Вимагання (ст..189 КК України)

Відмежування вимагання  від злочину, передбаченого ст. 355 КК України, відбувається залежно від  предмета. При вимаганні предмет  – це чуже майно, право на чуже майно, а також вчинення будь-яких дій  майнового характеру. Як ми вже зазначали, під такими діями розуміють безоплатне здійснення потерпілим на користь вимагача певних послуг (ремонт будинку, квартири, машини, перевезення речей, товарів тощо). Внаслідок цих дій потерпілий не отримує матеріальної винагороди, яку мав би отримати. І в цьому випадку вимагач посягає на чужі кошти, які йому не належать.

При примушуванні до виконання  чи невиконання цивільно-правових зобов'язань  винна особа змушує потерпілого  виконати угоду, наприклад, повернути  борг, виконати роботу, за яку заплачено гроші, тощо. Отже, в цьому випадку вимагається не чуже майно, а те, що належало чи мало б належати вимагачеві. Саме ця обставина повинна слугувати основним критерієм для розмежування вказаних злочинів.

Однак у літературі висловлюється  думка про те, що в тих випадках, коли особа яка вимагає від потерпілого виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань, пред'являє вищі вимоги у порівнянні з тим, що потерпілий повинен був сплатити, то це є вимаганням. На наш погляд, кваліфікувати дії винного за сукупністю злочинів, передбачених відповідною частиною статей 189 та 355 КК України, в таких випадках є більш обґрунтованим.

У теорії і на практиці виникають спірні питання про  кваліфікацію дій винних осіб у тому разі, коли здійснюється позбавлення волі або викрадення людини. Незаконне позбавлення волі полягає у створенні перепон вільному пересуванню потерпілого, не поєднаному з його протиправним переміщенням з одного місця до іншого. Викрадення людини – це протиправне переміщення особи з одного місця до іншого, яке супроводжується фактичним обмеженням її свободи пересування. Досліджуваний злочин вчиняється з прямим умислом. Мотиви для його вчинення можуть бути різними: помста, ревнощі, політичні міркування. Однією з кваліфікуючих обставин цього складу злочину є вчинення його з корисливих мотивів. Цей мотив має місце тоді, коли особа, позбавляючи волі чи викрадаючи людину, прагне заволодіти майном потерпшого чи інших осіб, одержати вигоди майнового характеру, позбавитись матеріальних витрат тощо. Якщо позбавлення волі людини або її викрадення вчиняються з вищенаведених мотивів і таке позбавлення волі чи викрадення дають змогу винному здійснити свій намір, то дії винного слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 146 КК України (за відсутністю особливо кваліфікуючої обставини, передбаченої ч. З ст. 146 КК України).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7. Проблеми кваліфікації вимагання

 

Кваліфікованими і особливо кваліфікованими видами злочину  закон визнає вимагання: 1) вчинене  повторно або 2) за попередньою змовою групою осіб, або 3) службовою особою з використанням свого службового становища, або 4) з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або 5) з пошкодженням чи знищенням майна (ч.2 ст.189 КК); або 6) організованою групою (ч.4 ст.189 КК); 7) що завдало значної шкоди потерпілому (ч.2 ст.189 КК), або 8) майнової шкоди у великих (ч.3 ст.189 КК) чи 9) в особливо великих (ч.4 ст.189 КК) розмірах; 10) поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи (ч.3 ст.189 КК), або 11) із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження (ч. 4 ст. 189 КК).

Вимагання, вчинене з  погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, означає, що винна  особа, пред’являючи майнову вимогу, висловлює погрозу позбавити  життя чи нанести тяжкі тілесні  ушкодження потерпілому або його близьким родичам у випадку невиконання пред’явленої вимоги.

Погроза вбивством або  заподіянням тяжкого тілесного  ушкодження, висловлена в процесі  вимагання, повністю охоплюється ч.2 ст.189 КК і додаткової кваліфікації за ст.129 КК не потребує.

Вимагання, поєднане з  пошкодженням чи знищенням майна, має  місце тоді, коли у зв’язку з  пред’явленою вимогою робиться непридатним  майно, в збереженні якого зацікавлений потерпілий, Такі дії можуть бути засобом  підкріплення раніше висловленої погрози або ж безпосередньо супроводжувати майнову вимогу з метою домогтися її виконання.

