Особливості Гегелівської філософії права

Французькі неогегельянці, особливо на перших етапах розвитку і становлення цієї теорії, цікавилися філософією, а не політико-правовим вченням Г. В. Ф. Гегеля. Їм в цілому не властивий підхід до Гегеля як до тоталітарного мислителя. Так, французький науковець А. Куайре відкидав підхід до вивчення філософсько-правових концепцій Гегеля як реакційних і солідаризувався з трактуванням його вчення як помірної теорії, яка прагне примирити свободу індивіда і соціального цілого.

Помітною фігурою французького неогегельянства був Ж. Іполіт. Подібно до того як Платон обґрунтовував реальність античного поліса, так і Гегель, згідно Ж. Іполіта, змалював сучасну державу і громадянське суспільство і, передбачаючи зародки майбутніх їх трансформацій, захищав це суспільство і державу, випереджаючи свій час

Специфічною особливістю  і чималою заслугою французьких неогегельянців було:

• по-перше, те, що вони зробили фокусом свого дослідницького інтересу «Феноменологію духу» Г. В. Ф. Гегеля;
• по-друге, увагу цих дослідників привернули скоріше не теоретико-пізнавальні, а екзистенційні моменти філософського вчення Гегеля.

Французький науковець Жан Валь намагався не тільки осягнути усю повноту філософсько-правових концепцій Гегеля, а й пов’язати їх із суттю і характером власне діалектики як методу.

У гегелівських текстах французькі вчені акцентували дійсно наявні в них екзистенційні моменти, на які інші дослідники майже не звертали уваги. Проте в цілому була запропонована не зовсім властива самому Гегелю «трагізація» діалектики. Олександр Кожев стверджував, що діалектика – в усякому разі відображена в «Феноменології духу» – є «екзистенціальної діалектикою».

Принципова відмінність  між Ж. Валем і О. Кожевим полягало в тому, що перший особливо підкреслив релігійно-екзистенційні мотиви в «Феноменології духу» та інших роботах вченого, а другий вбачав у гегелівській філософії нехай прихований, але радикальний атеїзм, що виростає з «антропологічної сутності» гегелівської філософії. Саме по собі розмежування «атеїстичного» екзистенціалізму з релігійним було характерне для французької філософії 20–60-х років ХХ ст.

Вплив неогегельянства у філософії права посилюється в міжвоєнний період. Неогегельянство тлумачить ідею права в дусі панлогізму (метафізична теорія, згідно з якою все існуюче являє собою втілення розуму або логосу) і стверджує, що коли немає розумного права, то право має стати самовиявом розумного начала.

Серед нідерландських неогегельянців проблемами філософії права займався в 30-ті рр. ХХ ст. Б. Телдерса. З посиланням на Г. В. Ф. Гегеля він критикував положення міжнародного права, що обмежують «самовладдя держави».

У Росії представниками гегельянської філософії права були Б. Чичерін і П. Редькін. Російські неогегельянці спробували пристосувати буття ідей до умов емпіричної дійсності. Разом з тим, досліджуючи емпіричний процес розвитку права, в кожній з його стадій вони розглядали один з моментів реалізації розумної ідеї права, яка лежала в основі їх теоретичних суджень.

Борис Чичерін – російський філософ-гегельянець, теоретик держави  і права, історик і публіцист. Він прагнув розділити сфери моральності і права так, щоб право було гарантом особистої свободи і в той же час обмеженням свободи зовнішньої. Ідеальна форма правової держави для Б. Чичеріна – конституційна монархія. Він підтримував принцип приватної власності і незалежності економіки від держави. Погляди вченого стали одним з джерел ідеології конституційно-демократичної партії (кадетів).

У російській історіографії  Б. Чичерін – один із засновників так званої юридичної (державної) школи, яка виходить з провідної ролі державних і юридичних форм у історичному процесі.

Досить цікаво для розуміння  особливостей становлення права  Б. М. Чичерін трактує свободу. Взявши за вихідну точку дослідження особистість, російський юрист приходить до висновку, що невід’ємною рисою людської природи є свобода. Людина визнається носієм абсолютного, а тому є сама своїм початком і через це може бути визнана вільною особою, яка має права.

Свобода поділяється ним на внутрішню і зовнішню, перша – є безсумнівною цінністю. Оскільки внутрішня свобода відображає духовну сторону, моральний світ людини, джерелом яких є розум і воля, з глузду слід і свобода волі, яка розуміється по-різному:

1) як свобода від чужого  впливу і чужої волі;

2) як можливість діяти  за власним бажанням.

