Автор работы: Пользователь скрыл имя, 02 Июня 2013 в 14:20, шпаргалка
Работа содержит ответы на вопросы для экзамена (зачета) по "Философии"
Видатними представниками філософії Відродження були: Микола Копернік, Джордано Бруно, Микола Кузанський, Бернардіно Телізіо, Франческо Патриці, Ла Боесі, Нікколо Маккіавеклі,Томас Мор, Томазо Кампанелла та інші.
Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт. Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649). Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання – визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом. є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини.
Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677) у працях: "Короткий тракт про Бога, людину та її щастя", "Трактат про вдосконалення розуму", "Богословсько-політичний трактат" (1670), "Етика" (1677). Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Р.Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання. Важливу роль тут відіграє науковий метод.
Емпіризм. Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632–1704) у працях: "Досвід про людське розуміння" (1690), "Два трактати про державне управління" (1690), "Думки про виховання" (1693), "Розумність християнства" (1695), які справили значний вплив на подальший розвиток філософської і суспільної думки як на Британських островах, так і на континенті.
Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (зепзиз – відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" {tabula rasa), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки".
Родоначальником німецької класичної філософії вважається 1ммануїл Кант. Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.
У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін.
Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосуваня, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.
Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей. Перш ніж говорити власне про проблеми гноселогії Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на досвіді.
Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.
Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні.
Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Вперше в теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі. Органічне злиття онтологічного та гносеологічного моментів у гегелівській діалектиці сформульоване послідовніше і всебічніше, ніж у Фіхте та Шеллінга.
Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.
На основі узагальнення
історії розвитку людства марксизм
виділив наступні.основні
Послідовна зміна суспільно-
Матеріалізм дозволив знайти
загальні, повторювані риси в соціально-економічному
розвитку країни і дав підставу відносити
їх до визначеного суспільного типу,
названій суспільно-економічною
Історія суспільства складається з історії окремих народів і країн, що живуть у різноманітних географічних і історичних умовах, що мають свої національні, культурні й інші особливості. На цій підставі деякі філософи і соціологи затверджували, що в історії нібито відсутня повторюваність, що всі події, явища тут сугубо індивідуальні і завданням історичної науки може бути тільки опис цих подій, їхня оцінка з погляду якого-небудь ідеалу. Подібний підхід неминуче приводить до суб'єктивізму, тому що сам вибір ідеалів і цінностей стає довільним, губиться об'єктивний критерій для розмежування того, що є істотним, головним, визначальним в історії, а що - відповідно, другорядним.
"Філософія життя" як філософський напрямок склалась у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Виникаючи як опозиція класичному раціоналізму, вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття "життя" в руслі цих орієнтацій багатозначне і невизначене: воно трактується в біологічному (Фрідріх Ніцше, 1844 –1900); космологічному {Анрі Бергсон, 1859–1941); культурно-історичному (Вільгельм Дільтей, 1833 – 1911; Георг Зіммель, 1858–1918; Освальд Шпенглер, 1880–1936) планах. Цей поділ дуже умовний, тому що вказані моменти співіснують досить часто в рамках однієї концепції.
Основа життя, за концепцією Ніцше, – це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує.
Намагаючись звести різні якісні стани психіки до єдиної основи, Ніцше вводить поняття "воля до влади". Від психологічного трактування цього поняття він згодом переходить до онтологічної його інтерпретації, а також прагне на цій основі філософськи обґрунтувати культ надлюдини. Вчення Ніцше про надлюдину ґрунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем "волі до влади"; по-друге, існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їхніх життєвих сил та "волі до влади"; по-третє, сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв'язує себе ніякими морально-правовими нормами. Свій ідеал надлюдини Ніцше втілив у книзі "Так говорив Заратустра".
У філософії є дві
найбільш відомі концепції, котрі розглядають
проблему свідомості. Перша з них
прагне з’ясувати сутність, особливості,
природу та походження явища. Друга – констатує
те, що свідомість унікальний феномен,
але залишає поза увагою з’ясування її
сутності, природу та походження. Перша
концепція – матеріалістична. Друга –
феноменологічна, ідеалістична. Останній
напрямок – феноменологічний – представляють
такі філософи, як Гуссерль, Гегель. У Гегеля
феномен свідомості є проявом абсолютного
духу, незалежного від людини. Саме розглядові
цієї проблеми Гегель присвятив свою працю
“Феноменологія духу”. Поняття “феноменологія”
означає вчення про Єдине у своєму роді,
неповторне. Цим неповторним, на думку
філософів цього напрямку, є феномен людської
свідомості. Феномен (з грецької) – явище,
єдине, унікальне, неповторне. Під свідомістю
феноменологія розуміє “чисту” свідомість,
абстрактну, відірвану від людини, незалежну
від неї. Нібито є свідомість сама по собі
і є людина, яка цієї свідомості не має.
Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість
саме є таким унікальним феноменом, незалежним
від людини і її суспільного середовища.
Філософія, на думку Гуссерля, може бути
зрозумілою як “строга наука”, лише тоді,
коли вона своїм предметом має таку “чисту”
свідомість. Однак при цьому поза увагою
феноменології залишаються такі важливі
питання, як: що таке свідомість, що вона
відображає, яке її походження, генезис,
біологічні та соціальні передумови тощо.
Сучасники послідовниками Едмунда Гуссерля
є Елізабет Штрекер, Макс Шеллер, Роман
Інгарден та інші.
Близька до матеріалістичної концепції
свідомості точка зору відомого французького
філософа, вченого і богослова Тейяра
де Шардена (1881 – 1955). Феноменологія останнього
виходить з того, що людина, її свідомість,
як феномени, є складовими частинами еволюційного
розвитку, вони виникають природним шляхом.
Філософ відкидав старозавітний міф про
створіння Богом першолюдини – родоначальника
всього людства. Весь світ, на думку Тейяра
де Шардена, це еволюційна система; а “основна
умова, котрій повинні віднині підпорядковуватися
всі теорії, гіпотези, системи”