Звільнення від покарання та його відбування

Звільнення від покарання та його відбування

РОЗДІЛ І.

Характеристика, поняття та види.

Закон не може передбачити всіх особливостей конкретного випадку вчинення злочину, а двох однакових випадків не існує. У зв'язку з цим закон надає суду певні повноваження щодо врахування конкретних обставин конкретного випадку для справедливого вирішення тієї чи іншої кримінальної справи.

Ця справедливість є частково об'єктивною, закладеною у самому законі щодо гуманності та доцільності покарання, а частково - суб'єктивною, що полягає у дорученні рішення про належне застосування законів неупередженим і висококваліфікованим суддям. Ці два положення визначені у ст. 74 КК, за якою звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбування, заміна більш м'яким, а також пом'якшення призначеного покарання, крім звільнення від покарання або пом'якшення покарання на підставі Закону України про амністію чи акту помилування, може застосовуватися тільки судом у випадках, передбачених КК.

Звільнення від відбування покарання являє собою специфічну кримінально-правову інституцію, що містить норми, відповідно до яких особа, яка визнана судом винною у вчиненні злочину і їй було призначено покарання, звільняється від реального відбування покарання або від подальшого відбування тієї частини покарання, що залишилася, або їй замінюється покарання більш м'яким чи пом'якшується призначене покарання. Підставою для звільнення від відбування покарання є неможливість або недоцільність його застосування переважно внаслідок того, що під впливом певних об'єктивних і суб'єктивних факторів була втрачена або значно знижена суспільна небезпечність засудженого. Це може бути і захворювання особи на хронічну психічну (душевну) або іншу тяжку хворобу під час відбування покарання. Неможливість відбування призначеного покарання може бути зумовлена і станом вагітності підсудної або засудженої тощо.

Вчені, що досліджують правову природу звільнення від відбування покарання, висловлюють різні думки: деякі розглядають цю інституцію як особливий порядок застосування покарання, інші - як особливий порядок відбування покарання (виконання вироку). Очевидно, вирішення цього питання полягає в певному приведенні цих точок зору до однієї центральної ідеї: звільнення від покарання є своєрідною формою реалізації кримінальної відповідальності зі специфічною її індивідуалізацією.

Досягнення найближчої мети покарання, якою є виправлення засудженого, в окремих випадках є можливим і достатнім і без відбування засудженим покарання. У таких випадках "його відбування може стати зайвим, неефективним, зашкодити процесам ресоціалізації особи, яка вчинила злочин", - пише Ю. В. Баулін. Тоді подальше відбування призначеного засудженому покарання втрачає свій сенс як у соціальному, так і в юридичному аспектах, суперечить принципам справедливості та гуманізму, сприймається засудженим та оточуючими як прояв надмірної жорстокості.

У зв'язку з цим у кримінальному законі передбачається окремий інститут Загальної частини - звільнення від покарання та його відбування. Цей інститут є сукупністю норм, які у сприятливому для засудженого напрямі вирішують питання щодо відбування (невідбування) покарання, призначеного йому обвинувальним вироком суду чи визначеного іншим правозастосовним документом.

Проблеми, які виникають при дослідженні змісту цього інституту Загальної частини, вирішувались у працях таких українських вчених, як В. В. Антипов, В. І. Антипов, В. А. Ломако, В. Т. Маляренко, А. А. Музика, В. І. Осадчий, Є. О. Письменський, П. Л. Фріс, С. М. Школа. Свої праці вирішенню вказаних проблем присвятили й інші українські вчені.

Водночас, варто відзначити, що при розкритті змісту інституту звільнення від покарання та його відбування в науці кримінального права виникає чимало спірних питань. Основні з них стосуються поняття звільнення від покарання та його відбування як самостійного інституту Загальної частини кримінального права, особливостей класифікації (систематизації) різновидів такого звільнення, визначення підстав й умов звільнення тощо.

Досягнення найближчої мети покарання, якою є виправлення засудженого, в окремих випадках є можливим і достатнім і без відбування засудженим покарання. У таких випадках "його відбування може стати зайвим, неефективним, зашкодити процесам ресоціалізації особи, яка вчинила злочин", - пише Ю. В. Баулін. Тоді подальше відбування призначеного засудженому покарання втрачає свій сенс як у соціальному, так і в юридичному аспектах, суперечить принципам справедливості та гуманізму, сприймається засудженим та оточуючими як прояв надмірної жорстокості.

У зв'язку з цим у кримінальному законі передбачається окремий інститут Загальної частини - звільнення від покарання та його відбування. Цей інститут є сукупністю норм, які у сприятливому для засудженого напрямі вирішують питання щодо відбування (невідбування) покарання, призначеного йому обвинувальним вироком суду чи визначеного іншим правозастосовним документом.

Проблеми, які виникають при дослідженні змісту цього інституту Загальної частини, вирішувались у працях таких українських вчених, як В. В. Антипов, В. І. Антипов, В. А. Ломако, В. Т. Маляренко, А. А. Музика, В. І. Осадчий, Є. О. Письменський, П. Л. Фріс, С. М. Школа. Свої праці вирішенню вказаних проблем присвятили й інші українські вчені.

Водночас, варто відзначити, що при розкритті змісту інституту звільнення від покарання та його відбування в науці кримінального права виникає чимало спірних питань. Основні з них стосуються поняття звільнення від покарання та його відбування як самостійного інституту Загальної частини кримінального права, особливостей класифікації (систематизації) різновидів такого звільнення, визначення підстав й умов звільнення тощо.

Звертаючись до поняття звільнення від покарання та його відбування, не можна оминути увагою першочергове питання - які саме реальні процеси чи юридичні факти позначаються формулюваннями "звільнення від покарання" та "звільнення від його відбування". Його вирішення безпосередньо стосується того, чи вичерпується зміст даного інституту Загальної частини кримінального права лише нормами її розділу XII? І хоч у літературі зазначене питання розглядається явно недостатньо, наведемо ті точки зору, які є своєрідними винятками і прямо чи опосередковано стосуються названої проблеми.

Перша з таких точок зору (її прибічником є Ю. В. Баулін) виходить із того, що звільнення від покарання та звільнення від відбування покарання розглядаються в межах одного інституту кримінального права (саме він і передбачений у розділі XII Загальної частини КК). Останній характеризує "відмову держави від застосування покарання до особи, яку обвинувальним вироком суду було визнано винною у вчиненні злочину".

У межах другої точки зору звільнення від покарання та його відбування називається окремим інститутом кримінального права, представленим розділом XI Загальної частини та розділом II Прикінцевих та перехідних положень КК.

Існує і третя точка зору. її прихильники поділяють позицію, згідно з якою кримінальний закон "передбачає систему інститутів звільнення від кримінального покарання та зміни його обсягів у процесі відбування покарання" (П. В. Кобзаренко). У зв'язку з цим очевидним визнається існування "проблеми систематизації окремих різновидів звільнення від покарання та його відбування".

Проте незважаючи на відмінності в названих позиціях їх прихильники у сучасній літературі не спростовують точок зору своїх опонентів. Між тим, як уявляється з позиції загальної теорії права, кожна з них заслуговує на увагу і, що важливо, певною мірою може бути узгоджена з іншими. Тому, не розглядаючи на цьому етапі дослідження всі відмінності наведених підходів, наголосимо на низці таких принципових міркувань.

1. Норми інституту звільнення від  покарання та його відбування  у переважній більшості закріплені  в розділі XII Загальної частини  КК. Однак частина їх міститься  і в інших розділах Загальної  частини КК (наприклад ч. 3 ст. 19, ч. 3 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 62, ч. 5 ст. 72, статті 104-107), а також у Законі України "Про застосування амністії  в Україні" від 1 жовтня 1996 р. та  Положенні про порядок здійснення  помилування, затвердженому Указом  Президента України від 12 квітня 2000 р. Крім цього певні характеристики  змісту окремих різновидів звільнення  від покарання та його відбування  зазначені в КПК (зокрема у  статтях 6, 7, 327, 404, 405і, 407, 407', 408, 408і, 4082, 4083, 410).

2. Указані норми інституту звільнення  від покарання та його відбування  фіксують певні юридичні факти (фактичні обставини). Такі юридичні  факти пов'язані, по-перше, із звільненням  засудженого від кримінального  покарання, а, по-друге, із зміною  такого покарання (його обсягів) у процесі його відбування  засудженим (у будь-якому випадку  такі юридичні факти позначають  відмову держави в особі певних  правозастосовних органів від  застосування призначеного засудженому  покарання).

За таких умов загальний зміст звільнення від покарання та його відбування як інституту Загальної частини кримінального права формується "за рахунок" таких його (звільнення) ознак: а) особа, яка вчинила один або декілька злочинів, засуджується обвинувальним вироком суду; б) таким вироком особі призначається конкретна міра покарання; в) питання про відбування чи невідбування призначеного особі покарання вирішується в обвинувальному вироку суду або в іншому правозастосовному акті (постанова судді, ухвала суду, акт про помилування); г) відбувається виконання прийнятого рішення про відбування чи невідбування призначеного особі покарання.

Таким чином, звільнення від покарання та його відбування означає прийняття судом чи іншим правозастосовним органом (зокрема, у випадках помилування засудженого таке звільнення здійснюється органом виконання покарання) рішення про відбування чи невідбування засудженим покарання конкретного виду і обсягу (розміру) та виконання такого рішення відповідними органами.

Положення щодо звільнення від покарання та його відбування викладені у розділі XII КК (ст. 74-84) і у ст. 85-87 щодо звільнення від покарання на підставі Закону України про амністію або акта про помилування. Інакше кажучи, законом передбачено одинадцять видів звільнення особи від реально призначеного судом покарання або від подальшого відбування покарання за вчинений нею злочин, а саме: 1) у зв'язку з часовою юрисдикцією кримінального закону: а) особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання; б) призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону.

У разі якщо така межа передбачає більш м'який вид покарання відбуте засудженим покарання зараховується з перерахуванням за правилами, встановленими ч. 1 ст. 72 КК; 2) особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною; 3) звільнення від відбування покарання з випробуванням; 4) звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років; 5) звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку; 6) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання; 7) заміна невідбутої частини покарання більш м'яким; 8) звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; 9) звільнення від покарання за хворобою; 10) звільнення від покарання на підставі закону України про амністію; 11) звільнення від покарання на підставі акта про помилування.

Окремі види звільнення від покарання та його відбування є обов'язковими, тобто суд зобов'язаний їх застосовувати, це - звільнення від покарання та його відбування у зв'язку з часовою юрисдикцією кримінального закону (зворотна сила закону); звільнення від покарання у зв'язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку; звільнення від покарання за хворобою; до обов'язкових належать також звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування.

Щодо всіх інших видів звільнення від покарання та його відбування, то вони можуть бути застосовані судом (це право, а не обов'язок суду) з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного та інших обставин справи. Останні із зазначених видів у літературних джерелах мають назву (на відміну від обов'язкових видів) факультативні види звільнення від покарання та його відбування.

Ознаками (критеріями), за якими розмежовуються різновиди звільнення від покарання та його відбування, виступають юридичні факти, які стосуються:

- вчиненого засудженою особою  діяння (зокрема такого, караність  якого усунена законом; такого, що  за певних умов визнається  злочином невеликої або середньої  тяжкості);

- особи, якою вчинювався злочин (наприклад  особи, яку на час розгляду  справи в суді не можна вважати  суспільно небезпечною; неповнолітнього; особи, яка заперечує проти закриття  справи в порядку, передбаченому  ч. 3 ст. V КПК);

- закінчення чи незакінчення строків  давності виконання обвинувального  вироку суду;

- того, що засуджений розпочав  відбувати призначене йому покарання; виду призначеного покарання (зокрема  штрафу, позбавлення обіймати певні  посади або займатися певною  діяльністю, виправних робіт, службового  обмеження для військовослужбовців, арешту, обмеження волі, тримання  у дисциплінарному батальйоні  військовослужбовців, позбавлення  волі на певний строк, довічного  позбавлення волі тощо);

- наявності чи відсутності попереднього  ув'язнення особи в разі коли  вона засуджується судом; прийняття  закону України про амністію  або акта про помилування; порядку  призначення покарання особі (а  саме: за сукупністю злочинів  або за сукупністю вироків).

Наведені вище ознаки мають різний зміст, а деякі різновиди звільнення від покарання та його відбування можуть включати кілька таких ознак. Наприклад, для застосування судом умовно-дострокового звільнення віл відбування покарання засуджений повинен довести своє виправлення не інакше як сумлінною поведінкою і ставленням до праці (ч. 2 ст. 81 КК). В іншому випадку, зокрема при заміні невідбутої частини покарання більш м'яким, доведення засудженим свого виправлення прямо не передбачається в кримінальному законодавстві, а йдеться лише про те, що він "став на шлях виправлення" (ч. 3 ст. 82 КК).