Культурно-історичні умови розвитку туризму в Україні

 Важливою складовою рекреації, оздоровлення і лікування є лісові ресурси. За кількістю лісових насаджень Україна посідає одне з перших місць серед країн Європи.

 Наявність лісів сприяє також  розвитку специфічних видів туризму, зокрема полюванню. Найбільш значними  мисливськими ресурсами володіють Карпатський і Поліський регіони. Це перш за все численні популяції лосів, оленів, косуль, диких кабанів, лисиць, зайців, пернатої дичини.

 Для туризму значну цінність  мають ландшафти, що відзначаються  оздоровчими чи пізнавальними  властивостями, включаючи рельєф, мальовничі краєвиди, печери. В Україні є печери, що за своїми розмірами не поступаються найбільш відомим у світі, і при відповідному обладнанні їх можна перетворити на рекреаційно-туристичні об'єкти міжнародного значення. Вони локалізуються переважно в Подільсько-Буковинському, Кримському і Карпатському регіонах.

 Особливу групу ландшафтів  утворюють національні парки, державні  заповідники, заказники, унікальні  природні об'єкти, пам'ятки природи, парки, що є пам'ятками садово-паркового мистецтва, дендропарки, ботанічні сади, зоологічні парки, заповідні урочища, що складають природно-заповідний фонд. Основним призначенням заповідних територій і об'єктів є сприяння збереженню унікальних і типових природних ландшафтів, рослинного і тваринного генофонду, екологічної рівноваги, а також відтворенню і примноженню відновлюваних природних ресурсів. Заповідні території є базою для стаціонарного наукового дослідження еталонних природних комплексів, спостереження за станом і зміною навколишнього середовища, центрами розробки наукових основ охорони природи і раціонального природокористування, а також екологічної освіти.

 В Україні налічується понад 6700 природно-заповідних територій, у тому числі 20 природних заповідників. Заповідник являє собою територію (акваторію), виділену з метою збереження у природних умовах типових або унікальних природних комплексів, вивчення природного протікання процесів і явищ, які в них відбуваються. Земельні ділянки, надра, водні об'єкти в межах заповідника вилучаються з господарського обігу і стають об'єктами безстрокового використання в такій ролі. На невеликих ділянках обладнуються екологічні стежки.

 На початок 2002 р. в Україні  функціонувало 16 природних заповідників: "Горгани", Дніпровсько-орільський, "Єланецький степ", Казантипський, Канівський, Карадагсь-кий, Кримський, Луганський, "Мис Мартьян", Опукський, "Медобори", Поліський, Рівненський, "Розточчя", Український степовий, Ялтинський гірсько-лісовий). Крім того, Україна володіє 4 біосферними заповідниками (Асканія-Нова, Дунайський, Карпатський, Чорноморський), де зберігається еталонна дика природа. Вони відзначаються суворим режимом відвідування, тому проведення екскурсій припускається лише в музеях природи та інформаційних центрах.

 У відповідності до Всеєвропейською стратегією збереження біологічної і ландшафтної різноманітності, а також з програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні актуальним і пріоритетним для державної політики є організація міждержавних біосферних резерватів. Перший такий заповідник - "Східні Карпати" - створений на території трьох країн: (Польщі, Словаччини, України). З українських територій він включає Ужанський національний природний парк.

 У 1999 р. в м. Вилково відбулось  відкриття другого міждержавного - українсько-румунського - біосферного резервату "Дельта Дунаю" в рамках програми ЮНЕСКО "Людина і біосфера". Його українська частина - Дунайський біосферний заповідник, що увійшов до Світової мережі біосферних заповідників.

 В Україні 11 національних природних  парків (Азово-Сивашський, Вижницький, Деснянсько-Старогутський, Карпатський, "Подільські Товтри", "Святі гори", "Сине-вир", "Сколівські Бескиди", Ужанський, Шацький, Яворівський), створених з метою збереження, відновлення, вивчення і раціонального використання природних комплексів і об'єктів у рекреаційних, наукових і освітньо-виховних цілях. Територія парків поділяється на різні функціональні зони, у тому числі буферні, що використовуються для оздоровлення, лікування, відпочинку.

 Заповідники і національні  природні парки займають понад 10% території України і розташовані практично у всіх фізико-географічних її регіонах.

 В Україні налічується 1020 парків, які мають історико-культурну  цінність. З їх числа 19 - дендрологічні  парки, метою яких є збереження, вивчення і відновлення у спеціально створених умовах представників флори. Крім цього, в країні 88 парків, що є пам'ятками садово-паркового мистецтва, а також 17 ботанічних садів, 7 зоологічних парків.

 Загальна площа природних  рекреаційних ландшафтів в Україні  становить 9,4 млн га (15,6% території держави), а їх одночасна місткість - майже 50 млн чол.

 Історико-культурні ресурси  включають історичні, археологічні, архітектурні пам'ятки; предмети  матеріальної культури (знаряддя  праці, побутові речі, вироби народних промислів, одяг, національну кухню); елементи духовної культури (образотворче мистецтво, фольклор, народні традиції, вірування і т. ін.); твори монументального мистецтва; етнографічні особливості території. До цієї групи ресурсів відносять також музеї, виставки, театри тощо.

 Стильовим багатством і різноманітністю  відзначаються пам'ятки України. Під охороною держави перебуває  понад 15,6 тис. пам'яток містобудування  і архітектури, при тому, що сьогодні  на облік взято далеко не  всі історико-архітектурні об'єкти. Хронологічний діапазон архітектурних пам'яток України дуже широкий. Залишки найдавніших з них на місці стародавніх грецьких колоній збереглися в Північному Причорномор'ї.

 Кам'яне будівництво в Давній  Русі починається в X ст. Основним  типом кам'яних споруд того часу були культові об'єкти. Дослідження давньоруських пам'яток, що збереглися до сьогодні, дозволяє виділити три історичні періоди в розвитку архітектури Давньої Русі. До першого етапу (кінець Х-І пол. XI ст.) відносяться пам'ятки, що збереглися лише частково. Це Спаській собор у Чернігові, Софійський собор і Золоті ворота в Києві. Для другого періоду (II пол. XI - початок XII ст.) характерні церква Спаса на Берестові, Успенський собор і Троїцька надбрам-на церква в Києво-Печерській Лаврі, Михайлівський собор у Видубицькому монастирі. Третій період давньоруського зодчества представлений спорудами XII - початку ХШ ст., що дозволяють говорити про наявність у кам'яному зодчестві цілого ряду стилістичних напрямів і виокремлювати в ньому київську, чернігівську, волинську, галицьку школи. Київська школа представлена Кирилівською церквою в Києві, Юріївською (Успенською) церквою в Каневі, церквою Св. Василя в Овручі. Характерними для чернігівської школи є Борисоглібський собор, Іллінська церква, Успенський собор Єлецького монастиря, П'ятницька церква в Чернігові. Уявлення про волинську школи дає Успенський собор у Володимирі-Волинському

 В зодчестві XIV-XVII ст. виражена  творча своєрідність регіональних  шкіл, обумовлена різними шляхами  історичного розвитку окремих українських земель.

 У цей період будівництво  було більш інтенсивним у західних  регіонах. Особлива увага зосереджувалась  на спорудженні об'єктів оборонного  характеру - кам'яних замків, монастирів, церков-фортець. У західних областях  України налічується 150 пам'яток оборонного зодчества, розташованих у 46 містах, 23 містечках, 45 селах, які перебувають під охороною держави. Але, на жаль, більшість цих споруд зруйнована.

 Кам'яне будівництво XVI - І пол. XVII ст. у Придніпров'ї і в північній  частині Лівобережної України обмежувалося зведенням культових об'єктів.

 У другій половині XVII ст. сформувався  архітектурно-стилістичний напрям, що здобув пізніше назву "українське  бароко". Він був домінуючим  протягом усього XVIII ст.

 Перебудові у стилі бароко  піддавались також раніше зведені  споруди. Такого стилістичного оновлення зазнали Софійський та Успенський собори в Києві, Успенський собор у Чернігові та ін.

В Україні 1399 міст і селищ і близько 8 тисяч сіл, що мають цінну історико-культурну спадщину. Всього в країні 39 історичних місг, які перейшли тисячолітній віковий рубіж, понад 500 міст і містечок досягли свого 900-річчя, а 5000 українських сіл мають 300-річну історію.

 Всього в Україні налічується 6 тис. природних і 150 тис. історико-культурних  пам'яток. З цього числа 12 тис. становлять  інтерес як туристсько-екскурсійні об'єкти, але функціонують у такій ролі лише близько 5,5 тис

 В Україні існує 550 музеїв, у  яких зберігається понад 9,9 млн  експонатів.

1.3. Природа країни

Велику частину території України займають низовини (Поліська, Придніпровська, Причорноморська) і окремі слабовсхолмленние височини заввишки до 300-500 м (Подільська, Придніпровська, Донецький кряж та ін.) Гори розташовані на заході (Карпатські) і на півдні (Кримські).

Найвища вершина країни - г. Говерла в Карпатах (2061 м над рівнем моря). Основні річки України-Дніпро, Південний Буг і Дунай, що впадають у Чорне море. Є більше 7000 'озер (у заплавах річок, а також на північному заході, у Поліссі - найбільш заболоченому районі). Найбільші водоймища - Кременчуцьке, Каховське, Дніпродзержинське, Київське й Канівське. Клімат помірно-континентальний.

