Курс лекций по "Философии"

У цілому, ренесансний філософський тип, як і сама епоха Відродження, був перехідним. Філософія і наука  тут вириваються з-під жорсткого  контролю церкви, одержують світський  характер, а значить – і імпульс  до подальшого розвитку, що спостерігається в Новий час.

3. Новоєвропейська філософія. Починаючи з XVII століття, у Західній Європі швидкими темпами стверджується буржуазний спосіб виробництва. Для відповідного даній епосі типу філософствування були притаманні подальше ослаблення впливу релігійної ідеології; розвиток експериментально-математичного природознавства; пріоритет гносеологічних проблем; спроби раціонально пояснити будову природи і соціальний порядок. В епоху Нового часу закладаються основи науки сучасного типу. У зв'язку з тим, що саме наука стає пріоритетною в духовній сфері, філософія основну увагу приділяє методології.

Новоєвропейську філософію умовно можна розподілити на три етапи-напрямки:

1. «ранній» Новий час;
2. епоха Просвітництва;
3. німецька класична філософія.

На першому етапі філософи - під  впливом відкритих І.Ньютоном законів механіки і закону всесвітнього тяжіння - прагнули побудувати цілісну картину світу, що носила механістичний характер. У рамках такого світогляду природа розглядалася як величезний складний механізм, а людина – як машина, одухотворений робот.

У теорії пізнання виокремлюються дві  протилежні тенденції: емпіризм, представники якого виводили знання з чуттєвого досвіду, і раціоналізм, прихильники якого вважали основним джерелом знання людський розум. Іншими словами, сам критерій вірогідності знання емпірики шукали в досвіді, в експерименті, а раціоналісти – у розумі. Історично склалося так, що емпіризм був представлений в основному англійськими філософами (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, а також агностиками Джоном Берклі і Девидом Юмом), у той час як раціоналізм був розповсюджений у середовищі континентальних філософів (Рене Декарт, Барух Спиноза, Готфрид Вільгельм Лейбніц).

Френсіс Бекон присвятив свою головну працю – «Новий Органон» - розробці вчення про метод пізнання. На його думку, існують три шляхи пізнання: «шлях павука», тобто вивід істин з чистої свідомості; «шлях мурахи» - збір емпіричних фактів при відсутності їхньої систематизації; і «шлях бджоли» - істинний шлях наукового пізнання, що поєднує в собі переваги перших двох шляхів, але позбавлений обмеженості кожного з них («Бджола збирає данину на полях і лугах, але переробляє її в мед власними зусиллями»). Індукція (рух думки від часткового до загального), аналіз, порівняння, експеримент – ось основні риси його наукового методу.

Для подолання протилежності між  матеріальними і духовними явищами  Ф.Бекон обґрунтовує ідею матеріальності душі. Прихильники емпіризму відстоювали  тезу: «Немає нічого в розумі такого, чого б до цього не було у почуттях людини».

Їх ідейні опоненти-раціоналісти вважали  лишь мислення надійною основою для  пізнання. В адекватності чуттєвого  сприйняття можна сумніватися, («все бери під сумнів» - писав Декарт), але сумнів сам є акт мислення. Лише в мисленні людина набуває надійну опору в цьому світі. «Я мислю, отже, існую» (cogito ergo sum). Рене Декарт абсолютизує логічний апарат мислення, і саме в ньому намагається знайти такі самоочевидні принципи, які були б подібні аксіомам евклідовой геометрії і не вимагали б спеціальних доказів. На відміну від Ф.Бекона, Р.Декарт вважає, що лише дедукція може служити джерелом справжнього знання. Шляхом сходження від найзагальніших висновків до часткових положень, науки осягають велику і таємничу «книгу світу».

Світогляд Декарта був дуалістичним. Він стверджував, що світ складається з двох незалежних субстанцій - духовної (атрибутом душі при цьому вважається мислення) і матеріальної (атрибутом якої є протяжність). Щоб пояснити дві роз'єднані субстанції, філософу довелося ввести поняття Бога, наявність якого забезпечує їх єдність.

Оригінальні погляди на природу  реальності виразили Дж.Берклі і Д.Юм, які вважали, що вся навколишня людини дійсність є лишь комплексом його відчуттів. Людина може пізнати тільки світ явищ, але не здатна проникнути в суть речей, дійти до знання законів навколишньої природи. У даному випадку взагалі заперечується можливість пізнання світу.

Важливе місце на першому етапі  розвитку новоєвропейської філософії  належить соціально-філософським концепціям Т.Гоббса і Дж.Локка, що сперечаються з французом Ш.Монтеск'є за право авторства теорії природного права і суспільного договору. Ця теорія пояснювала походження держави і громадського суспільства добровільною передачею людьми частини своїх природних прав сюзерену, що гарантує в обмін на це безпеку їх життя.