Внутрішня свобода, пов’язана з розумом і волею, передбачає як свою протилежність свободу зовнішню, яка в суспільстві обмежується певними рамками. Ці рамки складають зміст права. Для кожного члена суспільства важливо, щоб межі свободи кожного були точно визначені, а також охоронялися законом. У виконанні цього – основне завдання права, тому що воно є початком формальним і стосується лише зовнішніх відносин особистості, торкаючись внутрішніх мотивів лише стільки, скільки вони виражаються у зовнішніх діях.

Свідченням того, що на сучасному  етапі правові ідеї Гегеля ще не втратили своєї актуальності є проведення Гегелівських Конгресів, кожні два  роки організовується Міжнародною  гегелівською спільнотою. Дане товариство, штаб-квартира якого знаходиться  у Берліні, є найстарішої організацією світу, присвяченою творчості Г. Ф. В. Гегеля.

Ця інтелектуально-просвітницька  структура була заснована в 1946 р. в Нюрнберзі Вільгельмом Бейєром (1902–1990), з 1956 р. функціонувала як німецьке Гегелівське товариство. На другій Міжнародній гегелівській конференції в 1958 р. у Франкфурті-на-Майні воно конституювало себе як Міжнародне гегелівське товариство. Його завданням є турбота про гегелівську спадщину, критичне дослідження його філософії у її історичному розвитку, розробка сучасного розвитку держави на основі правових ідея Г. В. Ф. Гегеля і, особливо, дослідження діалектичного методу, у всіх своїх проявах.

Метою Товариства є проведення форумів для всіх учених, хто займається вивченням спадщини Гегеля. Організація  налічує сьогодні близько 300 членів в усьому світі.

Цікавими для розгляду є матеріали 26 Гегелівського Конгресу, темою якого була «Політична філософія  Гегеля». На Конгресі працювали такі секції як «Право і політика», «Глобалізація та міжнародні зв’язки», «Моральність», «Релігія», «Держава», «Культура і освіта», «Гегель і Франкфуртська школа», «Гегель – Маркс – марксизм – комунітаризм», «Діалектика».

На сьогодні різностороння  інтерпретація філософсько-світоглядних ідей Гегеля, є свідченням того, у філософії права відбувається продовження своєрідного «гегелівського ренесансу».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Реалізація гегелівських філософсько-правових концепцій у роботах українських науковців

 

На сучасному етапі  розвитку юридично-правової сфери в  Україні гегелівські науково-теоретичні концепції обґрунтування ролі держави  та права не втратили своєї актуальності і привертають увагу багатьох сучасних українських дослідників.

При аналізі філософсько-правових концепцій Гегеля та їхньої реалізації у вітчизняній правовій науці, варто  звернути увагу на те, що за період СРСР вчення Гегеля часто розумілося неправильно  і розглядалося здебільшого у  контексті матеріалістичних методик  марксизму-ленінізму. Тому закономірним є те, що у незалежній Україні  назріла потреба у якісно-новому переосмисленні гегелівській спадщині.

Перші спроби розгляду гегелівського  вчення як самостійної ланки філософського  пізнання на вітчизняному ґрунті були здійснені у 20-ті та 60-ті рр. ХХ ст. окремі вчені (М. Деборін, П. Демчук, П. Копнін, В. Шинкарук, В. Юринець) дали наукове тлумачення гегелівської логіки, діалектики і теорії пізнання, але не філософії права і філософії історії.

Вчений-гегельянець В. Шинкарук вважає, що «Філософія права» – це державно-правова ідеологія буржуазного, тобто нового світу [14, с. 28]. Саме на основі цієї ідеології, як зазначає В. Шинкарук, Гегелю вдалося довести те, що проблема свободи і права індивіда набула значущості проблеми свободи і права всього суспільства, що вони вузлові і взаємопов’язані, де свобода є похідною правовідносин [14, с. 29].

М. С. Держалюк розглядає політико-правовий аспект філософії Г. В. Ф. Гегеля інтерпретуючи його до національного правового ґрунту. Вчений зазначає, що філософська спадщина та методологічна діалектика Гегеля знаходять своє повноцінне застосування у незалежній Україні, є надійним інструментом аналізу і пояснення глобальних питань української дійсності. А такі праці Гегеля як «Філософія права» і «Філософія історії» є основою для удосконалення державницько-правових засад України, формування оптимальної моделі державного устрою, розв’язання гострих протиріч, політичних конфліктів та криз [16].

На сучасному етапі  розвитку правової системи в Україні  у всіх її сферах спостерігається  невпорядкованість, нігілізм та ігнорування  законодавчими актами тощо. У зв’язку  з цим М. С. Держалюк цілком доречно зазначає, що ця ситуація яка склалася у вітчизняній правовій системі несумісна з діалектичними принципами Гегеля, і не знаходить логічного обґрунтування у жодній філософсько-правовій концепції інших видатних мислителів [16].

Український науковець Т. Андрусяк розуміє розвиток філософсько-правової концепції Гегеля у формуванні ідеалу правової держави, який полягає у тому, що вона доводить цей ідеал до його кульмінаційної точки: правова держава оголошується ним божественною і приводить людський розвиток до його морального завершення [15, с. 102].

О. Є. Обухівська досліджує філософську-правову спадщину Гегеля з проекцією у контексті «Енциклопедії законознавства» Костянтина Неволіна, яка відіграла важливу роль у формуванні цілої генерації українських науковців-юристів ХІХ – ХХ  ст.

Дослідниця зазначає, що в історичному огляді К. Неволіна особливий інтерес становить виклад філософсько-правових поглядів Гегеля, в системі якого він вбачає «глибоке поєднання ідеалізму Канта і Фіхте з реалізмом Шеллінга». Серед праць Гегеля, важливих для розуміння його філософії права, К. Неволін відзначає «Міркування про різні способи обробки природного права як науки», «Феноменологію духу», «Енциклопедію філософських наук», «Лекції з філософії історії» та, власне, «Філософію права». К. Неволін чітко відтворює гегелівське розуміння права, вкоріненого у духовному бутті людини, передусім у її свободі вибору [17].

Т. С. Павлова вивчає правові підстави поділу влади у філософсько-правовій гегелівській концепції. Вона зазначає, що у філософській системі Г. В. Ф. Гегеля проблема поділу влади розглядається у контексті проблематики об’єктивного духу [18]. Принципу поділу влади Гегель приділяє неабияку увагу, оскільки вважає його одним з основних підстав для побудови громадянського суспільства і держави.

Т. С. Павлова акцентує на тому, що принципи, на яких ґрунтується поділ влади, у філософа є принципами діалектики, що побудовані на основній засаді – засаді розумності [18]. Держава виступає як розумне утворення, в якому найбільш повно реалізується принцип свободи, а влада у такій державі виконує функцію регулятора у сенсі внутрішньодержавного регулювання і управління.

Отже, як бачимо філософсько-правове  вчення Г. В. Ф. Гегеля викликає до себе інтерес не лише з боку західних науковців, а й входить у сферу зацікавленості вітчизняних вчених. Свідченням того є вище перелічені праці, які тією чи іншою мірою розглядають правові аспекти вчення Г. В. Ф. Гегеля.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Розвиток моральної і  правової культури суспільства вимагає  постійного осмислення і переосмислення сформованої системи цінностей, зокрема, морально-правових ідеалів. Один з важливих моментів цього процесу  є вивчення ціннісно-нормативної  свідомості, національної правової культури в тому вигляді, в якому вона отримала осмислення у філософії та інших  гуманітарних науках, втілилися в  оригінальні теорії, що увібрали національну  специфіку. Особливий інтерес у  цьому зв’язку представляє філософія права, в рамках якої проблема співвідношення моралі і права, загальних принципів і історично-конкретних форм їх взаємодії є центральною.

Таким чином, під правом Г.В. Ф. Гегель розуміє не просто цивільне законодавство, але також і мораль, етичну життя і світову історію. Саме тому, що ця концепція права об’єднує знання в те, що він назвав справжньою системою, дослідивши діалектичні стадії, він робить висновок, що держава стоїть вище попередніх стадій і є втіленням волі в самій конкретній формі, що підкоряється тільки вищої абсолютної істини світового розуму.

Гегелівське філософське  навчання про право було апогеєм  в історії становлення об’єктивно-ідеалістичної  думки. Весь подальший розвиток філософії  в XIX ст. умовно кажучи «поступався місцем»  соціології права.

Філософія права сформована Гегелем розвивалася на основі діалектичного принципу. Сама ж ідея права як предмет філософії права означала єдність поняття права і його наявного буття, одержуваного під час об’єктивації поняття права. Гегель запропонував якісно нову правову ідеологію, яка увібрала в себе найкращі здобутки правової традиції минулих поколінь та «свіжі ідеї», продиктовані тогочасним суспільством.

До особливих видів  права Гегель відносить формальну  рівність учасників майнових відносин, мораль та моральність і право  світового духу. Філософську-правову  концепцію Гегеля можна вважати  соціальною схемою розвитку правової держави та особистості в суспільстві.