Характерні сезонні розходження, зими помірно холодні, літо тривале, тепле або спекотне, середня температура липня 18-24 ° С, січня від -8 ° С до 2-4 ° С (на Південному березі Криму). Сумарна річна кількість опадів для більшої частини України складає 600 мм, у Карпатах - до 1600 мм, на півдні і південному сході 400-300 мм. Південний берег Криму характеризується субтропічним кліматом середземноморського типу.

В Україні добре виражена грунтово-рослинна зональність. 2/3 території країни (лісостеп і степ) зайняті чорноземами. На північ від чорноземного поясу поширені сірі лісові та дерново-підзолисті грунти під мішаними лісами, на південь - темно-каштанові й каштанові грунти під сухими степами. Грунтовим поясам відповідають три природні зони - лісова, лісостепова і степова. Лісова зона включає різноманітні змішані й листяні ліси з білою (європейською) ялицею, сосною, буком і дубом. У лісостеповій зоні ліси складаються здебільшого з дуба; часто острівці лісу оточені ріллями. Для степової зони характерні трави і стрічкові лісонасадження. До XVIII в. степи не освоювалися, тепер природна рослинність збереглася лише в заповідниках.

Схили Карпат вкриті мішаними і хвойними лісами з дуба, бука, ялини і ялиці. На схилах Кримських гір - ліси з бука, дуба, сосни. Південний берег Криму має значні паркові насадження з різних видів середземноморської флори, тут поширені фруктові сади і виноградники. Внаслідок свого переважно рівнинного рельєфу й браку лісів в Україні. Мало ендемічних видів тварин. Всього представлено 28 тис. видів, включаючи 101 вид ссавців, 350 видів птахів, 21 вид плазунів, 19 видів земноводних і більше 200 видів риб. Ведмеді, зайці, дикі кабани, лисиці, лосі, рись, тетерева, рябчики, орли, яструби й сови дотепер живуть на північному заході - у Карпатах і Поліссі. У лісостепу поширені олені, кабани, вовки, гризуни (хом'як, тхір), куріпки, сороки, іволги. Для степового поясу найбільш типовими є гризуни, польові птахи й комахи.

Розвивається система заповідників, національних парків, природних заказників дає можливість частково зберегти і навіть розводити нові види диких тварин. В Україні створено 15 заповідників, найбільші й найвідоміші - Чорноморський, Поліський, Асканія-Нова, Україн-ський степовий, а також Карпатський і Шацький природні національні парки. Український степовий заповідник був створений у 1961 р., має 3 ділянки: Хомутовський степ і Кам'яні могили (у Донецькій обл.), Михайлівська цілина (у Сумській обл.). Загальна площа 1634 га. У заповіднику знаходяться цілинні лугові, різнотравно-ковилові степи з характерною фауною (їжаки вухатий і звичайний, лисиця, байбак, журавель-беладона, бугая, шуліка й ін.)

1.4. Народонаселення країни

На українській етнічній території поряд з корінним народом цієї землі - українцями здавна проживали представники інших народів. Їх поселення спричинювалося географічним положенням України, історичними умовами буття, політичними, економічними чинниками, участю у процесі колонізації та освоєння певних частин української території тощо. Залежно від дії цих факторів в Україні формувався і в різні періоди змінювався (не раз дуже істотно) склад національного населення та його співвідношення з корінними жителями. Особливо великий вплив на цей процес мала багатовікова експансіоністська політика чужоземних поневолювачів, для яких фактор заселення і освоєння захопленої української землі відігравав важливу роль. В Україні налічується понад 52 млн. населення. З них 37,4 млн. - українці й близько 15 млн. - представники інших народів. Найбільшу частину національного населення України становлять росіяни (11 млн. 340 тис., себто 21,9%). Інші національні групи в Україні репрезентовані таким чином: білорусів - 439,9 тис. (0,8%), євреїв - 486 тис. (0,9%), болгар - 232,8 тис. (0,4%), поляків - 218,9 тис. (близько 0,4%), молдаван - 324,9 тис. (0,6%), угорців - 163,3 тис. (0,3%), румунів - 134,7 тис. (0,25%), греків - 98,6 тис. (0,18%), поволзьких та кримських татар - 86,8 тис. (0,17%), вірменів - 60 тис. (0,12%), німців - 37,9 тис. (0,07%), гагаузів - 32 тис. (0,06%). Не згаданих представників інших національностей, що проживають в Україні, разом близько 800 тис. чоловік (1,5%). Ще порівняно недавно ці дані виглядали інакше. За офіційною статистикою початку 30-х років нашого століття, відсоток населення інших національностей в Україні становив 24,2%, а перепис 1989 р. зафіксував уже 27,3%3.

Особливо стрімко зросла за останні 60 років частка російського населення (більш як у два рази). Така динаміка зміни етнічного складу населення України і співвідношення його корінної та інонаціональної частин - реальний результат «найсправедливішої» у світі ленінсько-сталіянської національної політики.