Соціальна спрямованість філософії  набула центральне значення у XVIII столітті, в епоху Просвітництва, представники якого були переконані в тім, що суспільний прогрес є результатом розвитку науки й освіти. Причину відсталості просвітителі вбачали в неуцтві народу. Середньовіччя, на їх думку, є «провалом в історії». Майбутнє суспільство повинно стати втіленням розуму і культурності. Не випадково, своє призначення ідеологи Просвітництва вбачали в поширенні знань серед народу, видавали Енциклопедію, ратували за розвиток наук.

У Франції представниками Просвітництва  є: Ф.Вольтер, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск'є, Д.Дідро, К.Гельвецій, П.Гольбах, Ж.Ламетрі та ін. Вслід за філософами епохи Відродження вони стверджували, що людина має необмежені можливості і лише конкретні соціальні умови (приватна власність, майнова нерівність і т.п.), заважають їм реалізуватися. Отже, необхідно змінити ці соціальні умови. Будучи історичними оптимістами, філософи Просвітництва вірили, що людина розумна настільки, що в силах перебудувати своє суспільне буття на раціональних підставах, на принципах соціальної солідарності. Просвітителі ідейно підготували Велику Французьку буржуазну революцію, на прапорах якої бло написане гасло: «Свобода. Рівність. Братерство». Багато в чому ідеї революційного перетворення суспільства знайшли свій подальший розвиток у марксистській філософії.

У німецьких державах другої половини XVIII – першої чверті XIX століть склався  особливий тип філософствування, що, незважаючи на різні світоглядні позиції його представників, був об'єднаний під назвою німецької класичної філософії. Загальними моментами для класичної філософії є прагнення мислителів до створення цілісних філософських систем, критика буденного мислення, відродження інтересу до ідеї розвитку, до діалектики. Людина в ній розглядається як суб'єкт активної пізнавальної і перетворюючої діяльності.

Засновником німецької класичної  філософії слушно вважається Іммануїл Кант, творчий шлях якого поділяється на два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII століття) і критичний (поіменований так по назвах його головних творів – «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здібності судження»). У роботах докритичного періоду філософ, спираючись на дані астрономії, фізики, біології, антропології та інших наук, розробляє ідею розвитку, стоячи на стихійно-матеріалістичних позиціях («Загальна історія і теорія неба»).

У критичний період Кант задається питанням про межі людського розуму як пізнавального інструмента. Відштовхуючись від концепції «речі-в-собі», під якою в нього розуміються об'єктивно існуючі предмети, Кант вважає, що пізнання проходить три стадії: чуттєвого споглядання, розсудку (здорового глузду) і розуму. При цьому свідомість спирається на апріорні, тобто переддосвідні форми, у тому числі причинність, простір, час та ін., завдяки чому річ «являється», перетворюється з «речі-в-собі» у «річ-для-нас». Прагнучи охопити світ як ціле, людський розум впадає в антиномії, тобто однозначно невирішені протиріччя, наприклад, можна з однаковим ступенем доказовості стверджувати, що світ кінечний і нескінечний, що у світі існує воля і що її немає і т.д.

Етика Канта є етика обов'язку. Основним етичним законом Кант проголошує категоричний імператив, тобто формальне внутрішнє повеління, що існує у свідомості людини як вічний, незмінний закон і ідеал його поведінки. Звідси - вчинок буде тоді моральним, коли він відповідає цьому моральному закону, а не тієї дійсності, що оточує людську особу.

Поставлені Кантом гносеологічні проблеми еволюціонували в працях Шеллінга і Фіхте в бік діалектики, поки, нарешті, не були сформульовані Гегелем у вигляді тези про тотожність мислення і буття.

Представивши весь природний історичний і духовний світ як  процес, тобто  в безперервному русі і розвитку, Гегель робить спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху, формулює основні закони і категорії діалектики. Багатоманітні прояви реальності є саморозгортання абсолютної ідеї - спочатку вона розвивається сама в собі, потім формується неорганічний і, зрештою, соціальний світ. Абсолютна ідея є не тільки початком, але і завершенням розвитку світу в цілому, тією метою, до якої прагне цей розвиток. У цьому виражається суть об'єктивного ідеалізму Гегеля.

Філософська система Гегеля носить енциклопедичний характер, торкаючись розвиток духу, суспільства і природи. В створенні своєї системи філософ керується принципом тріади: теза – антитеза – синтез. Таким чином, філософська конструкція Гегеля суть діалектична логіка. Враховуючи, що всяка система вимагає закінченості, оформленості, ієрархічності й увіковічнення існуючого стану речей, Гегель впадає в суперечність між системою і розробленим ним діалектичним методом, що не терпить завершеності, передбачає відкритість, гнучкість, постійний розвиток. Можна сказати, що діалектичний метод Гегеля підпорядковується метафізичній системі.

Учень Гегеля Людвіг Фейєрбах критикує гегелівське розуміння людини як іманентно діяльної істоти, підкреслюючи при цьому вплив на нього природи. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха виходить з біологічної природи людини, що залишається незмінною відносно соціальної історії. Характерно, що в поглядах на суспільство матеріаліст Фейєрбах залишався ідеалістом, оскільки причину зміни форм соціального устрою він бачить у зміні релігійної свідомості. Піддавши ґрунтовній критиці у своїй роботі «Сутність християнства» зміст релігії, Фейєрбах, проте, визнавав за нею певні конструктивні функції, для чого запропонував створити нову – «земну» релігію, релігію любові.

Таким чином, німецька класична філософія XVIII – XIX століть, незважаючи на значні відмінності у світорозумінні, проте, являє собою цілісний напрямок філософської думки, об'єднаний навколо усвідомлення принципу тотожності мислення і буття. Зосередившись на проблемі суб'єкт-об'єктних відносин, німецькі філософи створили діалектичні системи руху думки від чуттєво даних речей до логічних категорій і понять – і далі до їх синтезу. Теоретичні досягнення німецької філософії суттєво вплинули на розвиток подальшої філософії і культури в цілому.

4. Основні напрямки  і тенденції розвитку сучасної  філософії. Сучасна західна філософія бере початок з 30-х років ХIХ століття. Бурхливе зростання науки і техніки обумовло інтенсивний розвиток виробництва, загострення суперечностей у соціальному житті, політичну нестійкість, і, як наслідок, відчуття кризи, що насувається. Процес поділу праці і вузька спеціалізація призвели до фрагментації людського буття і свідомості. Усе це знайшло відображення в переосмисленні співвідношення філософії і науки, філософії і релігії в житті людини і суспільства. Зміна соціально-економічної обстановки приводить до зміни змісту проблеми методів і типів філософствування.

У філософській літературі існує значне число класифікацій шкіл і напрямків  сучасної західної філософії. Серед них підкреслюється наявність двох тенденцій філософствування: сцієнтистської і антисцієнтистської.

Сцієнтистськая тенденція (від “scientia” - наука) ґрунтується на уявленні про наукове знання як найвищу культурну цінність і достатню умову орієнтації людини у світі. До сцієнтизму належать: позитивізм, структуралізм, прагматизм, неокантіанство, неогегельянство, марксизм.

Антисцієнтистська  тенденція, навпаки, була пов'язана з тими негативними сторонами розвитку наукового знання і суспільного життя, які особливо різко виявили себе після Першої світової війни й абсолютизировали антираціоналістичні ідеї раннього періоду некласичної філософії (А.Шопенгауер, С.К'єркегор, Ф.Ніцше). До антисцієнтистського типу слід віднести: «філософію життя», усі види релігійної філософії, екзистенціалізм, герменевтику.

Слід зазначити, що даний поділ  досить умовий і схематичий, але, як відомо, усі схеми грішать однобічністю. У даному випадку однобічність виявляється  у виділенні наскрізної проблематики, але при цьому не враховується взаємозв'язок і взаємовплив різних шкіл, а також тих тенденцій, які присутні в одному з напрямків, але актуалізуються в іншому, інколи протилежному. Так, наприклад, неможливо однозначно класифікувати такі напрямки як феноменологія, фрейдизм - наукоподібні за формою, але такі, що змістовно тяжіють до антисциієнтизму.

У найбільш завершеній формі сцієнтистський тип філософствування реалізується в позитивізмі. Даний напрямок виникає в 30-40-і роки ХIХ століття як реакція на втрату пануючих позицій класичної філософії в обліку гегелівської і кантівської систем. Сама назва напрямку випливає із сутності наук, що добувають позитивне (positive) знання про світ – фізика, хімія, астрономія, біологія і т.д. Філософія ж, з погляду засновника позитивізму Огюста Конта, по-перше, не може дати позитивного знання про світ, і, по-друге, світоглядні питання метафізики (проблема буття, сенсу життя і т.п.) утрачають свою актуальність. У роботі “Курс позитивної філософії” О.Конт ототожнював науку і філософію, стверджуючи, що кожна наука “сама собі філософія”. Іншими словами, йдеться тільки про “філософію математики”, “філософії фізики” і т.д.

Представники першого позитивізму (О.Конт, Г.Спенсер, Дж.Мілль) окреслили коло проблем - методологія наукового пізнання, питання логіки і мови науки - і визначили ставлення до суттєвих питань всього подальшого розвитку позитивізму, незалежно від його конкретних проявів.

Так званий другий позитивізм був представлений ученими- натуралістами (Е.Мах, Р.Авенаріус, Е.Геккель), методологічні настанови яких тяжіли, врешті решт, до агностицизму.

У 20-і роки ХХ століття починається  новий етап розвитку позитивізму (неопозитивізм або аналітична філософія). Його представниками були Л.Вітгенштейн, М.Шлік, Р.Карнап. Предметом неопозитивізму виступає аналіз форм мови і знання через можливості вираження цього знання в мові. Причини, що обумовили формування проблематики неопозитивізму такі: