Примусове лікування як кримінально-правовий захід

2. Звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин, з нереабілітуючих підстав, передбачених кримінальним законом, здійснюване постановою слідчого, органу дізнання, прокурора, судді (ухвалою суду) і є виразом негативної оцінки вчиненого злочину і осуду особи, яка його вчинила. У таких випадках особа звільняється від кримінальної відповідальності правозастосовним актом до суду або в судовій стадії до винесення вироку, стосовно нього не виноситься обвинувальний вирок, не призначається покарання, не наступає судимість.

3. Притягнення винного до кримінальної відповідальності – його засудження обвинувальним вироком суду, поєднане:

а) із звільненням його від призначення кримінального покарання;

б) з призначенням покарання, але без його реального виконання;

в) з призначенням покарання, його частковим реальним виконанням, але наступним звільненням від його подальшого виконання;

г) із застосуванням відносно особи, яка вчинила злочин у неповнолітньому віці, примусових заходів виховного впливу або поміщенням його у спеціальну виховну або лікувально-виховну установу для неповнолітніх;

д) з призначенням і  реальним виконанням кримінального  покарання.

4. Специфічною формою кримінально-правового впливу на особу, яка засуджена обвинувальним вироком суду за вчинення злочину, є надання такій особі особливого правового статусу – судимості протягом строку відбування покарання і більш того – терміну, вказаного в законі [13, с. 34-35].

І. Звєчаровський пропонує до числа заходів кримінально-правового  характеру відносити тільки ті з  мір, передбачених кримінальним законом, які самі собою є кримінально-правовими. Іншими словами, це ті заходи, застосування яких тягне за собою зміну кримінально-правового статусу особистості [14, с. 20]. З огляду на викладене, із заходів кримінально-правого характеру він виключає примусові заходи медичного та виховного характеру. Науковець вважає, що для визначення заходів кримінально-правового характеру важливою є відповідь на запитання про те, що є підставою для їх застосування. Слід мати на увазі, що зміна правого статусу суб’єкта може бути наслідком не тільки злочинної, але і будь-якої поведінки, зокрема правомірної, яка має кримінально-правове значення. Проявом правомірної поведінки, наприклад, є добровільна відмова від доведення злочину до кінця, дійове каяття [14, с.21].

З урахуванням вище викладеного, І. Звєчаровський до системи заходів кримінально-правового характеру відносить :

1) підсистема видів  звільнення від кримінальної  відповідальності;

2) підсистема видів  покарань (пом’якшення або посилення  покарання, призначення більш  м’якого покарання, умовне засудження, відстрочка відбування покарання вагітним жінкам та жінкам, які мають малолітніх дітей);

3) підсистема видів  звільнення від покарання;

4) підсистема видів  звільнення від відбування покарання;

5) підсистема видів  заміни невідбутої частини покарання  більш м’яким, більш суворим, погашення та зняття судимості [14, с.21].

В свою чергу, В.О. Туляков зазначає, що поруч із покаранням в діючому законодавстві де факто існують чотири групи заходів: безпеки, соціального захисту, компенсації, кримінально-правового заохочення. Заходи безпеки (спеціальна конфіскація, знищення майна, примусове лікування обмежено осудних, примусові заходи виховного характеру, що застосовуються до неповнолітніх), заходи соціального захисту (примусові заходи медичного характеру, що застосовуються до неосудних осіб, примусові заходи виховного характеру, що застосовуються до малолітніх), заходи компенсації та реституції (потерпілим, в особливих випадках – третім особам та державі), засоби кримінально-правового заохочення застосовуються як підстави та форми реалізації окремих видів звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, та як підстави пом’якшення покарання [28, с. 140].

Слід звернути увагу  та підкреслити, що чинне кримінальне  законодавство таку градацію ігнорує. Структура та зміст Кримінального кодексу України 2001 року свідчить про те, що вказані заходи розкидані по різним розділам та частинам КК. Видається, що саме це зумовлює плутанину із розмежуванням порядку, підстав та меж притягнення/непритягнення до кримінальної відповідальності, звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання та його відбування тощо.

