Курс лекций по "Философии"

Нові концепції буття  формуються в XVII – XVIII ст., де буття розглядається  з позицій матеріалізму як фізична реальність, що ототожнюється з природою. Буття розглядається як реальність (об'єкт), що протистоїть людині (суб'єкту), яка опановує ним. Характерним для метафізичних вчень цього періоду є визнання субстанції як самототожної, незмінної, стійкої першооснови. Істотний внесок у розвиток уявлень про неї зробив Рене Декарт. З позицій раціоналізму він визнавав рівноправне і незалежне одна від одної існування двох субстанцій – матеріальної з її атрибутом протяжності і духовної – з атрибутом мислення. Сполучною ланкою між цими субстанціями, за Декартом, виступає вища – божественна субстанція як причина самої себе (causа sui), що породжує і протяжну, і мислячу субстанції. Визнаючи реальність цих субстанцій, Декарт, разом з тим, вважає, що лише одна субстанція відкрита нашій свідомості: вона сама. Центр ваги зміщений на знання, а не на буття як у концепції Августина. Перевага віддається мислячій субстанції, звідси – картезіанська теза «мислю – отже, існую».

Послідовником Декарта  був Лейбніц, який розвив вчення про протяжну субстанцію. Він ввів поняття монади («духовного атома») для з'ясування структури світу і складових його частин. Реальність мають тільки прості (нематеріальні, непротяжні) монади, «що ж стосується тіл, що завжди протяжні і ділимі, то вони не субстанція, а агрегати монад».

Представники німецької  класичної філософії Кант і Гегель стали розглядати буття переважно в духовно-ідеальному аспекті, акцентуючи увагу на проблемі ідеального начала (абсолютного духу), основних ступеней його саморозвитку, об'єктивації цього начала у всесвітній історії і конкретних областях культури. Примітно, що в Гегеля буття розумілося як безпосередня дійсність, яка ще не роздвоєна на явище і сутність: з неї починається процес пізнання. Адже сутність споконвічно не дана, тому відсутня і її кореляція – явище. Головними визначеностями буття, за Гегелем, виступають якість, кількість і міра.

У марксистській філософії XIX століття поняття субстанції було витіснене категорією “матерія”, евристичний  потенціал якої в силу її визначеності був, безсумнівно, вище. Практично, у марксизмі відбувається максимальне  зближення змістів понять “буття” і “матерія”. З одного боку, під буттям розуміється філософська категорія, що служить для позначення всього того, що існує реально: це – і природні явища, і соціальні процеси, і творчі акти, що відбуваються у свідомості людини. З іншого боку, “у світі немає нічого крім матерії, що рухається”.

Категорія буття була збагачена за рахунок введення К.Марксом і Ф.Енгельсом у загальне уявлення про реальність поняття “суспільне буття”. Під суспільним буттям розумівся реальний процес життєдіяльності людей, і, в першу чергу, сукупність матеріальних умов їх життя, а також практика перетворення цих умов з метою оптимізації.

У ХХ столітті у філософії екзистенціалізму проблема буття сфокусована на суперечностях людського існування. В екзистенціалістській традиції одержує нове звучання проблема сутності й існування людини. На думку Хайдеггера, буття природи і суспільства характеризується як несправжнє, чуже, абсурдне стосовно людини. На відміну від класичної філософії тут проблема буття без вирішення питання про сенс існування людини втрачає всяку значимість. Таким чином, екзистенціалісти спробували виявити характерні риси справжнього людського буття і привернути увагу до унікальності, самоцінності, крихкості кожного людського життя.

Закінчуючи розгляд  першого питання, підкреслимо, що у  вченні про буття інтегруються основні  ідеї, вичленовані в процесі послідовного осмислення питання про існування  світу і людини в ньому: 1) світ є; існує як безмежна і неминуща цінність;

2) природне і духовне,  індивіди і суспільство рівноправно  існують, хоча й у різних  формах;

3) у силу об'єктивної  логіки існування і розвитку  світ утворює сукупну реальність, дійсність, наперед задану свідомості і дії конкретних індивідів і поколінь людей.

2. Філософське  розуміння структури буття. Короткий огляд трактувань категорії буття в історії філософії показує, що в різні історичні епохи актуалізується той чи інший аспект даної проблеми. Осмислення цілісності буття, у свою чергу, вимагає уявлення про будову (організацію) буття, що припускає аналіз його структури. Онтологія, розглядаючи структуру буття, виділяє і досліджує ряд його стійких форм, що не зводяться одна до одної і у той же час взаємозалежні між собою. Основними формами буття є:

• буття речей, процесів і станів природи. Воно підрозділяється на стани природи, що виникли, існували до людини – «перша природа», і на «другу природу» - зроблені людиною речі, процеси, стани;
• буття людини, що підрозділяється на буття людини у світі речей і специфічно людське буття. Як би не було буття людини унікальним, воно має загальні сторони з будь-якою минущою річчю природи. У свою чергу, специфічно людське буття постає як взаємозв'язок трьох його складових: природно-тілесної, психологічної і соціально-історичної. Взяті в єдності ці виміри людського існування є вихідними характеристиками його буття;
• буття духовного (ідеального), що поділяється на індивідуалізоване духовне й об'єктивоване (надіндивідуальне) духовне. Видом індивідуального буття духовного є свідомість. Специфіка існування свідомості полягає в тому, що вона невіддільна від природно-біологічних процесів, але до них принципово не  зводиться, оскільки ідеальна по своїй суті. Специфіка буття як об'єктивованого духовного полягає в тому, що його елементи і фрагменти, ідеї, ідеали, норми, цінності, природні і штучні мови здатні зберігатися і переміщатися в соціальному просторі і часі.
• буття соціального, котре поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

Вичленовування форм буття дає  уявлення про буття в статичному аспекті. Але для того, щоб зрозуміти  повноту буття, треба вказати  на основні моменти його динаміки, що пов'язано з поняттям «стан (спосіб) буття».

Так, наприклад, природа  має буттєвість як сукупна - і в  той же час розчленована реальність. Для цілісного сприйняття природи  важливо розуміти, що стан природи  – це стан зв'язків усіх її видів, підвидів, усіх її специфічних проявів. Врахування глибини і складності цих природних зв'язків і взаємодій – необхідна умова для адекватного існування людини в природі. «Друга природа» - або культура – постає як єдність діяльності людини по перетворенню «першої природи» і результатів такої діяльності, головним з яких є сфера цінностей і значень, що забезпечують зв'язок між людьми, розділеними простором і часом. 

Специфіка способу буття  людини полягає в з'єднанні, перетинанні, взаємодії трьох щодо різних буттєвісних  вимірів. Серед форм буття людини виділимо, насамперед, її предметно-практичну діяльність. Тут вона – мисляча річ серед інших речей. Друга форма буття людини – практика соціального творення. Люди прикладають систематичні і значні зусилля для їхнього соціального устрою. Третя форма буття людини – це її самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком ідеалів, конструюючи і переживаючи деяку ієрархію моральнісних цінностей і естетичних уподобань; по-друге, людина прагне одержати максимально адекватні уявлення про світ; по-третє, вона постійно конструює проекти перетворення світу.

Спосіб буття соціального  – діяльність і комунікація. Чим  діяльність і спілкування людей  багатіше і різноманітніше, тим повноцінніше і їх власне, і суспільне буття. 

Розглядаючи форми і способи буття неможливо залишити без уваги спроби сучасних авторів виділити нову форму і відповідний їй спосіб буття, а саме – віртуальне буття. Відзначаючи дискусійність даної проблеми, наголосимо, що надання статусу самостійної форми буття віртуальній реальності залежить від того, як трактується дане поняття.

Під віртуальним (англ. virtual – фактичний і virtue – чеснота, достоїнство; лат. virtus – потенційна, можливий, доблесть, енергія, сила, а також мнимий, уявлюваний) розуміється об'єкт чи стан, що існують у модусі можливості. Категорія «віртуальності» вводиться через опозицію субстанціональності і потенційності: віртуальний об'єкт існує, хоча і не субстанціонально, але реально, а в той же час не потенційно, а актуально.

Найчастіше віртуальний світ асоціюється із синтетичним середовищем, породженим взаємодією техніки та інформаційних технологій, людини з її діяльністю і свідомістю. Так, наприклад, Ж.Бодрийар показав, що точність і досконалість технічного відтворення об'єкта, його знакова репрезентація конструює інший об'єкт – симулякр, у якому реальності більше, ніж у власне «реальному», який надлишковий у своїй детальності. Симулякри як компоненти віртуальної реальності, по Бодрийару, занадто видимі, занадто близькі і доступні. Віртуальна реальність як би абсорбує, поглинає, скасовує реальність⁹. Однак, слід враховувати, що такі «віртуальні реальності» мають місце не тільки в інтерактивному середовищі, створеному інформаційно-комп'ютерними технологіями, але й у кібернетиці, психології, естетиці, духовній культурі в цілому. Існує точка зору, відповідно до якої категорія «віртуальне» може бути також ефективно використана при описі явищ і процесів, що відносяться безпосередньо до природи («віртуальні частки» у фізичному світі).  

Таким чином, «віртуальне» доцільно розглядати не стільки як окрему форму буття, а як момент, як аспект у становленні всіх інших форм буття.

Сказане змушує звернути увагу на тезу про те, що аналітичне структурування буття не означає  реальної ізоляції форм і способів буття. На жаль, в умовах панування сцієнтистської установки сьогодні усе ще спостерігається розчленовування і поглиблення міждисциплінарної диференціації, а значить – відокремлення і гіпертрофію «часткових онтологій». Так, онтологія, вироблювана комплексом наук інформаційно-технічного профілю, редукує статус інших онтологій до залежного, підлеглого положення аж до повного їхнього заперечення. Втрата цілісності в розумінні буття ставить під сумнів перспективи існування людської культури, а значить – і долю самого Буття.

3. Проблема  субстанції. Матерія і дух, їхні  атрибутивні характеристики. Проблема єдності світу. Цілісне розуміння буття залежить від того, що лежить в основі усіх форм буття, тобто від того, що одержало у філософії назву субстанції.

Субстанція (від лат. substantia – «підстава») - гранична основа, що дозволяє звести багатоманіття і мінливість властивостей буття до чогось постійного, відносно стійкого і самостійно існуючого; певна реальність, взята в аспекті її внутрішньої єдності.

Субстанція – те, що існує саме по собі, на відміну від акциденції, чи властивостей, що існують в іншому, а саме – в субстанції, і через інше. Як відзначалося в першому питанні, в історії філософії існують різні варіанти вирішення проблеми субстанції. В онтологічному аспекті в залежності від загальної світоглядної спрямованості виділяються одна (монізм), дві (дуалізм) і множинність (плюралізм) субстанцій.

Монізм, у свою чергу, підрозділяється на матеріалістичний та ідеалістичний, у залежності від  того, що саме – матерія чи дух -  розглядає як субстанцію.

Відповідно до матеріалістичної філософії  субстанція означає першооснову  всього сущого, внутрішню єдність  багатоманіття конкретних речей, подій, явищ і процесів, за допомогою яких і через які вони існують. При  цьому як першооснова всіх конкретних явищ дійсності розглядається матерія.

Категорія матерії є наріжним каменем  науково-матеріалістичного погляду  на світ. У кожну історичну епоху  зміст цього поняття визначався рівнем розвитку наукового знання. У залежності від цього в історії філософії виділяють такі етапи розуміння матерії:

Перший етап – етап наочно-чуттєвого уявлення про матерію. У ранніх давньогрецьких філософських вченнях Фалеса, Анаксімена, Геракліта  в основу світу покладалися ті чи інші природні стихії: вода, повітря, вогонь. Все існуюче вважалося модифікацією цих стихій.

Другий етап – етап речовинно-субстратного уявлення. Матерія  ототожнювалась з речовиною, атомами, комплексом їхніх властивостей, в  тому числі - із властивістю неподільності. Найбільшого розвитку таке сцієнтистське розуміння матерії досягло в працях французьких матеріалістів XVIII століття Ламетрі, Гельвеція, Гольбаха.

Третій етап – філософсько-гносеологічне  уявлення про матерію сформувалося на початку ХХ століття в умовах кризи речовинно-субстратного розуміння матерії і розвивалося далі марксистською філософією.

Четвертий етап – етап філософського субстанціонально-аксіологічного уявлення про матерію. Зародившись  в середині минулого століття як реакція  на зведення поняття матерії лише до одної, хоча й істотної, її властивості – об'єктивності, це трактування вбачало в матерії систему багатьох атрибутів. Витоки такої концепції можна знайти ще у філософії Спінози, і тому її можна було б кваліфікувати як неоспінозизм.

У роботі В.И.Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм» міститься класичне визначення матерії: «Матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що дана людині у відчуттях її, що копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них».

Сьогодні деякі автори¹⁰ вважають дане визначення трохи обмеженим, аргументуючи це твердження тим, що увага в дефініції зосереджена лише на гносеологічних аспектах матерії при зневазі власне до онтологічного змісту. Якщо розглядати матерію в цілому, то, з урахуванням досягнень сучасної науки, необхідно виділяти онтологічні (рух і його форми, простір, час, детермінація) і гносеологічні характеристики (пізнаванність, об'єктивність, реальність). З урахуванням сказаного пропонується скорегувати визначення матерії.

Матерія – об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і  безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.

Таким чином, матерії  як субстанції притаманні такі властивості  як об'єктивність, загальність, несотворимість і незнищуваність, бескінечність у просторі і в часі, здатність у силу своєї внутрішньої суперечливості до саморозвитку.

В основі сучасних наукових уявлень  про матерію лежить ідея її складної системної організації. У структурі  матерії можна виділити:

- рівні (мікросвіт, макросвіт, мегасвіт);

- види (речовина, поле з їх особливими станами у виді фізичного вакууму і плазми);

- стани (нежива, жива, соціально-організована).

Усі названі структурні компоненти матерії знаходяться  між собою у взаємодії і  взаємозв'язку. І тому в міру переходу пізнання на нові структурні рівні будуть неминуче відкриватися якісно нові, невідомі раніше стани і властивості матерії, її зв'язки і взаємодії, форми структурної організації та інші ознаки.