Сучасний період
розвитку курортно-рекреаційного
туризму дослідники поділяють
щонайменше на два етапи, межу
між якими прийнято “прив’язувати”
до економічної кризи 1970-х років.
Узгоджуючи підходи представників
різних західних шкіл туристики,
ми схильні означити їх як
“етап туристичного “буму” 1950 –
1970-х років” та “етап глобалізаційного
зростання туризму (з 1980-х років
до сьогодні)”.
Т.В. Ніколаєнко
виділила такі характерні риси
названих етапів розвитку міжнародного
туризму:
Етап туристичного
“буму” 1950 – 1970-х років:
- істотно змінилася
соціальна структура західного
суспільства. З'являється середній
клас, що має велику кількість
автомобілів, і розвиваються масові
поїздки з рекреаційними цілями;
- туристичні потоки
орієнтовані, в основному, у південному
напрямку. Найпопулярнішими стають
курорти Середземного моря. Такі
країни як Греція, Італія, Франція
– лідери в туристичному бізнесі.
Тепле море в літню пору
виявилося надзвичайно привабливими,
і мешканці міст масово вирушають
до нього. Пасивна рекреація –
перебування на пляжі і морські
купання – стає найпопулярнішою.
Це, свого роду, ознака розкішного
життя;
- уперше виявляють
надзвичайну активність у туризмі
німці. Вони стали, мабуть, найактивнішими
іноземними туристами в масштабах
усієї земної кулі. Німеччина
втратила колишню агресивність
і перетворилася в країну, що
“постачає на світовий ринок”
найбільшу кількість туристів;
- виникають перші
великі туроператори, наприклад, “Отельплан”
у Швейцарії, “Таук-турс” у Північній
Америці. У їхні функції входить
організація відпочинку з першого
і до останнього дня. Стають
дуже популярними туристичні
пакети, що у минулому були
привілеєм лише багатих людей.
1950-і і пізніші роки – час
стрімкої демократизації, наслідком
якої стає посилення конкуренції
між туроператорами. У результаті
ціни падають, а маркетинг дедалі
більше вдосконалюється;
- інвестиції в
туризм стали дуже привабливими,
і туристична інфраструктура
бурхливо розвивається. Ті, хто першими
зробили вдалі інвестиції в
туризм, стали широко відомими
багатіями.
Етап глобалізаційного
зростання туризму (з 1980-х років
до сьогодні):
- посилюється
тенденція до спеціалізації й
індивідуалізації туристичної пропозиції
як серед дрібних і середніх,
так і серед великих фірм. Конкуренція
поступово змінюється тенденцією
до кооперації і пошуку цільових
груп споживачів; виникають маркетингові
концепції “іміджу фірми” і
“системного збуту”. Ринок поділений
і стабілізувався на тривалий
час;
- падіння частки
участі на ринку великих турфірм.
Активізація малих і середніх
спеціалізованих тур-операторів. Виникнення
безлічі нових маршрутів;
- екологізація
туристичного продукту. Приморський
туризм стає менш популярним,
зате активно розвивається сільський
туризм;
- уповільнення
темпів зростання туристичного
попиту. Обсяги туристичного попиту
стабілізувалися на досить високому
рівні.
3. Етапи
становлення вітчизняних курортів
Письмові згадки
та матеріальні свідчення використання
природних факторів з метою
лікування на території сучасної
України відносяться до різних
історичних періодів. В елліністичний
період у Керчі (Пантікапеї) існували
спеціальні приміщення для лікування
мінеральними водами із місцевих
джерел. Задовго до початку нашої
ери місцеве населення використовувало
цілющі властивості Сакських
грязей. у XIII ст. н. е. кримсько-татарським
населенням півострова використовувалися
з лікувальною метою ропа і
грязі Сакського і інших солоних
озер, а також вода з мінерального
джерела Аджи-Су в Бахчисарайському
районі. В XV-XVI ст. починають використовуватися
місцевим населенням з лікувальною
метою цілющі джерела Карпатського
регіону: Шкло – 1576, Великий Любінь
– 1578, Кваси – 1789 та інші. Заснування
бальнеологічних, грязьових і приморських
курортів України відноситься до
1 половина XIX ст. Перші спеціальні заклади,
що функціонували на базі використання
мінеральних джерел виникли на території
нинішніх Львівської, Харківської, Закарпатської
областей, та на берегах Одеських лиманів,
озер Саки, Сасик, Ріпне, Сліпне. Це були
переважно приватні санаторно-курортні
заклади, що обслуговували багатих пацієнтів.
З кінця XIX ст. починають
розвиватися приморські кліматичні
курорти на Південному березі
Криму та в Причорномор’ї.
Становлення державного
курортного господарства починається
у 20-і рр. XX ст.. Вже у 1925 р. на території
України функціонувало 7 курортів, з
яких Одеса, Слов’янськ і Бердянськ
мали статус загальнодержавних.
Передвоєнні роки можна схарактеризувати
як період інтенсивної розбудови
курортів України. На 1941 р. у республіці
функціонувало 517 санаторіїв та 237 будинків
відпочинку. Труднощі повоєнного
часу відчутно позначились на
стані курортного господарства.
Навіть після входження Криму,
який традиційно вважався одним
із найбільших рекреаційних районів
країни, кількість санаторіїв і
будинків відпочинку станом на
1955 р. становила відповідно 506 і 148.
На момент розпаду
СРСР на території України
функціонувало 505 санаторіїв і пансіонатів
з лікуванням, 556 санаторіїв-профілакторіїв
та 332 будинки і пансіонати відпочинку.
Вітчизняний досвід
лікувального використання природних
засобів має давню традицію. Відправний
етап вивчення лікувальних водних
мінеральних ресурсів України
припадає на ХVI-ХVІІ ст. Саме
у цей період Войцех Очко (1537-1600),
придворний лікар польського
короля Стефана Баторія, публікує
працю "Теплиці" (Краків, 1578), присвячену
опису мінеральних вод, "які
із земних глибин виходять
і гарячу пару виділяють". У
книзі містився звіт і про
Яворівські джерела під Львовом.
В епоху Ренесансу
джерела мінеральних вод отримали
своє друге народження, а кращі
цілющі місця перейшли у володіння
католицьких монастирів. Покровителями
курортів стали святі, заступництвом
яких і пояснювали чудові зцілення
хворих. Отримали початок також
методи дослідницького, емпіричного
вивчення природи, а в подальшому
був проведений і детальний
науковий хімічний аналіз мінеральних
вод та лікувальних грязей.
За чотири десятиліття
інший видатний лікар епохи
Ренесансу, Еразм Сікст Львів'янин
(1570-1635), видає в Замойській академії
капітальну працю "Про теплиці
в Шкло" (Львів, 1617), присвячену
опису теплиці (гарячого джерела)
в Шкло, що знаходиться поблизу
Яворова. Він вперше проводить
хімічний аналіз цієї води
та ії лікувальних властивостей.
Автор детально охарактеризував
і загальні лікувальні властивості
мінеральних вод, їх клінічне
застосування, показання і протипоказання,
інші методичні прийоми питного
лікування.
Наступний період
освоєння курортів, що відноситься
до європейських військових кампаній
першої половини XIX ст., був передоднем
сучасної реабілітаційної медицини,
оскільки з полів битв виходили
багатотисячні армії поранених
солдатів-інвалідів. У різних регіонах,
які мали мінеральні джерела
і лікувальні грязі, після вивчення
їх хімічного складу, лікарі, як
правило - військові, починають освоєння
майбутніх відомих бальнеологічних
українських курортів - Одеси, Трускавця,
Слов'янська, Сак, Березівських мінеральних
вод.
На рубежі ХІХ-ХХ
ст, починається активне санітарне
облаштування курортів. Будуються
перші кліматичні станції, в яких
основу лікувальних дій складають
аеро-, геліо- і таласотерапія, кабінети,
амбулаторії і відділення поліклінічного
типу (т.з. "інститути"), приватні,
громадські і добродійні пансіонати
і санаторії, купальні, ванні заклади
і грязелікарні. У різних регіонах
(Одеса, Крим, Закарпаття) створюються
співтовариства лікарів, що застосовують
в своїй клінічній практиці
природні методи лікування. Публікуються
перші посібники для лікарів
по натуропатії, гідротерапії, фізіотерапії
(В.Б. Камінський,1892, О.Ю. Щербак,1903). Приймається
"Закон про санітарну і гірську
охорону лікувальних місцевостей"
(1914).
Починаючи з 60-х
років XIX століття, в Росії розповсюджується
захоплення поїздками на приморські
курорти Європи. Крим, і особливо
південне ялтинське узбережжя, привертають
заможну публіку до морських
купань. Кримський півострів по
праву вважається колискою багатьох
ініціативних розробок в галузі
курортного лікування, профілактики
і оздоровлення, чому, без сумніву, сприяли
унікальні кліматогеографічні умови цього
чудового куточка природи.
Честь медичного
відкриття Криму належить професорові
С.П. Боткіну, який у 1866 р. вперше звернув
увагу громадськості на його
унікальний клімат і запропонував
направляти до Ялти, як на "станцію
для слабогрудих" хворих з бронхо-легеневими
захворюваннями. В освоєнні курортів
Криму є великий внесок видатних
вітчизняних учених-медиків О.Ю.
Щербака, В.М. Дмітрієва, A.A. Боброва, Н.В.
Парійського, А.К. Шенка, П.Г. Мезерницького,
лікарів-літераторів С.В. Руданського,
А.П. Чехова, СЯ. Єлпатьєвського, організаторів
курортної справи З.П. Соловйова,
М.О. Семашка і цілої плеяди
курортологів та лікарів-практиків.
Саме у Криму
виникли в широких масштабах
перші вітчизняні медичні установи,
що використовують широкий потенціал
природних чинників, - грязьові і
бальнеооздоровниці, кліматичні станції,
пансіонати, а потім - санаторії, у
яких вже в період свого
становлення втілювалися в життя
найсерйозніші підходи до лікування
пацієнтів.
1 травня 1914 р., вперше
у вітчизняній історії, в Севастополі
проф. О.Ю. Щербаком (1863-1934), вихідцем
з Чернігівської губернії, був
заснований Романовський інститут
фізичних методів лікування, де
почали проводитися глибокі наукові
дослідження лікувальної дії
природних і преформованих фізичних
чинників на організм і організовується
викладання фізіотерапії. Лише через
два роки в Петрограді проф.
С.І. Бруштейном був відкритий
другий в Росії інститут подібного
профілю.
Так, пройшовши
довгий шлях емпіричного використання
чинників природи, на рубежі ХІХ-ХХ
століть остаточно сформувалася
нинішня медична дисципліна "курортологія"
- розділ медицини, що вивчає властивості
клімату, мінеральних вод, лікувальних
грязей й інших природних чинників
та механізми їх дії на організм
людини при їх лікувально-профілактичному
застосуванні, а також займається
розробкою наукових основ організації
курортної справи і санаторно-курортного
лікування.
Після Жовтневої
революції спеціальною постановою
уряду в 1918 році всі існуючі
на території країни курорти
були оголошені державною власністю.
Управління і турботу про їхній
розвиток було покладено на
Наркомат охорони здоров'я РРФСР.
Радою Народних Комісарів РРФСР
у 1919-1921 рр. було видано низку декретів
стосовно курортної справи: в 1919
році - "Про лікувальні місцевості
загальнодержавного значення", в
1920 році - "Про використання Криму
для лікування трудящих", в 1921
році - "Про будинки відпочинку".
В 1923 році створюється
головне курортне управління
Наркомату охорони здоров'я на
чолі з наркомом М.О. Семашком
і фахівцем з курортної справи
М.І. Тезяковим.
При створенні
в 1918 р. в Сімферополі Таврійського
університету до навчання студентів
основам фізіотерапії на медичному
факультеті був залучений професор
О.Ю. Щербак. У складній обстановці
після громадянської війни, вже
в 1925 році, він відкрив офіційні
курси з фізіотерапії і курортології
для лікарів і медсестер в
Державному інституті фізичних
методів лікування ім. І.М. Сечєнова
(Севастополь).
У довоєнний
період починають роботу кафедри
фізіотерапії у Харкові, Одесі, Києві.
А у курортних регіонах (Одеса,
Ялта, Євпаторія) починається формування
науково-дослідних інститутів та
наукових шкіл, у яких вивчаються
механізми дії природних чинників
та створюються подальші умови
для раціонального використання
курортних методів лікування. Все
це сприяло розширенню мережі
учбових центрів з підготовки
фізіотерапевтів - фахівців у курортній
сфері. Такі центри зараз існують
у Києві, Харкові, Одесі, Ялті, Євпаторії,
Сімферополі, Донецьку, Ужгороді, Запоріжжі.
У роки Великої
Вітчизняної війни робота курортів
і санаторіїв була підпорядкована
воєнним потребам. На базі багатьох
санаторно-курортних закладів країни
організовано госпіталі. Санаторно-курортне
лікування у поєднанні з іншими
методами медичних втручань давало
добрі результати, сприяло швидкому
одужанню бійців. За даними Головного
військово-санітарного управління
Червоної Армії, грамотне використання
фізіотерапії, курортології і ЛФК
дозволило повернути до строю
96,2% солдатів, тоді як при недостатньому
їх застосуванні частка повернених
склала 88,1 %.
Багато курортних
закладів було зруйновано або
пошкоджено. Відразу ж після звільнення
територій від фашистської окупації
проводилися роботи з відновлення
курортів. Вже в 1950 р. кількість ліжок
в санаторно-курортних закладах
перевищувала довоєнну.