Як ми вже зазначали  в попередньому пункті курсового  дослідження, поряд із вузьким підходом до розуміння заходів кримінально-правового  впливу, що втілює у собі конкретні предметно-сутнісні заходи, передбачені нормами кримінального права, існує більш широкий підхід. У межах цього підходу результат кримінально-правового впливу оцінюється не лише з позиції реалізації певних норм кримінального закону, але й дії інших «механізмів», пов’язаних із сферою кримінального права.

Так, С.А. Комаров розглядає  правовий вплив як результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини як власне правових засобів (зокрема, норм права), так і  більш «об’ємних» правових явищ (зокрема, правосвідомості) [19, с. 380]. У зв’язку з цим, варто брати до уваги та зазначати велику роль, яку відіграють у механізмі кримінально-правового впливу кримінально-правові норми, правовідносини, правозастосовчі акти та правова культура.

Отже, як випливає із всього вищевикладеного, палітра наукових поглядів на теоретичні аспекти системи  заходів кримінально-правового впливу на злочинність є досить широкою. Зважаючи на наведені в даному пункті курсового дослідження думки  вчених та норми чинного кримінального законодавства України, з нашої точки зору, сучасну систему заходів кримінально-правового впливу складають: 1) звільнення від кримінальної відповідальності; 2) покарання; 3) звільнення від покарання та його відбування; 4) примусові заходи виховного характеру; 5) примусові заходи медичного характеру, втому числі примусове лікування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ ЯК ЗАХІД КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ВПЛИВУ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ПІДСТАВИ ЗАСТОСУВАННЯ

 

2.1. Поняття та види примусового лікування

Стаття 96 КК України, передбачає, що примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від  призначеного покарання, до осіб, які  вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я  інших осіб [7].

Примусове лікування (огляд, обстеження, нагляд, госпіталізація) є правообмеженням, що застосовується у дуже важливій сфері суспільних відносин, пов’язаних з реалізацією особою особистих немайнових прав, що забезпечують її фізичне існування та соціальне буття, а саме: права на життя; права на охорону здоров’я; права на медичну допомогу; права на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю; права на інформацію про стан свого здоров’я; права на таємницю про стан здоров’я; права на особисту недоторканість; права на свободу; права на свободу пересування [8]. Тому здійснюватися таке правообмеження повинне лише за виключних обставин, коли це є єдиним способом убезпечити особисте та суспільне здоров’я, загальнолюдські цінності. Саме так буде дотримано принцип відповідальності суб’єкта права, бо межею здійснення будь-якого права є відсутність шкоди правам і законним інтересам інших осіб.

У цьому розумінні  повинно бути визнане суспільно-небезпечним  діянням завдання шкоди своєму здоров’ю, яке одночасно створює загрозу  завдання або завдає шкоди іншим особам:

• життю та/або здоров’ю осіб, що контактують з хворим;
• моральної шкоди родичам, близь ким, друзям, іноді, навіть, репутації роботодавця;
• матеріальної шкоди, спричиненої витратами на лікування «запущених» хвороб, що часто призводять до інвалідності, на соціальне забезпечення інвалідів, на реабілітацію, на дезинфекцію та профілактику в оточенні хворого тощо.

До осіб, які несумлінно ставляться до визначеного законодавством обов’язку піклуватися про своє здоров’я та здоров’я інших осіб, чим  ставлять у небезпеку невизначене коло інших осіб і суспільство в цілому, тобто вчиняють суспільно-небезпечне діяння, доцільно застосовувати захід безпеки у виді примусового лікування (огляду, обстеження, нагляду). По суті, таке несумлінне ставлення може бути кваліфіковано залежно від обставин справи як злочинна самовпевненість або непрямий умисел [7]. Відповідно застосувати захід безпеки до особи можливо виключно у порядку кримінального судочинства.

Примусове лікування  та примусовий лікарський нагляд, на нашу думку, можуть бути застосовані судом до осіб:

• які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;
• які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;
• які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання;
• які вчинили злочин на ґрунті алкоголізму, наркоманії, токсикоманії.

Саме кримінальне, кримінально-виконавче  та кримінальне процесуальне право  мають у своєму арсеналі необхідні  інструменти, здатні забезпечити права  осіб, щодо яких вирішується питання про застосування примусового лікування:

• презумпція невинуватості, аналогічною якій є презумпція психічного здоров’я особи;
• обов’язок доводити вину особи у вчиненні злочину (суспільно небезпечного діяння), або необхідність застосування примусового лікування до особи, яка вчинила передбачене Особливою частиною КК суспільно-небезпечне діяння у стані неосудності, або необхідність визнання особи обмежено осудною чи неосудною тощо покладається на сторону обвинувачення;
• відповідно, особа може захищатися від обвинувачення, вимагати проведення альтернативної судово-психіатричної або судово-медичної експертизи, оскаржувати рішення суду, у тому числі про застосування примусового лікування, але не зобов’язана доводити свою невинуватість або психічне здоров’я чи відсутність хвороб, небезпечних для здоров’я інших осіб, так само, як і своє відповідальне ставлення до лікування таких хвороб;
• принцип диспозитивності, який діє в межах цивільного судочинства, навпаки, зобов’язує особу доводити наявність достатнього рівня свого здоров’я та своє відповідальне ставлення до здоров’я для заперечень проти примусової госпіталізації, що не відповідає презумпції психічного здоров’я та створює небезпеку прийняття судового рішення, всупереч (без належного врахування) фактичним обставинам справи, сприяє зловживанням у правовідносинах з охорони здоров’я.

Для кращого розуміння  правової дійсності у сфері застосування примусового лікування вважаємо за доцільне виявити і проаналізувати основні (ключові) законодавчі акти, в яких згадується цей термін.

Про стурбованість законодавця  вирішенням питання зниження рівня  захворюваності на наркоманію та рівня  злочинності свідчить прийняття Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними» [4]. Саме цей Закон у ст. 1 містить визначення поняття примусового лікування «примусове лікування – лікування на підставі судового рішення хворого на наркоманію, який ухиляється від добровільного лікування або продовжує вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і порушує права інших осіб» [4]. Проте сформульоване визначення, стосується виключно осіб, хворих на наркоманію, а також поняття ухилення цих осіб від медичного огляду, медичного обстеження або лікування.

А.А. Музика, аналізуючи цей факт, зазначає, що слід «розділяти адміністративне і кримінальне застосування примусового лікування» [20, с. 254]. Вважаємо, що така ситуація призводить до неузгодженості в розумінні поняття примусового лікування і повинна бути ліквідована в бік закріплення поняття та особливостей застосування примусового лікування саме в КК України, а не в зазначеному Законі, оскільки вважаємо, що виключно кримінальним законом повинне здійснюватися обмеження такого істотного права людини, як право відмовитися від медичного втручання. Тим більше, що Закон формулює поняття примусового лікування таким чином, що воно виглядає більше як покарання, а не як захід безпеки: важіль примусу покладений саме на процес лікування, а не на режим, у якому це лікування повинне відбуватися. Так само і процедурні питання, пов’язані з розглядом справ про направлення на примусове лікування повинні бути вирішені в КПК, а питання дострокового припинення (не «звільнення від», як це звучить у досліджуваному Законі, бо це не покарання) примусового лікування або його продовження – в КК, КВК, КПК.

Вкрай небезпечним, на нашу думку, є використання у ст. 16 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними» поняття «небезпечної поведінки» особи, хворої на наркоманію. Таке поняття не узгоджується з поняттями «суспільно-небезпечне діяння» та «злочин», тому може бути витлумачене досить широко і суб’єктивно, що неприпустимо, оскільки створює небезпеку порушення прав людини, що забезпечують її природне існування, – тлумачення поняття «небезпечної поведінки» ст. 16 цілковито віддає на розсуд близьких родичів, «інших осіб» та працівників органів внутрішніх справ і прокуратури. Ми вважаємо неприпустимим застосування примусового лікування в адміністративному порядку.