Греція – “колиска”
народження професії практикуючих
лікарів-курортологів, попит на послуги
яких у суспільстві зберігався
незмінно високим аж до згасання
античної цивілізації.
Найвищого щабля
розвитку курортна справа сягнула
в епоху Римської імперії. Римляни
успадкували кращі традиції еллінської
системи дозвіллевих цінностей
і на цій основі вибудували
власну концепцію життєдіяльності,
де рекреація поряд з освітою
і працею посідала одне з
чільних місць.
Небувалих раніше
вершин розвитку в епоху Римської
імперії сягнула курортологічна
наука. Так, римський лікар-курортолог
Архіген (І ст. по Р. Хр.) розробив
першу в світі класифікацію
мінеральних вод.
Для задоволення
дедалі зростаючих потреб римських
громадян у вишуканому дозвіллі
поза межами власного помешкання
в IV – II ст. до Р. Хр. по всій Італії
почали виникати перші у світі
поселення-курорти. Окремі житлово-храмові
комплекси, селища і містечка
набули та розвивали курортну
функцію як основу економічного
зростання.
У Римській
імперії реалізувалася ідея курортних
островів – тихих (малолюдних), ізольованих
від суєти й проблем повсякденного
материкового буття. Найвідомішими
серед них є вулканічні острови
Іскья та Капрі, що до наших
днів розвиваються як фешенебельні
термально-курортні комплекси.
Зазвичай, ці давньоримські
курорти були пов’язані з виходом
на поверхню джерел термальних
та мінеральних вод. Наявність
цих гарячих джерел відображалася
у їх назві – “Терме”. Чимало
з тих прадавніх, заснованих ще
понад дві тисячі років тому
курортів у передгір’ях Аппенін,
процвітають до сьогодні як
найпрестижніші у світі SPA-комплекси
(Абано-Терме, Сан-Джуліано-Терме, Сан-Кашіано-Терме,
Баньї-ді-Кашіана, Монтекатіні-Терме, Монсу-ммано-Терме,
Сан-Пелегріно-Терме, Сірміоне-Терме
тощо).
Давні римляни
сформулювали аксіому підтримування
здорового способу життя, що в
наші дні стала крилатим висловом.
Латинське “Senus per aquam”, тобто “здоров'я
через воду” лежить в основі
найпрогресивніших сучасних технологій
курортного оздоровлення і релаксації.
Адже таке популярне нині SPA –
це не що інше як абревіатура
латинської фрази “Senus per aquam”.
Скрізь, де ступала
сандалія римського легіонера, паралельно
з господарським освоєнням нових
територіальних надбань імперії
тривав процес їхнього ресурсно-рекреаційного
освоєння. Так поза межами Італії
на значному просторі Європи
у І – ІІІ ст. один за одним
поставали нові популярні курортні
центри: Бат (у суч. Великобританії),
Екс-ле-Бен (у суч. Франції), Баден (у
суч. Швейцарії), Вісбаден (у суч. Німеччині),
Аквін-кула (суч. Будапешт в Угорщині),
Добрна (у суч. Словенії), Вараджінске-Топліце
(у суч. Хорватії), Беіля Еркуланс
(у суч. Румунії), Хісар (у суч. Болгарії)
та ін.
3. Період “темних
століть” – час плюндрування,
занехаювання й забуття курортологічної
спадщини античної цивілізації.
Занепад прогресивної
античної культури, період “темних
століть” та становлення варварських
королівств, зростання ідеологічного
тиску католицизму, що засуджував
і жорстоко переслідував будь-які
прояви піклування про гріховну
людську плоть, цинічне насаджування
папськими фанатиками догми, що
людина приходить у цей світ
для страждань і в цьому
житті не місце для відпочинку
й розваг, звели нанівець ідею
організованого курортно-рекреаційного
дозвілля.
По суті, організована
курортно-рекреаційна діяльність
як така перестала існувати
на території Європи. Стихійне
ж використання окремими громадами
вод місцевих цілющих джерел
для самолікування не припинилося
навіть у цю добу культурного
занепаду.
4. Період відродження
системи рекреаційних цінностей
і практики курортного лікування
(XIV – XV ст.). Лише з часом зміцнення
позицій світської влади поступово
призвело до появи мережі нових
центрів оздоровлення й розваг
титулованої євро-пейської еліти.
У середньовіччя відомими курортами
Європи стали Пломб’єр-ле-Бен
і Ахен (Франція) – улюблені місця
відпочинку французьких королів.