Для наявності складу вимагання, поєднаного з пошкодженням чи знищенням майна, не потрібно, щоб  потерпілому було завдано  шкоди  у великих розмірах, що необхідно  при умисному знищенні або пошкодженні чужого майна (ч.1 ст.194 КК). Для кваліфікації вимагання за ч.2 ст.189 КК достатньо встановити, що мало місце безпосередньо пов’язане з майновою вимогою протиправне приведення певного майна у непридатність.

Умисне знищення або пошкодження майна в процесі вимагання, якщо воно було вчинене не шляхом підпалу чи іншим загальнонебезпечним способом, не заподіяло майнової шкоди в особливо великих розмірах і не спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, повністю охоплюється ч.2 ст.189 КК. Додаткової кваліфікації за ч.ч.1 чи 2 ст.194 КК у таких випадках не потрібно. Якщо ж майно було знищено чи пошкоджено шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, або заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, дії винної особи слід кваліфікувати залежно від наслідків за ч.ч.2, 3 (у разі заподіяння такими діями майнової шкоди у великих розмірах), 4 (у разі заподіяння майнової шкоди в особливо великих розмірах або заподіяння тяжкого тілесного ушкодження) і за ч.2 ст.194 КК.

Відповідно до п.9 Постанови  ПВС №12 від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі  злочини проти приватної власності» під насильством, що не є небезпечним  для життя чи здоров'я потерпілого,  слід розуміти заподіяння легкого тілесного ушкодження, що  не  призвело до  короткочасного  розладу  здоров'я  або  короткочасної   втрати працездатності,  а  також   вчинення   інших   насильницьких   дій (нанесення ударів,  побоїв,  обмеження  чи  незаконне позбавлення волі за умови, що вони не були небезпечними для життя чи  здоров'я в момент заподіяння). Такі насильницькі  дії,  вчинені в процесі вимагательства, повністю охоплюються ч.3 ст.189 КК України і додаткової кваліфікації за іншими статтями  КК України не потребують.

Заподіяння в процесі  вимагання легкого тілесного  ушкодження, що спричинило короткочасний  розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості тілесного ушкодження, позбавлення  волі, вчинене способом, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого, нанесення побоїв, що мало характер мордування, охоплюється ч.3 ст.189 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребує.

Як поєднане із заподіянням  тяжкого тілесного ушкодження вимагання  слід визнавати тоді, коли в процесі його вчинення потерпілому або його близьким заподіяно тілесне ушкодження, яке належить до категорії тяжких.

Умисне заподіяння при  вимаганні тяжкого тілесного  ушкодження, що не призвело до смерті потерпілого, не потребує додаткове: кваліфікації за ч.ч.1 чи 2 ст.121 КК, оскільки повністю охоплюється ч.4 ст.189 КК. Якщо в процесі вимагання потерпілому або його близьким родичам було умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження внаслідок якого настала смерть кого-небудь із цих осіб, або кого-небудь було умисно вбито, дії винної особи треба кваліфікувати за сукупністю злочинів - за ч.ч.3 чи 4 ст.189 КК (за ознакою насильства небезпечного для життя, або заподіяння тяжких тілесних ушкоджень) і ч.3 ст.121 КК або відповідною частиною (пунктом ч.2) ст.115 КК.

Вбивство через необережність  при вимаганні потребує самостійної  кваліфікації за ст.119 КК.

Згідно з п.2 примітки до ст.185, у ст.ст.185, 186, 189 та 190 КК значна шкода визначається із врахуванням  матеріального становища потерпілого  та якщо йому завдані збитки на суму від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Таким чином, незважаючи на законодавче визначення поняття «значна шкода», ця ознака значною мірою залишається оціночною. Закон лише вказує на два критерії, за допомогою яких ця ознака має визначатися на практиці.

Перший критерій передбачає необхідність при визначенні значної  шкоди враховувати матеріальне  становище потерпілого. При цьому  така можливість знову ж таки обмежена зазначеними вище рамками суми спричинених потерпілому збитків.

Другий із них стосується розміру завданих потерпілому збитків - сума незаконно вилученого майна, яка дає підстави визнавати відповідний  злочин проти власності таким, що заподіяв значної шкоди потерпілому, має становити від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян Це означає, що у будь-якому разі спричинення потерпілому збитків на меншу (до ста) чи більшу (понад двісті п’ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) суму не може визнаватися значною шкодою. У першому випадку дії винної особи за відсутності інших кваліфікуючих ознак потрібно кваліфікувати за ч.1 ст.190 КК, а у другому - за ч.ч.3 або 4 ст.190 КК.

