Примусове лікування як кримінально-правовий захід

Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від 05.07.2011 у ст. 12 передбачає обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозних закладів та лікування хворих на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціально дезадаптованих, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію. У разі ухилення від обов’язкової госпіталізації такі особи за рішенням суду підлягають розшуку, приводу та обов’язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів, визначених місцевими органами виконавчої влади, на строк до 3-х місяців з можливістю продовження цього строку за рішенням суду на підставі висновку лікарської комісії протитуберкульозного закладу [2]. Закон у даному випадку використовує термін «обов’язкова госпіталізація і лікування», але по суті – це примусове лікування у стаціонарному режимі. При цьому із списку хворих, які підлягають обов’язковій госпіталізації, виключені особи, які страждають на психічні розлади, вагітні жінки та жінки, які мають дітей віком до 3-х років, що, на нашу думку, недоцільно. Можливо, для лікування таких хворих потрібно створювати спеціальні умови у закладах охорони здоров’я, але неприпустимо, що нині законодавство фактично дозволяє їм безперешкодно поширювати інфекцію, у тому числі серед дітей.

Названий Закон містить  також низку процесуальних положень, що регулюють «обов’язкову госпіталізацію і лікування» хворих на заразну форму туберкульозу, а також положень, якими визначається порядок надання протитуберкульозної допомоги в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах і особам, звільненим з установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, які хворі на активну форму туберкульозу. Як вже зазначалося вище, ми вважаємо за доцільне врегулювати названі питання у КВК та КПК.

Чинним положенням ст. 12 «Госпіталізація, лікування та медичний (диспансерний) нагляд за хворими на туберкульоз» Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» [2] кореспондує глава 11 Цивільного процесуального кодексу України «Розгляд судом справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу» [9]. Ми вважаємо, що положення цієї глави не надають належного захисту хворому, не вимагають доведення факту «ухилення» особи від лікування, надання доказів належного (відповідного законодавству) інформування хворого, необхідного для прийняття ним рішення тощо. З огляду на сказане тут і вище пропонуємо виключити главу 11 з ЦПК і вирішити ці питання у КК та КПК.

Слід також зауважити, що законодавець послуговується різними  термінами щодо зазначення форм туберкульозу в різних законодавчих актах: активна  форма, заразна форма, загрозлива форма. Це є недоречним з огляду на вимоги законодавчої техніки.

Термін «примусове лікування» згадується, хоча не визначається, і  в Законі України «Про психіатричну допомогу» [5]. В цьому законі дуже слушно визначені поняття психічного розладу, тяжкого психічного розладу, психіатричної допомоги, амбулаторної і стаціонарної(понад 24 години підряд) психіатричної допомоги; визначені принципи надання психіатричної допомоги, якими є законність, гуманність, додержання прав людини і громадянина, добровільність, доступність та відповідність сучасному рівню наукових знань, необхідність й достатність заходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеженнями; досить детально вирішені питання забезпечення безпеки надання психіатричної допомоги та запобігання небезпечним діянням з боку осіб, які страждають на психічні розлади.

Однак, певні зауваження викликає ст. 14, яка має назву «Підстави  для госпіталізації особи до психіатричного закладу в примусовому порядку», але по суті в ній викладені  підстави для надання особі екстреної психіатричної допомоги, хоча вона такою не названа. В загальному Закон поділяє психіатричну допомогу на добровільну, примусову та примусові заходи медичного характеру. Як ми вже зазначали, примусові заходи медичного характеру є, по суті, примусовим лікуванням, здійснюваним у певному режимі обмеження права пересування. Аналіз умов і процедур застосування психіатричної допомоги, названої в Законі «примусовою» або такою, що надається у примусовому порядку, дає підстави визначити її як екстрену психіатричну допомогу. Відповідно, на нашу думку, немає підстав звертатись до суду для її застосування, оскільки відповідно до Основ така допомога надається без згоди хворого або його законного представника. Якщо ж в діях особи, яка потребує психіатричної допомоги, є ознаки суспільно-небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною Кримінального кодексу України, але вона (або її законний представник) не погоджується на таке медичне втручання, – до такої особи судом у порядку кримінального судочинства може бути застосоване примусове лікування.

