Особливості Гегелівської філософії права

 

 

Зміст

 

Вступ 3

1. Загальні особливості гегелівської філософії права 5

2. Неогегеліянство як закономірне втілення основних філософсько-правових ідей Гегеля 12

3. Реалізація гегелівських філософсько-правових концепцій у роботах українських науковців 21

Висновки 24

Список  використаних джерел 26

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Сьогодні філософія права  являє собою соціокультурний  феномен детермінований поруч із соціальними політичними, психологічними, етичними принципами. Фокусуючи увагу  на багатогранності феномену правової філософії цілком закономірним є  розгляд філософсько-правової доктрини Гегеля як джерельної бази для подальшого розвитку цієї сфери науки.

Філософсько-правове вчення Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770–1831 рр.) є вищим щаблем у розвитку класичного німецького ідеалізму, який ліг в основу багатьох сучасних філософсько-правових концепцій. До основних його праць, які яскраво репрезентують правовий світогляд мислителя належать: «Філософія історії» (1837 р), «Філософія права» (1821 р.), «Наука логіки» (1812–1816 рр.), «Енциклопедія філософських наук» (1817 р.). «Конституція Німеччини» (1802 р.), «Феноменологія духу» (1807 р). Вище зазначені твори мали великий вплив на розвиток політичної думки у Західній Європі.

Напрацювання Гелеля у сфері права поєднали у собі новітні і часто суперечливі, як для свого часу принципи взаємодії філософії та держави, суспільні теорії розвитку та формування громадянського суспільства, національної і правової держави.

У філософії права Гегеля вихідним методологічним початком стало положення про те, що істинне (абсолютне) знання може бути досягнуто лише в рамках філософсько-правової системи, що розкриває зміст всіх своїх категорій і понять у їх логічному взаємозв’язку. Цілісність такої системи покликана забезпечує діалектика як метод дослідження структури теоретичних понять і переходів між ними.

Як вважав вчений, діалектика дозволяє побудувати наукову теорію шляхом послідовного розвитку думки від одного поняття до іншого. Філософ називав діалектику єдино істинним способом пізнання і вдало адаптував цей метод у своїх правових концепціях.

Г. В. Ф. Гегель створив грандіозну філософську-правову систему, яка охоплювала всю сукупність теоретичних знань того часу. Основними частинами гегелівської філософії є: логіка, філософія природи і філософія духу. Кожна з них у свою чергу ділиться на кілька напрямків, які є логічною базисною основою для дослідження правового світогляду Гегеля.

Держава і право віднесені  теоретиком до предмету філософії духу, яка висвітлює розвиток свідомості людини, починаючи з найпростіших форм сприйняття світу і закінчуючи вищими проявами розуму. У цьому поступальному розвитку духу Гегель виділив декілька ступенів: суб’єктивний дух (психологія), об’єктивний дух (абстрактне право, мораль, моральність) і абсолютний дух (мистецтво, релігія). Право і державу філософ розглядав у контексті об’єктивізму духу та моральної поведінки.

Загалом гегелівський період політико-правових досліджень характеризувався двома напрямками. Перший з них  об’єднував в одному контексті право і свободу, розвивав певні аспекти вчення мислителя з перевагою загального; другий напрямок розвивав правові погляди його попередника Канта, де перевага віддавалася індивідуальному началу, конкретній особистості і її взаємодії з суспільством.

Логічним продовженням філософсько-правових ідей Гегеля стало неогегельянство, напрямок філософії права, що сформувався на основі науково-теоретичної бази ідей Гегеля і розвивався на національному ґрунті європейських країн інтерпретуючи вихідні гегелівські положення до власного правового розуміння.

 

 

 

 

 

 

1. Загальні особливості гегелівської філософії права

 

Науково-теоретичне опрацювання права як важливої сфери суспільного життя є частиною гегелівської філософії. Варто звернути увагу на те, що широке поширення терміну «філософія права» пов’язане саме з гегелівської «Філософією права» (1820 р.). Філософія права, як зазначав вчений, – це і філософське вчення про природне право.

Філософія права Гегеля ввібрала в себе деякі ідеї попередніх філософських поколінь. Перш за все це ідеї Платона  про цілісність поліса, а також  думка Аристотеля про те, що держава  є попередником окремих громадян і що людина – «істота політична».

Ідея моральної цілісності держави, перейнята німецьким філософом  від античних мислителів, у подальшому була розвинена ним відповідно до:

• поглядів Т. Гоббса про політичну централізацію, розумність життя в державі;
• до поняття «загальної волі» Ж.-Ж. Руссо; до ідей історизму, народного духу і єдності волі Ш.-Л. Монтеск’є.

Втім, державно-правові погляди  Гегеля набагато глибші та ґрунтовні, ніж у його попередників. Він відкинув ідею природного стану і договірного походження держави, вважаючи, що договір має місце тільки у відносинах, регульованих приватним правом, і не може бути джерелом державності. Г. В. Ф. Гегель піддав критиці індивідуалізм природно-правових поглядів Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, які виходили з первинності, а не цілого держави, народного духу, а окремої особи.

Філософія права, згідно з  Гегелем, це філософська дисципліна, а не юридична. «Наука про право, – стверджував він, – є закономірною частиною філософії. Тому вона повинна розвиватися з понять в ідеї, що представляє розум предмета. Відповідно до цього предмет філософії права Гегель формулює таким чином: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права – поняття права і його здійснення» [3, с. 46].

Теорія права, вважав вчений, подібно до інших філософських дисциплін, набуває наукового характеру завдяки тому, що в ній застосовуються методи діалектики.

Предметом філософії права є ідея права – єдність поняття і втілення цього поняття насправді. У цьому контексті важлива є третя завершальна стадія руху ідеї (за Гегелем), яка має справу з людиною та людським суспільством. Вона, у своєю чергу, теж складається з трьох фаз, які послідовно змішуються, і які містять:

• суб’єктивний дух (індивідуальна людська свідомість);
• об’єктивний дух (право, мораль, моральність);
• абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія) [3, с. 48].

З цього опису системи  гегелівської філософії права стає зрозуміло, чому в подальшому безпосередній інтерес представлятиме в основному лише друга з перелічених фаз.

Об’єктивний дух – це, за Гегелем, та фаза розвитку духу (і всесвітньої історії), коли свобода вперше набуває форму реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень. Дух виходить з форми своєї суб’єктивності, пізнає та об’єктивує зовнішню реальність своєї свободи: об’єктивність духу входить у свої права.

Отже, абсолютне начало реальності у вченні Гегеля називається ідеєю. До неї належать поняття, які є взірцями для окремих галузей реальності. Ідея, стверджував філософ, постійно розвивається і відчуває еволюцію. Однак цей рух, властивий ідеї, доходить до людської свідомості лише після того, як він зовсім з’ясувався. Свідома «мудрість» цього світу, в якому ми живемо, є рефлексом, що передує рухові речей.

Філософія права у Гегеля побудована за триєдиною схемою та відповідно з трьома основними сходинками і формами конкретизації поняття  свободи і права, отже вона ділиться на три частини:

• абстрактне право;
• мораль;
• моральність.

Співвідношення частин гегелівської філософії права позначає відповідну ієрархію сходинок діалектичного руху поняття права та реалізації вільної  волі.

У сфері абстрактного або  формального права воля безпосередня і абстрактна. Зовнішнім наявним  буттям волі є не створений нею  предмет з вільним змістом, а  безпосередня зовнішня річ. Це – право  абстрактно вільної особи.

У сфері моралі воля із зовнішнього наявного буття рефлектує в себе і в якості суб’єктивної одиничності протистоїть загальному, яка є роздвоєною і постає у вигляді внутрішнього добра і зовнішнього світу. У даній сфері виступає право суб’єктивної волі щодо загального – до права світу.

У сфері моральності досягається  синтез двох попередніх абстрактних  моментів. Ідея водночас реалізується в собі і в зовнішньому світі. Свобода вже постає не тільки як право суб’єктивної волі, але також як дійсність і необхідність.

У сфері абстрактного права  особа (суб’єкт) вільна для себе, вільна давати собі наявне буття в речах. Перший вид свободи постає як власність. Але наявне буття в речах випадкове і не дає цю свободу. У моралі це невідповідність знімається.

У догегелівській політико-правовій та юридичній літературі поняття  «право» не вживалося в настільки широкому, як у Гегеля, значенні, що охоплює всю сферу, яка позначається в системі гегелівської філософії як особлива для об’єктивного духу.

Кожна сходинка (абстрактне право, мораль, моральність) є правом. Сама ідея свободи проявляється у вигляді прав цих щаблів від більш абстрактних форм права до конкретних. Оскільки щаблі розвитку ідеї свободи діалектично супідрядні один одному, правом у гегелівської філософії є також кожна наступна стадія розвитку ідеї свободи по відношенню до попередньої.

Специфічним для філософії  об’єктивного духу є поєднання з предметною сферою дослідження. Розвиток у сфері об’єктивного духу постає у вигляді субординації прав, як перевага конкретного права перед абстрактним, як «зняття» більш абстрактних форм права у наступних, більш конкретних і синтетичних його формах.

Завдання філософії Гегель бачив у тому, щоб об’єднати державу і право як продукти розумної діяльності людини. Філософія права не повинна займатися описом емпіричного права (діючого права, чинного законодавства).

Розуміння предмета і методу філософії права Гегель визначає в знаменитому афоризмі, який сприймався багатьма теоретиками як квінтесенція його соціально-політичної доктрини: «Що розумно, то дійсно, і що дійсно, то розумно».

У творах Гегеля йшлося про  те, що за всіма історично швидкоплинними і випадковими суспільними відносинами необхідно виявити їх іманентний закон і суть. З осягненням ролі держави мислитель пов’язував її соціальну сутність і представлену в ній правову основу (принцип формальної рівності вільних людей, визнання їх правосуб’єктності та державосуб’єктності).

Він був упевнений у тому, що зазначені принципи проявляються у всіх історичних типах і формах держави, у всіх аспектах і напрямках організації та функціонування державної влади. Ступінь розвиненості держави (її організаційних форм, функціональних проявів тощо) визначається в кінцевому результаті мірою розвиненості втіленого і реалізованого в ній принципу формальної рівності людей.

Соціально-історичні етапи  розвитку права і держави –  це прогресуючі щаблі здійснення початкової формальної рівності, свободи  і справедливості в людських відносинах. Гегелівське вирішення проблеми соціальних відносинах пізніше одержало назву есенціалізму (теоретична і філософська настанова, що характеризується приписуванням деякої сутності незмінного набору якостей і властивостей).

Перенесений в сферу права, есенціалізм приводить Гегеля до заперечення головного принципу природно-правової школи-протиставлення природного права. Право і засновані на ньому закони, писав філософ, «завжди за формою позитивні, встановлені і дані верховною державною владою» [4, с. 78]. Гегель продовжував використовувати термін «природне право», проте вживав його в особливому значенні – як синонім ідеї права.

У трактуванні, запропонованої мислителем, природне право виявлялося не сукупністю розпоряджень, яким повинні  відповідати закони держави, а філософським баченням природи (сутності) правових відносин між людьми. «Представляти собі відмінність між природним, або філософським правом і позитивним правом таким чином, ніби вони протилежні і суперечать один одному, було б абсолютно невірним» [4, с. 79]. Природне право відноситься до позитивного так, як правова теорія відноситься до діючого права.

Ідеєю права філософ вважав загальну свободу. Слідуючи традиції, що склалася в ідеології антифеодальних революцій, Г. В. Ф. Гегель наділяв людину абсолютною свободою і виводив право з поняття вільної волі. «Система права є царством реалізованої свободи», – вказував він [4, с. 79].

Разом з тим Гегель відкинув концепції, що визначали право як взаємне обмеження індивідами своєї  свободи в інтересах загального блага. Згідно з ученням філософа справжньою свободою володіє загальна (а не індивідуальна) воля. Загальна свобода вимагає, щоб суб’єктивні прагнення індивіда були підпорядковані етичному боргу, права громадянина – співвіднесені з його обов’язками перед державою, свобода особи – узгоджена з необхідністю.

Гегель включав в поняття  права більш широке коло суспільних явищ, ніж це було прийнято в філософії та юридичних науках на початку XIX ст.

Особливими видами права  у нього виступають: