Проблеми криміналізації та декриміналізації у кримінальному праві України: можливості застосування зарубіжного досвіду

 

На питання, що ж таке злочин, чому він вчиняється і що робити з тим, хто це вчинив, здійснювали спроби відповідати ще у стародавньому  світі філософи, політики, письменники  та юристи. З часом ці питання видозмінились: чому вчиняються повторні злочини, що стоїть за множинністю цих суспільно небезпечних діянь?

 

У стародавньому світі найцікавішими  з цих питань були ідеї Платона  Арістотеля.

Платон вивчав причини злочинів і аналізував їх мотиви. Він писав  гнів, ревнощі, бажання до насолод, помилки, незнання. Відстоював принцип індивідуалізації покарання, яке, на його думку, повинно відповідати не лише характеру вчиненого, але й мотивам винної особи, враховувати прояви шахрайства, жорстокості та юнацької довірливості. Він допускав смертну кару, відзначав особистий характер покарання, тобто те, що воно не повинно поширюватись на нащадків злочинця, навіть у випадках посягання на державний устрій. Заслуговує увагу і те, що Платон добродійство та зло пов’язував не з природними якостями особи, а з її вихованнями: “…добродійства вчити можна… і що немає нічого дивного, коли у хороших батьків бувають недобрі діти, а в недобрих батьків – хороші діти.”[1]

 

Арістотель у своїх працях особливе значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливість профілактичної ролі покарання, вважаючи, що люди утримуються від негативних вчинків не із високих міркувань, а через страх покарання, і більшість схильна віддавати перевагу суспільним інтересам, а не власним задоволенням та користі. На думку Арістотеля, чим більші були користь та задоволення, які отримані у результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинно бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим по своїй волі, але дух його повинен панувати над тілом, а розум над інстинктом, як господар над рабом.

При призначенні покарання Арістотель вважав важливим враховувати обставини  вчиненого злочину і не карати за злочини, що вчинені при обставинах “які перевищували звичайні сили людської природи”, тобто правомірна поведінка не повинна вимагати прояву героїзму.

Арістотель пропонував розмежовувати  оцінки проступків та оцінки тих людей, які їх вчиняли, враховувати, яка  роль зовнішніх обставин та роль характеристик самого правопорушника в механізмі протиправної поведінки.

Він писав: “ Коли діють свідомо, проте не прийнявши рішення завідомо, то перед нами – непідсудна справа: відбувається це поміж людьми через  запал люті та через інші пристрасті. Суд тому правильно оцінює вчинене у запалі люті без умислу, так як джерелом тут є не той хто діє під силою пороку, а той, хто розгнівав його”.

 

У стародавньому Римі особливо виділялись кримінологічні ідеї Цицерона та Сенеки.

Римський оратор, юрист Цицерон  самим важливим джерелом злочинів вважав “нерозумні та жадні пристрасті до зовнішніх задоволень, з безмежною необдуманістю до задоволення потреб”, а також надію на безкарність. Звідси, визнання важливості покарання, яке переслідує мету і загальної, і приватної превенції, що забезпечує безпеку суспільства. [2,ст.11]

Сенека – римський філософ. Політичний діяч, письменник, як і Платон, вважав, що покарання  повинно прагнути як до виправлення  винного, так і до безпеки суспільства  шляхом впливу на інших його членів. [2,ст.11]

 

Вкрай цікавими та повальним  є ідеї римського письменника  Публія Сіра про те, що будь-яке хороше законодавство повинно прагнути до викорінення злочинів, а не злочинців.

 

Горацій і Віргілій серед  мотивів та причин злочинності називали перш за все користолюбство. Далі йшли чистолюбство, прагнення до почестей чи, як виражався Ювеналій, до пурпуру. Називались гнів, гордість, навіть жадоба крові.

 

Лукрецій відзначав  як причину злочинності страшну  бідність народу. Горацій вимагав  відрізняти злодія, який вкрав в чужому саду декілька плодів, і “нічного злодія та святотатця”, злодія боязливого і грабіжника.

 

Під час падіння Римської імперії народи, які прийшли з  півночі, як писав відомий російський юрист, професор М. П. Чубинський, “принесли  с собою багато сили, багато свіжості та життєдіяльності, але разом з тим принесли і досить первіснообщинний світогляд, який розповсюджувався, звичайно, і на галузь злочину і покарання”.

 

Далі наступила епоха  панування церкви, умови для розвитку наукового знання практично зникли із закінченням можливості вільно викладати свої переконання та критично відноситись до досягнутого. Пануючим стало вчення про те, що все дано людині від Бога, а в основі злочину лежить або зла воля, або призначене від Бога - злий дух, який поселився в нього.

В цей час звертають  на себе увагу позиції каноністів та середньо освідчених криміналістів. Без сумніву, їх досвід повчальний.

