Філософські погляди Шеллінга

в тому, що вона повинна відображати свободу  і необхідність у їх поєднанні. Парадоксальність тут полягає в умовах реалізації правового устрою суспільства: свобода повинна гарантуватися порядком, який виражає необхідність, до того ж сама свобода необхідна. Поєднати свободу і необхідність можна тільки в тому випадку, коли у самій свободі є необхідність. Діалектика тут виражається в тому, що «свобода повинна бути необхідністю, необхідність – свободою» [ 8; с. 226].

Людські дії  є вільними (свідомими) у кожному сегменті буття, однак сукупний результат виникає безсвідомо, стихійно, непередбачувано і цей результат постає «як об’єктивний світ”, що з’являється для мене лише у спостереженні. Останнє означає лише те, що ні я, ні будь-хто з індивідів не є свідомим творцем історичної дійсності як «об’єктивного світу”, він постає перед кожним з нас готовим, як об’єкт спостереження. Світовий моральній порядок і правовий устрій, ця «друга природа», ідуть, між іншим, таким шляхом формування, неначе є деякий «абсолютний синтез всих дій», є прихована необхідність. Через свободу ця об'єктивна необхідність (вона ж закономірність) створена бути не може, вона самотвориться «цілком механічно і немов сама собою». Але поступово росте, шириться підстава тотожності між абсолютно суб'єктивним і абсолютно об'єктивним, те вище, що дозріває, не може бути ані суб'єктом, ані об'єктом, ні тим і іншим одночасно, але є лише абсолютною тотожністю. Це останнє лежить в основі еволюції світу, і воно ніколи не може бути об'єктом знання, але тільки віри. У кінцевому рахунку, Шеллінг вводить в історію Бога. Історія людства є тою сферою, де постійно здійснюється доказ буття Бога і триває поступове виявлення одкровення абсолюту. В історії, як поступовому одкровенні Бога, можна установити три періоди. В основу періодизації Шеллінг кладе дві протилежності – долю і провидіння, між якими стоїть природа, що здійснює перехід від одного до іншого. Перший період – трагічний, у ньому панує тільки доля. До нього відносяться блиск і руйнування древніх імперій. У другий період те, що виявляло себе як доля, відкривається як природа. І те, що в перший період було пануючим похмурим законом, перетворюється на відкритий закон природи та служіння задуму природи. Цей період починається, очевидно, з розширення кордонів Римської республіки. У третій період історії те, що було спочатку як доля, а потім як природа, розкриється як провидіння Коли наступить цей період – сказати не можна, але, підкреслює Шеллінг, «коли він настане, тоді прибуде Бог».

2.3.    Філософія тотожності

Кульмінацією  світоглядних міркувань раннього Шеллінга стала «філософія тотожності», початок якої датується роботами 1801 р., а кінець - роботами 1809 р., хоча можна вважати, що вона завершується ще раніше. Суть «Філософії тотожності» полягає в твердженні, що всілякі протилежності і відмінності настільки тісно з'єднуються в абсолюті, що як такі вони в ньому усуваються, в силу чого він виявляється абсолютною тотожністю [ 9; с.183].

Це тлумачення єдності протилежностей, теоретичне джерело якого Шеллінг необгрунтовано побачив у філософ Джордано Бруно, було метафізичним. Те, що Шеллінг не зміг втриматися на висоті діалектичного світогляду, в розробку якого він вніс настільки великий вклад, мало не тільки теоретичні, але й соціальні мотивації. Останні виходили від  Шеллінга в бік примирення з особистим соціально-політичним ладом, який ідеологічно зміцнювався концепцією, що заперечувала істотність протиріч дійсності. Шеллінг особливо наполягав на тотожності в абсолюті суб'єктивного і об'єктивного, мислення і буття.Той факт, що Шеллінг трактував цей абсолют як Бога, означав насичення «філософії тотожності» теософським змістом, який швидко зростав слідом шеллінгівського відходу від пантеїзму до  представлення про божественний абсолют як якоїсь вищої особистості, трансцендентної стосовно емпірічно даному світу природного та людського буття. Пояснення того, чому і як даний божествений абсолют творить відмінний від себе недосконалий світ, стало для «філософії тотожності» нерозв'язним завданням. У безуспішних спробах вирішити цю задачу, яку «філософія тотожності» сама поставила перед собою як центральну, вона фактично почала руйнуватися ще до того, як Шеллінг формально залишив її.