Слава про чудодійні цілющі
властивості окремих мінеральних
джерел передавалася із вуст
в уста й спонукала дедалі
більшу кількість можновладців
принаймні на деякий час перебиратися
у ці курортні місцини з
метою оздоровлення. Довкола виходів
мінеральних джерел у Франції,
Німеччині, Італії зводилися заміські
резиденції феодалів, розросталися селища,
що до XIV – XV ст. поступово перетворилися
на загальновідомі курортні містечка
(Евіан, Віші, Карлсбад, Абано-Терме, Баден-Баден,
Вісбаден і ін.).
Епоха культурного
відродження у Європі ослабила
інквізиційний терор католицької
Церкви над “інакомислячими”
й дала змогу окремим освіченим
представникам суспільства у
монастирських бібліотеках знайомитися
з пам’ятками античної медичної
спадщини та розпочати досліди
з вивчення цілющих властивостей
навколишньої природи. Одним з
перших на цьому поприщі був
італійський чернець Дж. Савонарола,
який у XV ст. підготував й зумів
видати “Трактат про італійські
мінеральні води” – перший
медико-курортологічний довідник
з емпірично-науковим описом цілющих
властивостей мінеральних вод
та методик їхнього зовнішнього
використання з лікувальними
цілями.
5. Період геопросторової
розбудови мережі елітних курортів
для аристократичної верхівки
суспільства та самодіяльних
водолічниць для бідноти під
протекторатом Церкви. Поступово
більшість відомих населенню
мінеральних джерел переходила
у приватну власність монастирів,
лікувальну дію мінеральних вод
пов’язували із заступництвом
святих.
Упродовж XVІ –
XVІІ ст. у Європі остаточно
сформувалася мережа примонастирських
та світських бальнеологічних
курортів, а сама курортна справа
виокремилася в самостійну галузь
господарської спеціалізації та
окремий напрям офіційної медицини.
Так, безліч перевидань в тогочасній
Європі у XVІ ст. зазнав один
з перших університетських курсів
лекцій з медичної курортології
– трактат “Сім книг про
теплі води” прославленого італійського
лікаря Г. Фаллопія.
У середині XVІ
ст. вперше після падіння давньоримського
ладу в Європі на законодавчому
рівні Габсбургами було регламентовано
правила створення, облаштування
та експлуатації курортних закладів.
На найбільшому тогочасному курорті
Карлсбаді (суч. Карлові Вари у
Чехії) вперше у світі запроваджено
чіткий облік рекреантів, уведено
спеціальний курортний податок,
який знімався з пацієнтів, та
уніфіковано порядок проведення
лікувальних процедур.
У XVІІ ст. у Франції
при королівському дворі розпочала
діяльність спеціально уповноважена
комі-сія, яка займалася наглядом
за розвитком курортної справи
в країні і курувала питання
відкриття нових курортних закладів.
Подібні урядові структури незабаром
з’явилися і у Великобританії,
Прусії та Австрії.
Тим не менше,
в цей період привілеєм на
користування курортами володіла
виключно знать та окремі визнані
нею, “придворні” митці.
6. Період становлення
медичної курортології, профільної
диференціації курортних центрів
та популяризації ідеї курортного
водо- й клімато-оздоровлення серед
заможних прошарків населення. Масштабні
соціально-економічні трансформації
кінця XVІІІ – поч. ХІХ ст. дали
поштовх до активізації рекреаційного
аспекту життя людини. Кінець XVІІІ
– початок ХІХ ст. прийнято
вважати часом становлення доступного
для широких верств населення
організованого рекреаційного туризму
у сучасному розумінні цього
поняття. З появою залізниці і
пароплавів, розвитком капіталістичних
відносин та комунікаційної інфраструктури
поїздки “на води”, на відпочинок
біля моря та з метою відвідання
відомих міст Європи чи екзотичних
заокеанських країн-колоній стали
нормою життя не лише знаті,
а й середньої і дрібної
буржуазії, інтелігенції та загалом
усіх освічених міщан.
Завдяки цьому
відбувся процес профільної та
соціальної стратифікації закладів
рекреації. Виокремилися курорти
для лікування хворих на туберкульоз,
кишково-шлункові розлади, захворювань
шкіри, опорно-рухового апарату тощо.
Поряд із загальнодоступними
лічницями постають заклади для
оздоровлення окремих вікових
груп людей. Так, наприклад, у 1792 році
за ініціативою англійського
лікаря Р. Рассела в Маргіті
було відкрито перший у світі
дитячий курорт.
Однак рівень
розвитку курортної справи у
період найвищої могутності Римської
імперії (І – ІІІ ст.) країни
Європи змогли удруге досягнути
й перевершити лише в ХІХ
ст., а країни Північної Африки
– щойно в другій половині
ХХ ст.
7. Період курортного
“буму” ХІХ століття – розвитку
теорії і практики медичної
курортології, демократизації європейських
курортів, “другої хвилі” розбудови
географічної мережі курортних
центрів та поширення моди
на курортне дозвілля серед
освіченої частини суспільства.
З ХІХ ст. рекреаційний туризм сформувався
як самостійна високоприбуткова галузь
господарства. Бувати „на водах” стало
престижно. Для обслуговування дедалі
зростаючих туристичних потоків в усіх
країнах Європи велося інтенсивне будівництво
готелів, пансіонатів, санаторіїв, під’їзних
шляхів, поряд з інтенсифікацією використання
існуючих динамічно освоювалися нові
курортні ресурси.
У XIX столітті відбувається
офіційне відкриття більшості
сучасних європейських курортів,
в спеціалізованих закладах яких
запроваджено практику використання
підземних мінеральних вод для
лікувальних цілей під стаціонарним
наглядом лікарів.
У другій половині
ХІХ століття (з 1863 р.) “народжуються”
перші гірські курорти – кліматичні
та гірськолижні: Шамоні, Санкт-Моріц,
Кран-Монтана, Борміо, Давос, Інсбрук
та ін. Процес курортного освоєння
території зміщується від виходів
континентальних джерел мінеральних
вод і пелоїдів до теплих
морських узбереж та з рівнин
у гори.
Виник феномен
т. зв. курортної урбанізації, коли
саме напливи туристів визначали
динаміку розвитку сотень європейських
міст.
З’явився окремий
літературний жанр – туристичні
путівники й нотатки, які тиражувалися
багатотисячними накладами й
користувалися незмінно високою
популярністю серед читачів.
Фундатором наукової
бальнеології вважається німецький
вчений Ф. Гофман, котрий на початку
XVIII ст. вперше з’ясував хімічний
склад мінеральних вод і виявив,
що лікувальних властивостей
їй надає вміст вуглекислоти,
сірки, гідрокарбонатів, солей кальцію,
магнію та ін.
Теорію і практику
курортного оздоровлення у XVІІІ
– ХІХ ст. розвивали найвідоміші
представники медичної науки. Її
викладання було введено в
освітні програми підготовки
практикуючих медиків. На цю тематику
лише в ХІХ ст. було написано
понад п’ять тисяч наукових
трактатів і розвідок.
Найновіші досягнення
теорії збагачували практику
європейської курортної справи.
У ХІХ столітті з’явилися звичні
для нас поняття “курорт”
і “санаторій”. Термін “санаторій”
для означення спеціалізованої
лікувально-курортної установи (від
лат. sаnо – лікую, зцілюю) вперше
стали засто-совувати в Німеччині
в 1880-х роках після того, як
німецький лікар Бремер створив
“Закритий лікувальний заклад
для хворих туберкульозом”, де
в основу лікувального методу
було покладено тріаду оздоровчих
чинників: “лікування повітрям, спокоєм
і дієтичним харчуванням”. Місцевості,
в яких розташовувалися санаторії
зі сприятливими для лікування
природними умовами, одержали назву
курортів (від німецького Kur – лікування
і Ort – місце).
8. Період “третьої
хвилі” курортно-рекреаційного
освоєння континенту й геопросторової
розбудови мережі курортно-відпочинкових
центрів для фізично здорового,
економічно активного населення.
У першій половині ХХ ст. курортна
мережа Європи пережила чергову
еволюційну трансформацію від
поселень для лікування приїжджих
з різними недугами до центрів
масового туризму для людей, які
дотримуються активного здорового
способу життя. У свідомості пересічного
європейця змінився сам сенс
поїздок на курорти: розважально-відпочинкові
мотиви витіснили лікувальні. Відповідно
докорінної реорганізації зазнала
вся курортна індустрія – питання
різнобічного відпочинку, естетичного
задоволення, веселощів і розваг
лягли в основу сучасних конкурентних
стратегій розвитку курортних
поселень світу.
У цей період
формується кістяк сучасної географічної
мережі приморських (Ніцца, Канни, Сан-Ремо,
Ліньяно, Ріміні, Сорренто тощо) та
гірських (Курмайор, Гарміш, Санкт-Антон,
Целль-ам-Зее, Лех, Кітцбюель, Закопане
тощо) курортів Європи.
9. Сучасний період
поглиблення масштабів курортного
освоєння рекреаційних ресурсів
континенту, інтенсифікації їх експлуатації,
курортної урбанізації та перетворення
курортних центрів на поліфункціональні
центри дозвілля постіндустріальної
цивілізації. Після завершення Другої
світової війни розпочався якісно
новий період розвитку рекреаційного
туризму. Туристична рекреація стала
звичною для найширших верств
суспільства формою проведення
дозвілля. До кінця ХХ ст. туристично-рекреаційні
потреби у системі життєвих
потреб сучасної людини виросли
із класу другорядних до групи
нагально необхідних потреб, без
яких людина не мислить свого
повноцінного існування.