 

Каноністи рішуче заперечували смертну кару, на перший план ставили  таку мету покарання, як виправлення  злочинців, і здавалось, у своїх вченнях не звертали увагу на ідею відплати. Навіть релігія, на їх думку, не повинна охоронятись стратою. Проте на практиці пізніше запанував погляд, за яким церква не має права застосовувати страту, але так право може бути їй надано владою у випадках вивчення тяжких злочинів.

 

У так звану перехідну  епоху, або період Відродження (XV-ХVІІ сторіччя) криміналістичні ідеї почали надходити від філософів та письменників, інших осіб.

В “Утопії” Томаса Мора знову висловлюється думка щодо попередження злочинності. Він звернув увагу на те, що при незмінності причин, що породжують злочинність, незмінними будуть і наслідки, породжувані цими причинами. [2,ст.12]

 

Френсіс Бекон акцентував зусилля на удосконаленні законів, оскільки вважав що легальна форма нерідко прикриває один із видів насильства або охороняє брехню та жорстокість. [2,ст.12]

 

З XVIII сторіччя починається бурхливий розвиток вчень про злочин та реагування на нього. Особливе значення мали роботи Монтеск’є та Беккаріа.

Шарль Монтеск’є розвивав ідею закономірного розвитку всього в світі, у тому числі людських дій, та вимагав від законодавця рахуватись із “загальним духом свого народу”. Він, до речі вимагав точного визначення кола державних злочинів і писав, що відсутність тут точності є достатнім для перетворення правління в деспотичне.

Чезаре Беккаріа у  книзі “Про злочин та покарання” (1794 р.,), яка стала першою в історії  спеціальною працею на цю тему, зазначив: “Закони є умови, на яких люди, які  до цього існували незалежно та ізольовано один від одного, об’єднались у суспільство. Не можна надіятись на суттєве покращення моралі, якщо політика, що проводиться у моральній галузі не опирається на вічні почуття, які властиві людській природі. І будь-який закон, що йде у розріз з цими почуттями, неминуче зіштовхнеться з протидією, яка у кінці кінців виявиться сильнішою”. Беккаріа писав, що

“Ще ні одна людина не пожертвувала безкорисно навіть частиною власної волі, тільки необхідність примушувала її це робити. При цьому державі жертвувався лише той необхідний мінімум волі, який був необхідний, щоб спонукати інших захищати його. Сукупність цих мінімальних частин і складає право покарання”. [3,ст.67]

 

Про причини злочинності  та заходи боротьби з нею писали також Лок, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Вольтер, Бентам та інші філософи, відмічаючи соціальну невлаштованість суспільства та необхідність попередження злочинності.

 

У кінці XVIII сторіччя найбільш поширеним напрямкам класичної школи був так званий метафізичний .

 

Найвизначнішими представниками метафізичного напрямку були автори кантианської та гегельянської шкіл. Чисті метафізики та метафізики історико-філософського плану намагались побудувати систему вічного природного кримінального права, спираючись на ідеї абсолютної справедливості. Проте існувала третя різновидність даного напрямку, яка вилилась у подальшому в позитивізм, основна ідея якого зводилась до того, щоб від спроб знайти “природнє кримінальне право” перейти до розробки позитивного кримінального законодавства. [2,ст.13]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Правова доктрина щодо ознак злочинного діяння у країнах континентальної правової сім"ї.

 

Франція є країною, де вперше після Великої Французької  революції 1789 р. з'явився перший буржуазний Кримінальний кодекс 1791 р. Пізніше цей  кодекс був замінений Кримінальним кодексом Наполеона 1810 р., що діяв більше 180 років, доки 1 березня 1993 р. не набрав чинності новий, який діє і нині - кодекс 1992 р. Саме тому кодифіковану систему кримінального права, закладену КК 1791 р., називають континентальною, на відміну від англійської системи, яка не має окремого Кримінального кодексу. Після появи кодексів деяких німецьких держав, а особливо після прийняття у 1871 р. загально-німецького КК, цю систему досить часто називають франко-німецькою. Вона вплинула на кодификацію багатьох держав Європи, Азії, Латинської і Центральної Америки, де прийняті кримінальні кодекси за типом цієї системи.[7,ст.49]

 КК Франції 1992 р.  складається із чотирьох книг, перша з яких містить норми  Загальної частини. Кодекс відображує  концепцію охорони прав особи і правової держави. Він зберігає інститути цивілізованого кримінального права, які були розроблені ще в XVIII ст.: це принцип "немає злочину - немає покарання без встановлення його законом", тричленна класифікація злочинів (злочини, проступки і порушення), відповідальність лише за виражене зовні діяння і за наявності моральної вини. КК регулює питання обмеженої осудності, відповідальності за замах (готування не карається), співучасть, містить розділ, в якому регулюються обставини, що виключають відповідальність (необхідна оборона, крайня необхідність, примус, виконання наказу та ін.).[7,ст.52]

 Передбачається відповідальність юридичних осіб у виді штрафу, ліквідації або тимчасового припинення їх діяльності. Смертна кара у Франції скасована. Позбавлення волі існує у виді довічного ув'язнення або на певні строки - до тридцяти років, широко передбачені застосування штрафів, додаткові покарання у виді позбавлення або заборони певних прав (наприклад, прав водія, володіння зброєю та ін.). При рецидиві покарання збільшуються, а у деяких випадках можуть подвоюватися. При призначенні покарання суд має широкі повноваження з пом'якшення покарань, застосування їх нижче нижчої межі або переходу до іншого, більш м'якого покарання. КК передбачає так званий "період надійності" - по суті це квота для звільнення від покарання, умовного звільнення і т.ін. При довічному ув'язненні ця квота дорівнює п'ятнадцяти рокам, при засудженні на строк більше п'яти років позбавлення волі - 2/3 строку. [7,ст.53]

В справах про тяжкі  вбивства строк надійності може бути продовжений до тридцяти років. Поряд з цим встановлений режим напівволі на строк до одного року - відбування покарання після роботи та ін. Детально регулюються питання відстрочки вироку (проста, з випробуванням, покладанням конкретних обов'язків). Передбачені давність виконання обвинувального вироку, реабілітація (фактично це є погашення судимості).

 Деякі статті Загальної  частини КК Франції пов'язані  з питаннями боротьби з організованою  злочинністю. Так, наводяться  визначення банди, передумислу, злому, зброї, об'єднання злочинців, установлена відповідальність за участь у такому об'єднанні. Так, організованою бандою за КК Франції вважається будь-яка сформована група або будь-яка змова з метою підготування одного або декількох злочинних діянь.[7,ст.54]

У Німеччині діє Кримінальне  уложення 1871 р. у редакції від 1 січня 1975 р., хоча і після цього була прийнята низка доповнень і змін, головним чином в його Особливій  частині (закони про економічну злочинність, про боротьбу з тероризмом). Кримінальне уложення (будемо далі називати його КУ) побудовано на постулатах ідей класичної і соціологічної шкіл кримінального права. В ньому поєднується застосування покарання за моральну вину злочинця із заходами безпеки, що застосовуються з огляду на небезпечний стан особи (так звана система "подвійного шляху", або дуалістична система).

 У § 1 КУ проголошений  принцип "немає злочину без  вказівки на те в законі". Злочинні діяння поділяються  на злочини і проступки. Підставою  кримінальної відповідальності визнається склад злочину, вина вважається необхідною умовою караності. КУ передбачає змішану формулу неосудності, обмежену осудність, формулює поняття помилки в ознаках складу злочину і помилки "в забороні", тобто в протиправності діяння. У Загальній частині КУ регулюється відповідальність за замах, яким вважається діяння, при якому особа безпосередньо розпочала виконання складу злочину. Добровільна відмова звільняє особу від кримінальної відповідальності. Готування до злочину не є караним, крім випадків, спеціально передбачених законом. [7,ст.56]

 КУ виділяє як співучасників: виконавців, підмовників і пособників, причому кожний карається згідно зі ступенем своєї вини. Серед обставин, що виключають злочинність діяння, КУ називає необхідну оборону, крайню необхідність; право на затримання злочинця формулюється в КПК. Так, необхідну оборону § 32 КУ визначає як захист самої особи, яка обороняється, або іншої особи , від наявного протиправного нападу на того, хто обороняється, або на іншу особу. Перевищення меж необхідної оборони виключає відповідальність, якщо особа, яка обороняється, діяла внаслідок помилки, страху чи переляку. Суб'єктом злочину можуть бути тільки фізичні особи. [7,ст.57]

 Правовими наслідками вчинення злочину за КУ є міри покарання і заходи виправлення і безпеки. До основних покарань належать позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років або довічне ув'язнення (смертна кара скасована) і штраф. КУ обмежує застосування короткострокового позбавлення волі. Так, позбавлення волі на строк до шести місяців призначається судом тільки за особливих обставин. Якщо санкція закону не передбачає штрафу, то позбавлення волі на строк до шести місяців може бути замінене штрафом. Призначення штрафу залежить від майнового стану суб'єкта, причому він обчислюється в спеціальній одиниці - "денний прибуток". Додатковими покараннями є позбавлення прав водія, право обіймати громадські посади, обирати і бути обраним. У КУ широко передбачене застосування "звільнення з випробуванням" при засудженні до позбавлення волі на строк не більше двох років. На такого засудженого можуть бути покладені певні обов'язки (наприклад, відшкодувати завдані збитки, пройти навчання та ін.).[7,ст.58]