Виникнення та розвиток інституту необхідної оборони в кримінальному праві

1. Виникнення та розвиток інституту необхідної оборони в кримінальному праві.

Інститут необхідної оборони  – один з найдавніших інститутів кримінального права. Він базується  на інстинкті самозбереження і захисту  себе від небезпеки.

Дослідженням цього інституту приділялася велика увага вже у ХІХ ст. Його розгляду присвячені роботи О. Коні, М. Рейнгардта та Г. Фельдштейна, в яких необхідна оборона розглядалася не тільки як юридичне, але як загально філософське явище. В подальшому вивченням інституту необхідної оборони досліджували такі відомі вчені, як Ю. Баулін, В. Козак, О. Попов, І. Тишкевич, В. Ткаченко, М. Якубович та ін. Їх роботи здебільшого присвячені дослідженню природи необхідної оборони, а також причин її виникнення та умов правомірності. Певна кількість досліджень присвячена історії розвитку цього інституту кримінального права, якій приділяють увагу О. Гуржій, Я. Падох, О. Чистяков. [1, с.28]

У додержавному устрої необхідна  оборона здійснювалася шляхом кровної  помсти. Закони царя Хаммурапі несли ідею розплати за вину, при чому сама розплата за своєю тяжкістю повинна була бути рівною злочину. В римській імперії склався «принцип талону» - життя за життя, око за око, зуб за зуб, рука за руку. Саме цей принцип у значній мірі обмежив практику кровної помсти, іноді яка зовсім не мала корду. Закони Ману кажуть про те, що «Всякий може без коливань вбити нападаючого на нього злодія, будь то його вчитель, підліток, старець чи ведучий в Ведах брахман». [2]

В середньовічному законодавстві (як в українському, так і в  закордонному) класова структура суспільства обумовлювала підхід до визначення необхідної оборони в залежності від приналежності до того чи іншого соціального прошарку. Це давало знаті та духовенству необмежені права по відношенню до інших членів суспільства.

Якщо проаналізувати вищезазначене, то можна зробити висновок що вже  давньоруське право обмежувало свавілля кровної помсти правом необхідної оборони. Однак слід враховувати і те, що так чи інакше, в цей період конфлікти  вирішувалися просто перевагою фізичної сили. Можна сказати напевне, що вже  тоді закладаються основні конструкції  інституту необхідної оборони, перевищення  її меж і т.д.

Цікаво буде розглянути путь становлення інституту необхідної оборони вітчизняного кримінального права.

Інститут необхідної оборони  – один з найдавніших, він властивий  усім законодавствам на всіх етапах розвитку. Про нього йдеться вже в  договорах Олега й Ігоря з  греками (911 р., 945 р.), у “Руській правді”  та майже в усіх пізніших законодавчих актах. [3]

Регулювало необхідну  оборону й “Соборное Уложение” царя Олексія Михайловича 1649 р. : “А будет он перед судьями кому раны учинит, или кого убьет до смерти, бороняся от себя, для того, что тот, кого он ранит или убьет, сам его перед судьями напередь учал бити, а скажут про то судьи, и такова никакою казнию не казнити, по тому что он то учинил, бороняся от, себя”. [3]

Законодавство часів Петра  І і, насамперед, “Артикулы воинские” 1715 р. чітко регламентували право на необхідну оборону, розглядаючи різні варіанти його застосування. Також у них визначалися межі необхідної оборони: протиправність посягання, співрозмірність оборони нападу, відсутність ексцесу оборони. “Кто прямое оборонительное супротивление для обороны живота своего учинит, и онаго, кто его к сему принудил, убьет, оный от всякаго наказания свободен” [4].

“Маніфест про поєдинки” 1787 р., дотримуючись чинних законів  про необхідну оборону, додав  умову обов’язкового повідомлення градоначальнику чи воєначальнику про вчинення правопорушень у стані необхідної оборони. [3]

“Уложення” 1845 р. дозволяло  необхідну оборону при захисті  особи, майна, честі жінки. Оборона  дозволялася не тільки для власного захисту, а й для захисту інших  осіб, які перебували в небезпечному стані.

“Кримінальне уложення” 1903 р. давало узагальнене визначення необхідної оборони, зазначаючи, що “не  почитается преступным деяние, учиненное при необходимой обороне против незаконного посягательства на личность или имущественные блага самого защищавшегося или другого лица”.

Законодавство часів Радянського  Союзу визначало право на необхідну  оборону ще в “Керівних початках кримінального права” 1919 р. Проте  найбільш узагальнено воно було сформульовано  в Кримінальному кодексі РСФРР 1922 р., дія якого поширювалася на територію УСРР. “Не подлежит наказанию уголовно наказуемое деяние, совершенное при необходимой обороне против незаконного посягательства на личность или права обороняющегося или других лиц, если при этом не допущено превышения пределов необходимой обороны”. Кримінальний кодекс УСРР 1927 р. повністю повторив положення попереднього кодексу. [4]

Основи кримінального  законодавства СPCP і союзних республік 1958 р. та Кримінальний кодекс УРСР 1960 р., за винятком редакційних змін, практично  ідентично зафіксували цей інститут.

У 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон “Про внесення змін і доповнень  до Кримінального кодексу УРСР”, яким була суттєво змінена редакція ст. 15 Кримінального кодексу в  напрямі демократизації цього інституту. [5]

Таким чином, історичні передумови та соціально-психологічні чинники  інституту необхідної оборони в  Україні характеризуються такими рисами: історично інститут необхідної оборони пов’язували з відверненням посягань на державну власність, під якою розумілися громадяни та їх майно; інститут поступово змінювався під впливом соціально-політичного курсу розвитку суспільства; за стародавніх часів інститут необхідної оборони не розрізняв оборону фізичної безпеки особи й оборону її майна.

Історично склалося так, що необхідна оборона тривалий час була гарантією лише права людини на життя – недопустимим вважалося захищати шляхом необхідної оборони житло або майно. Проте зі зміною законодавства змінився й зміст необхідної оборони як однієї з гарантій дотримання прав та свобод людини. Спрямованість і зміст регулювання права на необхідну оборону як однієї з гарантій права людини на життя залежить від правового становища особи у суспільстві та сили влади.

Інститут необхідної оборони є комплексним інститутом, що регламентується як цивільним, так і кримінальним законодавством. І це не випадково. Справа полягає в тому, що на практиці спричинення шкоди у стані необхідної оборони зустрічається виключно при захисті від небезпеки, створюваної злочинною поведінкою особи. Звідси витікає єдність і самого поняття необхідної оборони як для кримінального, так і для цивільного права.

2. Поняття необхідної оборони в кримінальному праві України

1. Поняття необхідної оборони як обставини, що виключає злочинність діяння

Нерідко громадяни, а також  службові особи змушені здійснювати  вчинки, що за зовнішніми своїми ознаками збігаються з тим або іншим  злочинним діянням (наприклад, з  вбивством, знищенням майна, перевищенням влади тощо), які, проте, не є суспільно  небезпечними і кримінальне протиправними, а навпаки, визнаються правомірними і, як правило, суспільно корисними (наприклад, позбавлення життя того, хто посягає, при захисті від  його нападу; знищення майна для  усунення небезпеки, викликаної пожежею; застосування зброї працівником  міліції при затриманні небезпечного злочинця і т. ін.). У науці такі вчинки - необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, виправданий  ризик, виконання службового обов'язку, виконання законного наказу тощо - називаються обставинами, що виключають суспільну небезпечність і протиправність, або, інакше кажучи, злочинність діяння. [6, с.145]

Новий КК вперше виділив  такі обставини в самостійний  розділ VIII Загальної частини. Їх перелік  значно розширений (необхідна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або  психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язане  з ризиком (виправданий ризик), виконання  спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної  організації. [7]

Згідно кримінального  права України, злочином вважається лише таке діяння, якому належать ознаки суспільної небезпеки, протиправності, винності та караності. Відсутність  хоча б однієї з цих ознак означає  відсутність злочину.

За деяких обставин діяння за своїми зовнішніми рисами, особливо по заподіянню шкоди подібні до злочину, насправді не є суспільно-небезпечними та протиправними.

До таких обставин кримінальне  право України відносить:

• Необхідну оборону
• Уявну оборону
• Заходи по затриманню особи, що вчинила злочин
• Крайню необхідність
• Фізичний або психічний примус
• Виконання наказу або розпорядження
• Діяння пов’язане з ризиком
• Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. [8]

Відповідно до п. 11 ст. 13 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони [9]. Працівники міліції, інших правоохоронних органів, воєнізованої охорони, які у зв'язку з виконанням службових обов'язків заподіяли шкоду нападаючому чи затриманому, не несуть за це кримінальної відповідальності, якщо діяли з дотриманням закону.

За наявності обставин, що виключають злочинну небезпечність  чи протиправність діяння, воно під  час вчинення є правомірним і, як правило, суспільно корисним. Існує  лише формальна відповідальність його ознак ознакам злочину. Закон  або дозволяє, або зобов’язує вчинити  таке діяння. Тому обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння це самостійні інститути кримінального права.

Критерієм віднесення тих  чи інших діянь до обставин, що виключають злочинність діяння, слід визначити правильність дій при їх вчиненні, оскільки за наявності вказаних обставин завжди відсутня протиправність діяння, а в більшості випадків відсутня і його суспільна небезпечність. Ця особливість повинна знайти відображення і в найменуванні самого інституту: «Обставини, що виключають злочинність діяння».

Таким чином, обставини, що виключають злочинність діяння, - це умови, за наявності  яких діяння, котрі своїми зовнішніми ознаками збігаються формально з  ознаками діянь, передбачених кримінальним законом як злочини, є правомірними через припис закону про можливість, необхідність чи обов’язковість їх вчинення. Ознаки правомірності таких умов визначаються законом або вироблені  судовою практикою та наукою кримінального  права. [10, с. 114]

Обставини, що виключають злочинність  діяння характеризуються деякими ознаками:

Перша з них полягає  в тому, що всі вони являють собою  свідомі і вольові вчинки людини у формі дії (наприклад, необхідна  оборона) або бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги при виконанні  наказу). Подібні вчинки, проте, можуть бути виправдані лише в тому разі, якщо вони викликані винятковими подіями, процесами або діями, тобто певними  підставами, що й обґрунтовують необхідність таких вчинків. Якщо, наприклад, оборона  становить собою заподіяння тому, хто посягає, шкоди, то її підставою  є суспільно небезпечне посягання, що викликає необхідність його негайного  запобігання або припинення. При  крайній необхідності дія особи  виражається в заподіянні шкоди  різним правоохоронюваним інтересам (наприклад, чужому майну) і її підставою виступає небезпека, що їм загрожує, яку неможливо усунути в даній обстановці іншими засобами (пожежа, повінь) тощо.

Друга ознака - це зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об'єктивних ознак здійсненого вчинку і відповідного злочину (наприклад, позбавлення життя  при необхідній обороні збігається із зовнішніми ознаками вбивства, а  застосування зброї працівником  міліції при затриманні небезпечного злочинця - з видимими ознаками перевищення  влади тощо). Про те, що вчинок підпадає під ознаки діяння, передбаченого  кримінальним законом, можна говорити, якщо: 1) дія або бездіяльність  особи спрямована проти об'єкта кримінально-правової охорони; 2) вчинене діяння відповідає фактичним, зовнішнім ознакам об'єктивної сторони того чи іншого складу злочину; 3) це діяння вчинила особа, яка здатна бути суб'єктом відповідного злочину. Якщо вчинене діяння із зовнішньої сторони не збігається з тим чи іншим злочином, не можна навіть порушувати питання про наявність  цих обставин.

Третя ознака обставин, що розглядаються, полягає в тому, що еони мають  незлочинний характер, їм властива правомірність заподіяння шкоди. Така правомірність ґрунтується або  на суб'єктивному праві, або на юридичному обов'язку, або на владних повноваженнях. Тому зазначені обставини знайшли  своє закріплення не тільки в КК, айв інших законодавчих актах (наприклад, законах України "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про оперативно-пошукову діяльність", в адміністративних та інших законах). До обставин, передбачених іншими законодавчими  актами, належать виконання професійних  обов'язків, виконання службового обов'язку, застосування сили, спеціальних засобів, зброї тощо.

Четверта ознака характеризує ці обставини як суспільна корисні, тобто такі, що відповідають інтересам  особи, суспільства або держави. Водночас це не виключає того, що в ряді випадків такі вчинки можуть і не бути суспільно корисними (наприклад, окремі випадки заподіяння потерпілому  шкоди за його згодою, заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності тощо). У цьому разі вони визнаються соціальне допустимими (прийнятними).