В цілому Закон «Про психіатричну допомогу» містить велику низкупроцедурних і матеріальних норм, при певному доопрацюванні і реалізації яких з огляду на сказане здатних забезпечити належний захист всіх учасників правовідносин у сфері психіатрії.

Не вважаємо за можливе обійти увагою при аналізі законодавства України, що регулює застосування примусового лікування, і Кодекс України про адміністративні правопорушення [6], який містить ст. 441 «Ухилення від медичного огляду чи медичного обстеження» (суб’єктом є виключно особа, хвора на наркоманію, або така, що зловживає наркотичними засобами або психотропними речовинами) та ст. 45 «Ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу». Ці норми права є цілком слушними, за виключенням зауваження, яке вже неодноразово зроблене в цій статті: правообмеження у такій важливій сфері правовідносин повинно здійснюватися в кримінальному, а не в адміністративному порядку.

Проведений аналіз чинного  законодавства України дає підстави виокремити два можливих шляхи (види) лікування (здійснення медичного втручання) психічної хвороби без згоди пацієнта або його законного представника:

• кримінально-правовий – так звані «примусові заходи медичного характеру», тобто по суті примусовий психіатричний нагляд та/або лікування;
• позакримінальний – екстрена медична психіатрична допомога (відповідно до Цивільного кодексу України, Основ законодавства України про охорону здоров’я, Закону України «Про психіатричну допомогу»).

Так само чинне законодавство передбачає два можливих шляхи (види) лікування (здійснення медичного втручання) інфекційних і паразитарних хвороб без згоди пацієнта або його законного представника:

• примусове лікування від хвороб, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, призначене судом відповідно до ст. 96 КК (тут залишається відкритим для дискусії питання включення до цього переліку так званих соціальних хвороб – алкоголізму, наркоманії, токсикоманії);
• екстрена медична допомога (відповідно до Цивільного кодексу України, Основ законодавства України про охорону здоров’я, Законів України «Про психіатричну допомогу», «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними», «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).

Безумовна сутнісна схожість викладених класифікацій дає підстави визначити такі види медичного втручання, здійснюваного без згоди пацієнта або його законного представника:

• примусове лікування (огляд, обстеження, нагляд) осіб, які мають розлади психіки, або хворих на особливо небезпечні, небезпечні інфекційні та/або паразитарні хвороби, а також хворих на алкоголізм, наркоманію, токсикоманію, – за рішенням суду у порядку кримінального судочинства;
• екстрена медична допомога (у т ч. психіатрична) – відповідно до законодавства про охорону здоров'я.

При цьому, на наш погляд, термін «примусове» лікування (огляд, обстеження, нагляд, госпіталізація) слід застосовувати виключно у площині кримінально-правових, кримінально-процесуальних та кримінально-виконавчих правовідносин при застосуванні заходів безпеки до особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння, передбачене Особливою частиною Кримінального Кодексу України. В усіх інших випадках, коли основною метою медичного втручання є збереження життя і здоров’я особи незалежно від будь-який інших її характеристик або обставин, окрім наявності реальної небезпеки її життю (здоров’ю) при неможливості отримати інформовану згоду цієї особи або її законних представників на медичне втручання, – доцільно використовувати саме термін «екстрена медична допомога».

Відповідні зміни у  законодавстві дозволять не лише уніфікувати і зробити більш  зрозумілою термінологію, а й сприятимуть  захистові прав хворих осіб, убезпечать їх від свавільного застосування щодо них примусу там, де насправді повинна бути надана допомога. Тому автор статті пропонує залишити у названих законах виключно правові норми, що регулюють надання екстреної медичної допомоги, а правове регулювання питань обмеження права на відмову від медичного втручання здійснити за допомогою норм КК, КВК та КПК України.

Ми пропонуємо також  внести зміни до ч. 2 ст. 28 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [3], а саме: після слів «підлягають примусовому стаціонарному лікуванню» додати слова «за рішенням суду». На нашу думку, виключно за рішенням суду можуть застосовуватись заходи безпеки і обмежуватись права і свободи фізичної особи, у тому числі право на відмову від медичного втручання і свобода пересування.

2.2. Підстави застосування примусового лікування

Визначення підстав  примусового лікування є необхідним передусім для обґрунтування того, чому особа може або повинна підлягати такому лікуванню. Підставами застосування примусового лікування слід визнати певні вихідні головні положення, які його зумовлюють.

Чинне вітчизняне кримінальне  законодавство безпосередньо не формулює підстав примусового лікування, але в науці кримінального права існує досить велика кількість думок з цього приводу. Наукові позиції, сформульовані з цього питання фахівцями в різний час, можна розподілити на декілька груп. Одні автори розглядають її як складне багатоелементне явище, включаючи до цього складу різні за змістом фактори та ознаки. Так, С.В. Бородін і С.В. Полубінська підставу застосування примусового лікування розглянули як сукупність трьох елементів: факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння або злочину, наявність у цієї особи психічної хвороби та необхідність лікування такої особи внаслідок її психічного стану, який викликає небезпеку заподіяння нею шкоди собі або оточуючим [26, с. 34].

М.Н. Голоднюк такими підставами називає вчинення діяння, передбаченого Особливою частиною КК, та певну категорію осіб [11, с. 21].

На думку П.А. Колмакова, заходи примусового лікування можуть призначатися за обов’язкової наявності таких умов:

1) наявність у особи психічного розладу;

2) призначення, продовження, зміна і скасування примусового лікування проводяться не інакше як на підставах і в порядку, встановленому кримінальним та кримінально-процесуальним законодавством, і лише стосовно психічно хворих, які вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене Особливою частиною КК;

3) в силу характеру самого діяння і свого психічного стану особа має становити суспільну небезпечність. При цьому визначальною умовою у цій сукупності науковець називає другу [18, с. 28].

Деякі науковці розглядають  підстави примусового лікування у площині категорії «необхідність». І.В. Самощенко вважає підставою застосування даних заходів необхідність примусового лікування особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, і страждає на психічну хворобу чи іншу небезпечну для оточуючих хворобу, яка становить небезпеку для неї та інших осіб [21, с. 212].

На думку В.В. Сверчкова, підставою застосування примусових заходів медичного впливу є необхідність лікування психічного розладу, який викликав стан неосудності або обмеженої осудності [27, с. 31-32].

А.П. Овчинникова зазначає, що підставою для застосування примусового лікування є не сама хвороба, а викликаний нею психічний стан, який позбавив особу можливості усвідомлювати значення своїх дій або регулювати свою поведінку як у момент вчинення суспільно небезпечного діяння, так і під час провадження у справі. Окрім підстави застосування примусового лікування, вона називає ще й їх дефінуючу умову – суспільну небезпечність, яка, за визначенням А.П. Овчинниковой визначається характером вчиненого особою діяння та її психічним станом. Як вона обґрунтовано стверджує, до осіб, які за об’єктивною тяжкістю вчиненого діяння та за своїми психопатологічними особливостями не становлять загрози для суспільства, примусове лікування не застосовуються [25, с. 17]. Однак складається враження, що використання автором в цьому випадку термінів «підстава» та «умова» застосування примусового лікування є дещо випадковим. До того ж, зважаючи на підпорядкованість категорії «умова» до категорії «підстава», слід визнати винесення суспільної небезпечності особи до класу умов застосування примусового лікування не виглядає переконливим.

Г.В. Назаренко єдиною підставою застосування примусового лікування називає суспільну небезпечність хворої особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння [24, с. 54]. Подібної точки зору дотримується й А.Н. Батанов, який вказує, що підставою застосування примусового лікування та обрання конкретного заходу слід вважати суспільну небезпечність особи, яка обумовлена низкою критеріїв: небезпечністю і характером вчиненого нею діяння, соціально-психологічною характеристикою особи неосудного, характером і ступенем шкідливості хвороби [10, с. 25].

Найбільш близькою до істинного стану речей стосовно підстав застосування примусових заходів лікування нам уявляються позиції тих фахівців, згідно з якими підстава застосування примусового лікування пов’язується із суспільною небезпечністю хвороби особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння (у т.ч. злочин).