Прагнучи відшукати  в бога внутрішні імпульси світотворчої діяльності, Шеллінг досить швидко перестав розглядати його як абсолютну тотожність

і почав трактувати його як своєрідну нетотожність. Беручи відповідні ідеї в містичній теософії Я. Бьоме, Шеллінг відрізнив від бога «основу» його існування і охарактеризував її як «те, що сам Бог не є Бог». Вельми нелогічної, по суті справи, і лише з видимістю пояснення Шеллінг проголошував, що з цієї «основи» виникають також відокремлені від Бога природа і людина. Творчий імпульс «основи» Шеллінг представив як «темне», ірраціональне «хотіння», породжуючу «першосвободу», яка містить в собі «Зло» відділення від Бога. Зло в світі Шеллінг «пояснював »тим, що індивідуальна свобода людей ще більш відокремлюється від бога, особливо коли вони взагалі відмовлялись визнавати його авторитет і бажають існувати цілком самостійно. Ці теософські псевдопояснення були одночасно соціально загострені проти іррелігійного вільнодумства [ 9; с.184].

Останню спробу створити філософську концепцію божественного творіння, раціонально пояснюючу онтологічну і логічну необхідність цього процесу, Шеллінг почав у1811 - 1815 рр., коли він послідовно написав три варіанту «Світових епох», жоден з яких не задовільнив його і тому не був опублікований при його житті. В кінці 20-х років у Шеллінга виникла думка розробки філософії зовсім інакше, ніж він це робив раніше. Зневажливо віднесши свої попередні побудови до «негативної філософії», Шеллінг в лекційному курсі 1832 р. виклав «Основи позитивної філософії», розробка якої надалі пішла за двома напрямками: «філософія міфології» та  «філософія одкровення». Якщо в «філософії міфології», що оперує величезним фактичним матеріалом, є проникливі судження про істотні характеристики стародавньої міфологічної свідомості різних народів, то «Філософія одкровення», якій відводилася головна роль в «позитивної філософії», зводилась до одягненому в філософське вбрання переказу релігійного світобачення, що міститься в Біблії [ 9; с.185].

Від самого Шеллінга виходила лише ідея возз'єднання католцизма і протестантизму в єдиній християнської релігиї майбутнього, яка виступала під прапором апостола Іоанна.

4. Філософія одкровення

Лекції, які  Шеллінг читав у Берлінському університеті з 1841 р. були названі загальним  ім'ям «філософія одкровення». Фактично це була «філософія релігії», яку він поступово розвивав, щонайменше, років сорок. Після передчасної смерті Фіхте і наступним злетом гегелівської філософії, Шеллінг перестав визначати хід розвитку німецької філософської думки.

Будучи сам  спочатку прихильником творення раціоналістичних систем, Шеллінг через прагнення протидіяти Гегелю став їх відкидати, вважати зразками негативної філософії. Тіж потенції, що виростали з його давнього тяжіння до філософії релігії, він іменував позитивною філософією [ 8; с. 227].

Уся філософія, що розвивалася до нього, Шеллінг називав негативною. Відкіля такий розподіл філософії? Відповідь на це питання він дає, відштовхуючись від Канта. Кант звернув увагу на те, що в пізнанні людина спирається на розум і досвід. Розум пізнає за допомогою апріорних форм. Поставимо, однак, питання: що у всьому сущому пізнається апріорно, сутність, суть сущого чи що воно є? Відповідь на питання «що воно є?» усвідомлює сутність речі й означає, що я розумію річ, володіют її поняттям; відповідь на питання, «що воно є?», представляє мені існування речі, а не її сутність. Саме це останнє і є пізнання, однак варто враховувати, що пізнання неможливе без поняття. Пізнання є, по суті, впізнаванням, оскільки передбачається, що поняття передує пізнанню: у чому-небудь існуючому я впізнаю поняття, яке у мене раніш уже було про це «що-небудь». Апріорне знання визначає тільки все щó є чи щó може бути, якщо що-небудь є, але не те, що воно є.

Філософія, яка  зосередилася або дійшла тільки до відповіді на питання «щó є», тобто до сутності, представила її як необхідне, елімінувавши випадкове – така філософія, на думку Шеллінга, може бути названа негативною. Пізнати ж те, що щось («щó є») ще й існує, тобто, що воно і є – справа іншої, а саме позитивної філософії.

Позитивна філософія  не є тією, котра приходить на зміну негативної, витісняючи або скасовуючи її. У них різні задачі. Те, що стає власним предметом позитивної філософії, залишено негативною як далі непізнаване. Останнє, що передає негативна філософія позитивній, – є тільки задача, яка розв'язується далі позитивною філософією, хоча вона може і сама ставити собі цю ж задачу цілком незалежно від негативної. Однак обидві філософії можна представити в якості двох сторін однієї і тієї ж філософії.

Обидві сторони  або обидві лінії у філософії  Шеллінг просліджує з античних часів. Негативна чи раціоналістична філософія, вона ж у розвинутій формі – апріорна філософія, представлена вже в Геракліта і елеатів. Завершується розвиток раціональної, негативної філософії «Критикою чистого розуму» і її ідей Бога в Канта. Прориви до позитивної філософії він відзначає в Сократа, Платона й у неоплатоніків. Прориви до позитивної філософії Шеллінг певним чином зв'язує з емпіризмом. Звичайно під емпіризмом мається на увазі установка, що все наше знання є досвідним, а основа досвіду – сукупність сприйнять, породжених поза нами існуючими речами. Звичайний емпіризм виключає зі сфери досвіду надчуттєве. Але Шеллінг не ототожнює апеляцію до досвіду тільки з емпіризмом, і сам досвід розширює аж до області надчуттєвого. Позитивна філософія, на його думку, не є в цьому змісті емпіризмом, її відношення до досвіду тонше. Для цієї філософії досвід є підтверджуючим, але не таким, що доводить апріорне знання. Для негативної філософії досвід є таким, що доводить, але не існування абсолютно первинного (Бога), а наслідок з нього, саме воно повинно бути емпірично доведено, і тим самим буде підтверджено, що Бог дійсно існує. Існування саме такого наслідку тим самим підтверджує, що і саме первинне існує саме так, як ми його зрозуміли, тобто що Бог існує. Позитивна філософія – не релігійна філософія, і навіть не християнська. Шеллінг називає її філософією одкровення [ 8; с. 228].

Прагнучи витлумачити  поняття одкровення і бажаючи  бути правильно зрозумілим, Шеллінг стверджував, що зміст одкровення насамперед є історичний зміст, але не в звичайному часовому змісті. Воно є змістом, який хоча і відкривається (у цьому смислі й вживається слово “одкровення”) у певний час, тобто виступає у вигляді земного явища, однак яке по суті, нехай неявно і приховано, мало місце і було підготовлено «до заснування світу», зміст світу відступає кудись і в щось надсвітове, а також і в досвітовий час. Одкровення є досвід у зазначеному вище смислі. Зміст одкровення є актом божественної волі. Розуміння й обґрунтування цього факту є філософією одкровення. Факт одкровення полягає в тому, що людство, що відійшло від Бога, повернуте до нього, примирене з ним за посередництвом Христа. Виникнення християнства і воно саме має всесвітньо-історичне значення. Перш ніж людство дозріло своїм духом до сприйняття факту (події), розкритого в християнстві, повинен був вичерпатися до кінця міфологічний процес. Христос з'явився тоді, коли виповнився час. Раніш він хоча і відкривався, але не як Христос. Всесвітня історія відповідає епосі цього світу, якому передує час до початку й творіння світу, а також час після кінця і загибелі світу [ 8; с. 229].

Шеллінг уводить  поняття тимчасового часу та вічних часів. Перше відбиває безцільний, повторюваний процес виникнення і зникнення, це час, у якому нічого не досягається, ніщо не здійснюється. У цьому тимчасовому часі немає справжньої послідовності. Друге поняття відбиває істинну послідовність, у ньому можна розрізнити минуле, сьогодення і майбутнє:

послідовність часів, з яких кожне має свою мету і вічний зміст. Ці виконані часи Шеллінг називає світовими епохами або эонами (вічностями). Всесвітня історія є эон, вона є час теперішнього світу, вічний зміст якого, початок і кінець, причина і ціль є Христос.

Висновки

Центральною ідеєю  Шеллінга, яка дала йому змогу побудувати систему “філософії природи” і систему “трансцендентального ідеалізму”, є ідея “абсолютного розуму, в якому суб’єктивне і об’єктивне – неподільні”. З погляду Шеллінга, “абсолютним може бути лише самопізнання безумовної тотожності”. Використовуючи вчення Фіхте про те, що межа між протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа взагалі можлива тільки тому, що протилежності у чомусь тотожні, Шеллінг шукає основу абсолютної тотожності усього існуючого, яке має назву “Буття”. Якщо протилежності самі по собі виявляються абсолютно протилежними, вони не матимуть між собою нічого спільного, що свідчить – про те, що вони взагалі не є протилежностями, бо коли одна з тез проголошується, то інша не може взагалі виявляти себе, тому що вона байдужа до першої. Зустрічаються протилежності між собою лише тому, що між ними прокладено межу, яка є не чим іншим, як чимось спільним для обох протилежностей. Так, коли ми починаємо протиставляти злих і добрих людей, ми вже їх об’єднали за ознакою – люди. Там, де ми протиставляємо: більше – менше, близько – далеко, порожнє – повне тощо, ми їх попередньо об’єднали поняттям “простір”. Отже, усе, що виявляє себе як протилежності, обов’язково повинно мати щось спільне, бути у чомусь тотожним, інакше ми протилежність взагалі не помітимо. Однак, якщо ми бачимо протилежності, то ми бачимо і їх тотожність. Чому тоді так складно вирішується проблема пізнання тотожностей протилежностей? Шеллінг вважає, що тотожності ми сприймаємо тільки інтуїтивно, хоча постійно використовуємо їх і в практичному, і в теоретичному житті.

 Трансцендентальний  ідеалізм виходить з визнання  первинності суб’єктивного “Я”  стосовно об’єктивного. Безпосереднім  предметом вивчення трансцендентальної  філософії проголошується суб’єктивне, його внутрішні акти, засобом його розгляду – “інтелектуальна інтуїція”. На думку Шеллінга, традиційне повсякденне логічне мислення має форму лише розсудку, дає знання нижче порівняно з пізнанням, яке здійснює розум. Розсудок, логічне мислення стоять під владою закону суперечностей. Розум же не підпорядковується формальному закону суперечностей (закон, згідно з яким у судженнях забороняється мати взаємозаперечувальні судження). Розум не підвладний забороні суперечностей, він безпосередньо вбачає за суперечностями єдність протилежностей. Форми пізнання розумом не збігаються з розсудливістю. Вони не є умовиводами та доказами. Ці форми є безпосереднім уявленням, сприйняттям інтелектуальної інтуїції. Суб’єктом такого пізнання може бути тільки філософський або художній розум, геній, а не повсякденна розсудливість. Тим більше, що мова, якою розсудок висловлює свої умовиводи, заважає інтелектуальному сприйняттю, бо складається зі сталих форм, відбитків розумових процесів.