Вказівка закону на те, що значною шкодою слід визнавати  спричинення збитків на суму, меншу двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, означає, по-перше, що ця сума для визначення цієї ознаки за будь-яких обставин не повинна перевищувати зазначену, по-друге, перевищення цієї суми дає підстави кваліфікувати вчинене шахрайство за іншими кваліфікуючими ознаками - у великому чи особливо великому розмірі.

Визначення у законі поняття значної шкоди в контексті  спричинення значних збитків  потерпілому дає змогу дійти  висновку про те, що ця ознака може бути інкримінована винному лише у випадку посягання ним на майно, яке є приватною власністю.

Великий та особливо великий  розміри, як обставини, що обтяжують  вчинення злочинів, передбачених статтями 185-191 КК, визначаються законом. Відповідно до п.3 примітки до ст.185 у ст.ст.185-191 КК вчиненим у великих розмірах визнається злочин, вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину. Згідно з п.4 примітки до ст.185, у ст.ст.185-187 та 189-191 КК, вчиненим в особливо великих розмірах визнається злочин, вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.

Таким чином, розмір майна, яке вилучив чи яким заволодів винний в результаті вчинення відповідного злочину, визначається лише його вартістю, яка виражається у грошовій оцінці (ціні) конкретної речі.

При визначенні вартості викраденого майна, а також майна, яким винний протиправно заволодів у інший спосіб, та розміру матеріальних збитків слід керуватися нормами законодавства про ціни і ціноутворення та спеціальних нормативно-правових актів, якими передбачено порядок визначення розміру шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації викраденням, нестачею, умисним знищенням, умисним псуванням матеріальних цінностей.

Вартість викраденого  майна визначається за роздрібними, закупівельними чи іншими цінами, що існували на момент вчинення злочину, а розмір відшкодування завданих злочином збитків - за відповідними цінами на час вирішення справи в суді. При цьому застосовуються встановлені для даних випадків нормативно-правовими актами кратність, коефіцієнти, індекси тощо. [23, c.94]

За відсутності цін  на майно його вартість може бути визначена шляхом проведення експертизи.

Відповідно до п.1 примітки до ст.185 КК крадіжка, грабіж, вимагання, шахрайство, привласнення, розтрата майна  або заволодіння ним шляхом зловживання  службовим становищем визнаються вчиненим повторно, якщо вони вчинені особою, яка раніше вчинила будь-який із цих злочинів, розбій (ст.187 КК) чи викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем (ст.262 КК).

Повторності не буде, якщо; на момент вчинення нового злочину  минули строки давності притягнення  до відповідальності за раніше вчинений злочин; судимість за раніше вчинений злочин знята з винного в порядку амністії чи помилування, погашена чи знята згідно зі ст.ст.88-91 КК; винна особа, хоча раніше і вчинила діяння, що містять ознаки злочинів, передбачених у п.1 примітки до ст.185 КК, була звільнена від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом.

Для визнання будь-якого  із зазначеного злочину повторним  не має значення, чи був перший злочин закінченим, вчинювався він винною особою як виконавцем чи як іншим співучасником, був винний засуджений за його вчинення чи притягується до кримінальної відповідальності одночасно за перший і новий злочини. Водночас зазначені моменти впливають на кваліфікацію вчиненого. У разі вчинення винною особою декількох злочинів проти власності, одні з яких були закінченими, а інші - ні, незакінчені злочини повинні отримувати окрему правову оцінку відповідно до положень закону про попередню злочинну діяльність (ст.ст.14, 15 KK). Якщо винна особа при вчиненні одних злочинів була виконавцем, а при вчиненні інших - організатором, підбурювачем чи пособником, останні злочини повинні отримувати самостійну правову оцінку з посиланням на відповідну частину ст.27 КК.

Для наявності такої  ознаки, як вчинення за попередньою  змовою групою осіб та організованою  групою осіб, необхідно, щоб учасники вчинення злочину діяли як співвиконавці, при цьому не виключається технічний розподіл ролей. Не буде цієї ознаки в тому випадку, коли один із учасників групи, яка брала участь у вчиненні таких злочинів, відповідно до закону є суб’єктом цих злочинів, а інші відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне у зв’язку з неосудністю чи недосягненням певного віку.