Категорії діалектики і загально-наукові поняття

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

 

ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

 

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО

 

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ

 

 

РЕФЕРАТ

 

 

 

На тему: “Категорії діалектики і  загально-наукові поняття”

 

 

 

ВІННИЦЯ 1999

 

ПЛАН

 

 

 Вступ

 

Поняття закону

 

Основні закони діалектики

 

Категорії діалектики

 

Альтернативи діалектики

 

Висновки

 Список літературних джерел

 

 

Вступ

 

 

Почерпнуті з життя проблеми, які вирішуються на рівні філософи, сприяють формуванню світоглядних, духовно-моральних, естетичних настанов, ідеалів і  соціальних цінностей, вдосконаленню особистості. Для цього філософія надає індивіду, котрий її вивчає, багатий фактичний. матеріал для роздумів, і водночас досить ефективні "інструменти" інтелектуальної діяльності. Вивчення філософії та історії її розвитку - це апробована багатовіковім досвідом людства найкраща школа розумного мислення. Вона дозволяє вільно оперувати поняттям, висувати, обґрунтовувати і критикувати ті чи інші судження, відділяти істотне від неістотного, розкривати взаємозв'язок усіх явищ і процесів об'єктивної реальності.

 

 Філософія стала дійовим  стимулом розвитку людини як  соціального суб'єкта, котрій усвідомлює  своє місце в світі, займає  по відношенню до нього певну  позицію. Особливого значення  філософська думка набуває в  періоди суспільних криз, в перехідні епохи, коли соціально-політичні і духовні потрясіння дають нові поштовхи для поставлення питань про сутність людини та сенс її буття, принципи зв'язку зі світом, суспільством, про покликання, обов'язки, перспекти­ви, можливості, морально-естетичні цінності особистості, шляхи досягнення нею поставлених цілей. Кожна філософська школа, філо-софський напрям - це індивідуальне вирішення даних проблем.

 

 Пізнаючи навколишню дійсність,  людина не тільки здобуває  знання про її сутність, закони  функціонування, специфіку зв'язків окремих частин і т. п., а й пізнає саму себе як складову частину цього цілого, але частину особливу, специфічну, неповторну в своїй індивідуальності. Людина виділяє себе із світу і протистоїть йому як чомусь іншому, без якого, проте, ніяк не обійтись. Усвідомивши себе, своє "Я" на противагу навколишньому, людина починає замислюватись над своїм місцем у світі. Хто для кого існує: людина для світу чи світ для людини? Яка форма зв'язку між "Я" і всім іншим? І для чого це перехідне, тимчасове "Я" взагалі з'явилось у безмежному космосі? Чи має життя сенс, чи воно - абсурд, безглузда випадковість в нескінченних комбінаціях першоматерії, яка хаотично рухається? Якщо поява мого "Я" - закономірність, то в в чому вона полягає, до якої мети слід прагнути, щоб виправдати своє існування? Як співвідносяться короткочасність життя і вічність буття? А чи варте життя того, щоб жити? Якщо воно гра випадкового збігу обставин в природі, то навіщо жити? А якщо жити, то як? На які ідеали орієнтуватися, до якої мети прагнути, якими засобами її досягати?

 

 Людство ставить ці запитання  перед собою постійно. І саме  філософські вчення в своїй  єдності, проникаючи в сутність  людського буття щораз глибше, дають можливість повніше, різнобічніше  зрозуміти сенс життя, його цінність, більш чітко визначити шляхи і засоби досягнення смисло-життєвнх цілей.

 Поняття закону

 

 

Закон — це, передусім, об'єктивність, те, що не залежить від волі і бажання  людини, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра — скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується також і об'єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва у суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об'єктивний стан речей, об'єктивні зв'язки між речами, предметами, явищами.

 

 Закон — це суттєве відношення, зв'язок між сутностями, який є:

 

1) об'єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім;

 

5) суттєвим; 6) повторювальним.

 

 Можна виділити три групи  законів: 1) окремі закони, притаманні  певним формам руху матерії  (закони механіки, хімії, біології  тощо);

 

2) особливі закони, притаманні  усім або багатьом формам руху  матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);

 

3) загальні, універсальні закони (закони  діалектики). Слід розрізняти закони  природи і закони суспільства.  Перші ді­ють стихійно. Другі  виявляються через свідомі дії  людей. І це накладає певний  відбиток на дію законів. Закони  суспільства можуть ігноруватися, гальмуватися людьми тощо.

 

 Суспільне життя підпорядковане  певним об'єктивним законам, їх  системі. Однак ці закони не  рівнозначні. Одні діють завжди  і скрізь, інші — лише в певний  час і на певній стадії розвитку. Тому у філософії і розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.

 

 Закони розвитку — це закони, які діють протягом усієї історії  людства і характерні для соціальної  форми руху матерії. До таких  законів слід віднести закон  про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні закони. До них також належать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві.

 

 Закони функціонування —  це закономірні об'єктивні зв'язки, які діють у даний момент  часу, на даному етапі розвитку  суспільства, на певній його  стадії. Скажімо, закон вартості  діє лише за умов існування  товарного виробництва. Закони розвитку і закони функціонування співвідносяться як загальне і особливе.

 

 Є динамічні та статистичні  закони. У динамічних законах  передбачення мають однозначний  характер — "так, а не  інакше піде процес розвитку". У статистичних законах передбачення  носять імовірний характер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи, скажімо, соціальних колективів, соціальних груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовірних передбачень, але є єдино можливими під час дослідження масових явищ випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та випадковості, їхнього взаємозв'язку.

 

 Динамічний закон — закон  класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв'язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.

 

 З категорією "закон" має зв'язок категорія "закономірність". Це — не тотожні поняття. Вони є однопорядковими, бо у них відображені необхідні, об'єктивні, загальні зв'язки, що існують в об'єктивній дійсності.

 

 Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.

 

 Діалектика спирається на  три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних  змін у якісні, закон єдності  та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.

 

 Вони називаються основними,  універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні  усім сферам дійсності, тобто  діють у природі, суспільстві  та пізнанні; по-друге, розкривають  глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв'язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.

 

Основні закони діалектики

 

 

Закони діалектики — загальні форми  суттєвого зв'язку в процесі розвитку, які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Вони (закони), власне, формують предмет теорії як спосіб зв'язку між категоріями, що є фундаментальними поняттями, які відображають різноманітні аспекти процесу розвитку.

 

 Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відо­бражає джерело розвитку.

 

 Відображаючи об'єктивне джерело  розвитку, визначаючи шлях його  пізнання, розглядуваний закон орієнтує  на ді­яльність, спрямовану на  теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і прак­тичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики.

 

 Протилежності — це взаємозв'язані  сторони єдиного,. які одночасно  покладають і виключають одна одну, знаходяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилежностей—це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нероздільність; боротьба протилежностей—це процес їх взаємови-ключення у рамках єдності, конкретний механізм якого визначається природою явища, що розвивається; суперечність—це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть існувати одна без одної.

 

 Діалектична суперечність —  це не просто відношення одвіку  даних протилежностей, а сутнісний  процес. Як універ­сальна логічна  категорія, «діалектична суперечність»  є відображенням загальної форми  буття розвитку як єдності  і боротьби протилежностей, що фіксується логічним законом «тотожності протилежностей», який стає законом пі­знання і законом об'єктивного світу. Отже, для того, щоб розкрити суперечливість предмета, необхідно його роздвоїти на складові протилежності і зрозуміти їх взаємовідношення. В найбільш загальній логічній формі це означає, що предмет, який досліджується, має розумітися як єдність протилежних визначень: теза — антитеза — синтез.

 

 Єдність протилежностей як  сторін однієї й тієї ж суті  є умовою існування та функціонування  явища в його цілісності: життя функціонує як життя, лише будучи єдністю асиміляції та дисиміляції; матеріальне життя суспільства — як єдність і виробництва, і споживання і т. д.

 

 Взаємодія протилежних сторін  однієї і тієї ж суті є  джерелом саморуху. Саморух явища — це процес його са­мовідтворення, який здійснюється на основі взаємодії його-сторін, що взаємообумовлюють і взаємно доповнюють одна одну. Як така взаємодія та чи інша система (природа, живий організм, суспільство) не потребує зовнішньої сили, яка приводила б її в рух, а містить це джерело в собі. Взаємодія, взаємообумовленість, взаємодоповнення протилежностей і є те, що перетворює явище в саморухливе. Такий один бік проблеми джерела саморуху, який, однак, не вичерпує даного питання в цілому.

 

 Як єдність протилежностей те чи інше явище, існуючи в своїй цілісності, містить в собі джерело саморуху. Проте,. будучи єдністю протилежностей, це явище утримує в собі внутрішню необхідність «роздвоєння єдиного», «боротьби» протилежних тенденцій, які, зрештою, ведуть до його зміни. Цей суперечливий процес взаємовідносин протилежно­стей і постає «мотивом», «імпульсом», збудником зміни. Існуюча суперечність вимагає свого розв'язання, тобто зняття своєї основи. Умови цього процесу—в активній взаємодії протилежностей, їх «боротьбі», що веде до розв'язання суперечності. Оскільки розв'язання суперечності виявляється можливим лише за допомогою виходу за межі даної основи, суперечність постає джерелом розвитку, виникнення нового.

 

 Закон заперечення заперечення.  Спочатку з'ясуємо зміст •^категорії заперечення, який насамперед виступає як єдність протилежностей: збереження і подолання.

 

 Категорія заперечення постає  загальною і необхідною формою  наступної діяльності, формою духовного  освоєння майбутнього, його практичного  втілення в дійсність. Тому природно, що спосіб заперечення визначається в кожному конкретному випадку як загальною, так і особливою природою процесу. «...Для кожного виду предметів, як і для кожного виду уявлень та понять,— писав Ф. Енгельс,— існує свій особливий вид заперечення, такого саме заперечен­ня, що при цьому виходить розвиток» 6.

 

 Діалектичне заперечення відносно  конкретного явища являє собою  його перехід у свою протилежність.  Закон за­перечення заперечення  і виступає законом зв'язку  таких етапів у розвитку явища, які постають як його переходи в протилежність. Просування через переходи в протилежність і є формою руху суперечності по шляху свого вирішення. Наприклад, відношення мислення і буття в сфері суспільного розвитку постає у формі заперечення заперечення:

 

 наявна дійсність — її  заперечення в мисленні (понятті)  — заперечення поняття як процес  формування нової дійсності відповідно  до поняття про неї. Сутнісна  єдність указаних ланок заперечення  реалізується в діяльності людини.

 

 Заперечення заперечення тому і виступає всезагальною, вирішальною формою суперечності, що вона (форма) є внутрішньою формою розвитку суперечності. Тобто заперечення заперечення охоплює весь процес розвитку супереч­ності — від його виникнення, через дозрівання та вирішення, включаючи і результат цього вирішення.

 

 Становлення результату в  процесі і зняття процесу в  результаті є не чим іншим,  як моментами, що виражають  характер заперечення (заперечення  заперечення, як самозаперечення). Оскільки кожен із цих моментів  розрізняється за змістом і формою, то діалектичне витлумачене заперечення ніби «розщеплюється» — на себе (перше заперечення) і на свою протилежність (друге заперечення). Зрозуміло, що друге заперечення «у зародку», в потенції містилося в запереченні першому.