а й був  способом з'явитися  перед населенням, свідченням сили, могутності та справедливості володаря. Підданці демонстрували покору і відданість князеві через принесення йому дарів на знак вдячності за покровительство та захист. Отже, данину не платили примусово - то були добровільні подарунки сакралізованому володарю держави. Полюддя відбувалося щороку в певний час. Така форма поповнення князівської скарбниці була прийнятною для населення, мала легітимний характер. Інакше випадків на кшталт того, що сталося з князем Ігорем 945 р. під стінами Іскоростеня, було б зафіксовано значно більше.

У цій  моделі державної  організації русів, як цілком слушно зазначає у своєму тритомному дослідженні академік В. М. Литвин1, своєрідного корпоративною власністю держави були не землі, не території й навіть не влада як така, а частка в сукупній данині. Подібна модель, вочевидь, існувала ще до прибуття до Києва Олега, принаймні за князювання Діра й Аскольда, а її трансформація відбулася вже за наступників Ігоря.

На ранніх стадіях існування  Давньоруської держави  право на владу  мав кожен член панівного клану. Традиційно його початки  виводили від Рюрика, а після смерті чергового володаря територію розподіляли між собою його сини як співучасники владарювання. Така модель політичного устрою дістала в науці назву патримоніальна. Вона не є суто давньоруським феноменом, а має чимало європейських аналогів. Зокрема, саме з такої форми політичного устрою розпочинали свою історію майже всі державні утворення ранньофеодальної Європи - Франкське королівство, Британія, Чехія, Польща тощо.

Об'єднаними київським князем землями керували його посадники або  князі, які "сиділи" у центрах княжінь "під рукою" (у безпосередній залежності) великого князя. Зовнішнім проявом визнання влади київського князя була регулярна сплата йому полюддя, його витрачали на утримання тогочасного державного апарату.

Новим явищем у політичному  житті Русі став поділ  території держави  на певні сфери  впливу між синами Київського князя, вперше застосований князем Святославом Ігоревичем у 970 р. З огляду на драматичний випадок, який стався з його батьком у 945 р. під стінами Іскоростеня, право збирати данину передали місцевим правителям, і київський князь перестав ходити на полюддя. Впровадження подібної практики дає стимул для розвитку прообразу державної влади на місцях. Остаточно такий тип управління оформився за князювання Володимира Святославовича, коли він поділив Руську землю між своїми синами, розсадивши їх на князівські столи в міста, що перед тим були центрами племінних союзів.

Саме  тоді на місці союзу племінних княжінь постала єдина Давньоруська держава.

За правління  Ярослава Володимировича було формально закріплено політичний пріоритет київського княжого столу. Однак боротьба за київський престол руйнувала принципи старшинства князів у роді. Крім того, зміна київського князя неминуче призводила до зміни влади на периферії Київської Русі. Князівський з'їзд у Любечі 1097 р., шукаючи політичного компромісу, впровадив на Русі династичне правління. Наступні князівські з'їзди поступово відходили від Любеньких домовленостей, заклали основи федералізації давньоруських князівств, що стало початком поступового розпаду єдиної держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Учені відзначають, що виникненню держави передують, як правило, додержавні (чи протодержавні) утворення зі своїми органами, що виконують по суті такі самі функції управління, але, на відміну від органів держави, не мають політичного характеру. Кожна держава має дві основні риси: застосовує силу і примус із метою примусити населення виконувати свої накази і розпорядження; претендує на право командувати і право підпорядковувати, причому і те, і те повинне мати легітимний характер.

На ранніх стадіях існування  держави її головна функція - представляти і захищати інтереси більшості населення (підданців), а не лише невеликої частки панівного класу, як це безальтернативно декларує марксистсько-ленінська історіографія. І це зрозуміло, адже існування держави і панування майнової верхівки в суспільстві забезпечували головним чином середні й незаможні верстви, платники податків і постачальники основної маси війська.

Що стосується Давньоруської  держави, то деякі дослідники (скажімо, О. Мельникова) характеризують її форму в IX - першій половині X ст. як дружинну. Ідеться про те, що панівні прошарки в державі складалися з верхівки княжої родини, яка тривалий час утворювала примітивний адміністративний апарат, а військова дружина до деякої міри доповнювала його, одночасно становлячи ядро князівського війська, стягувала полюддя і чинила суд на місцях. Іншої точки зору батько і син Тол очки, які класифікують Державу русів ранніх часів як своєрідний симбіоз політичного володарювання та економічного підприємництва, організованого і контрольованого відносно невеликим колом осіб. На користь цієї гіпотези - факт, що Держава русів на той час не мала навіть такого необхідного атрибуту, як чітко окреслена територія. її кордони були символічними, окреслюючи переважно землі навколо міст як політичних центрів і опорних пунктів. До них належали Київ, Новгород і Чернігів. Інші міста Русі, як небезпідставно твердять деякі дослідники, були тоді невеликими поселеннями. їх внесли до тексту договору князя Олега з візантійським імператором 907 р., аби підкреслити силу і могутність Київської Русі.

Механізм  функціонування державної  влади був такий: узимку, коли всі річки і болота сковувала крига і була змога дістатися до будь-якого куточка Руської землі, організовували похід "на полюддя". Князь із численною свитою і військовою дружиною об'їжджав підвладні території, збираючи данину з населення. Як зазначає у творі "Про управління імперією" візантійський імператор Константан Багрянородний, полюддя було досить розвиненим інститутом. Воно охоплювало значні території, населені східнослов'янськими племенами, базувалося на архаїчних уявленнях про зв'язок володаря з підданцями.

Ритуал  щорічного об'їзду князем своїх територій  мав не лише економічний  сенс, а й був  способом з'явитися  перед населенням, свідченням сили, могутності та справедливості володаря. Підданці демонстрували покору і відданість князеві через принесення йому дарів на знак вдячності за покровительство та захист. Отже, данину не платили примусово - то були добровільні подарунки сакралізованому володарю держави. Полюддя відбувалося щороку в певний час. Така форма поповнення князівської скарбниці була прийнятною для населення, мала легітимний характер. Інакше випадків на кшталт того, що сталося з князем Ігорем 945 р. під стінами Іскоростеня, було б зафіксовано значно більше.

У цій  моделі державної  організації русів, як цілком слушно зазначає у своєму тритомному дослідженні академік В. М. Литвин1, своєрідного корпоративною власністю держави були не землі, не території й навіть не влада як така, а частка в сукупній данині. Подібна модель, вочевидь, існувала ще до прибуття до Києва Олега, принаймні за князювання Діра й Аскольда, а її трансформація відбулася вже за наступників Ігоря.

На ранніх стадіях існування  Давньоруської держави  право на владу  мав кожен член панівного клану. Традиційно його початки  виводили від Рюрика, а після смерті чергового володаря територію розподіляли між собою його сини як співучасники владарювання. Така модель політичного устрою дістала в науці назву патримоніальна. Вона не є суто давньоруським феноменом, а має чимало європейських аналогів. Зокрема, саме з такої форми політичного устрою розпочинали свою історію майже всі державні утворення ранньофеодальної Європи - Франкське королівство, Британія, Чехія, Польща тощо.

Об'єднаними київським князем землями керували його посадники або  князі, які "сиділи" у центрах княжінь "під рукою" (у безпосередній залежності) великого князя. Зовнішнім проявом визнання влади київського князя була регулярна сплата йому полюддя, його витрачали на утримання тогочасного державного апарату.

Новим явищем у політичному  житті Русі став поділ  території держави  на певні сфери  впливу між синами Київського князя, вперше застосований князем Святославом Ігоревичем у 970 р. З огляду на драматичний випадок, який стався з його батьком у 945 р. під стінами Іскоростеня, право збирати данину передали місцевим правителям, і київський князь перестав ходити на полюддя. Впровадження подібної практики дає стимул для розвитку прообразу державної влади на місцях. Остаточно такий тип управління оформився за князювання Володимира Святославовича, коли він поділив Руську землю між своїми синами, розсадивши їх на князівські столи в міста, що перед тим були центрами племінних союзів.

Саме  тоді на місці союзу племінних княжінь постала єдина Давньоруська держава.

За правління  Ярослава Володимировича було формально закріплено політичний пріоритет київського княжого столу. Однак боротьба за київський престол руйнувала принципи старшинства князів у роді. Крім того, зміна київського князя неминуче призводила до зміни влади на периферії Київської Русі. Князівський з'їзд у Любечі 1097 р., шукаючи політичного компромісу, впровадив на Русі династичне правління. Наступні князівські з'їзди поступово відходили від Любеньких домовленостей, заклали основи федералізації давньоруських князівств, що стало початком поступового розпаду єдиної держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Формування державності  у східних слов'ян. Виникнення  Давньоруської держави

Слов'янський масив племен є автохтонним у Східній Європі. Перші писемні згадки про наших  пращурів (їх називали венедами) відносять  до І тис. н. е. У них зазначено, що венеди населяли сучасне Полісся, Поділля, Волинь і Середнє Подніпров'я. Венедську єдність праслов'ян зруйнували у II-III ст. н. е. германські племена готів, що вторглися з Прибалтики. Готська навала розколола венедську спільноту на дві частини: західну (склавини) та східну (анти). На їх основі сформувалося два могутні на той час політичні об'єднання - Антське царство на сході та Словінське царство на заході. Так було започатковано становлення слов'янської державності.

Відомий історик і археолог М. Брайчевський у "Новітній концепції  історії України" твердить, що близько II ст. н. е. утворилися два великі об'єднання  державного типу - антське1 на сході та слов'янське на заході. Про державу антів, яка досягла найбільшого розквіту в IV ст. н. е., пишуть у своїх працях М. Грушевський, І. Крип'якевич, О. Субтельний.

Антське царство було своєрідною конфедерацією племен, що жили у Середньому Подніпров'ї, Побужжі й на Лівобережжі. Джерела згадують про антів у 375-602 рр. н. е. Так, візантійські пишуть про антів як наймогутніших серед слов'ян, на чолі яких був правитель, але його влада обмежувалася формами так званої "військової демократії" (народоправством). Про це свідчить факт, що за серйозної небезпеки анти оперативно обирали авторитетного військового ватажка, владу якого беззаперечно визнавали як вояки, так і цивільне населення.

Перші згадки про становлення  та суспільну організацію слов'янських  народів на території України  датовані II-VI ст. За свідченням готського історика Йордана, слов'янськими племенами керували народні збори. На той час це була найпоширеніша форма демократичного правління, в основі якого було пряме народовладдя. Зокрема у своїй книжці "Гетика" Йордан пише, що "они (слов'яни) не мають одного вождя, а управляються спільно". Однак за скупими такими даними неможливо детально визначити, як формувалися народні збори наших пращурів, коли вони скликалися та які питання вирішували. Лише в одному можна бути певним: федеративного устрою попередників-скіфів давні слов'яни не перейняли. Слов'янські племена не обирали верховного вождя й не скликали загальних народних зборів. Кожне плем'я мало власні народні збори і свого вождя та ревно оберігало свою територіальну незалежність. Це стало однією з головних причин того, що в IV ст. слов'янські племена антів, які тоді населяли територію сучасної України, не змогли об'єднатися і виступити спільно проти готів, із якими вели нескінченні війни.

Розуміючи переваги одноосібного керівництва воєнними діями, але  не будучи в змозі обрати спільного  вождя зі свого середовища, анти залучили до боротьби з готами войовничі племена гунів. Це сталося після того, як король готів Вінітарій після вдалого військового походу розіп'яв вождя одного з антських племен князя Божа і 70 його старійшин. У 395 р. вождь гунів Даламбер, що виступив з військом на боці антів, власноруч убив Вінітарія, пославши стрілу з великої відстані.

Про те, що народні зібрання у політичному устрої слов'ян відігравали  значну роль, свідчать також і згадки в історичних літописах. Зокрема Прокопій Кесарійський, літописець другої половини VI ст., описував звичаї антів та слов'ян: "Словенами і антами не володіє один муж, але споконвіку живуть вони народоправством і тому спільно цікавляться тим, що для них приємне і прикре. Вірять, що є один бог, володар грому і найвищий пан, і йому жертвують волів і всяку жертовну тварину". А імператор Маврикій (582-601 рр.) згадував про слов'ян і антів так: "Словени й анти мають однаковий спосіб життя і однакові нахили. Вони вільні й ніколи не даються під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі... Коли посваряться між собою, ніколи вже не дійдуть згоди, ніколи не тримаються спільного рішення. Кожен із них має свою думку і ніхто не хоче поступитися іншому. Через те, що в них багато князів, які живуть у незгоді, не важко їх направити одні проти одних...".

Такі писемні згадки про  наших пращурів - свідчення того, що управління суспільством в стародавніх слов'янських племенах базувалося на трьох основних принципах: одноосібне правління - керування справами племені чи племінного союзу вождем (князем) за династичною ознакою; пряма демократія - влада народних зборів; представницька демократія - народні збори племені чи кількох племен.