Шпаргалка по "Філософія"

— неотомізм (Ж. Марітен, Е. Жільсон, Ю. Бохенський та ін.);

— феноменологія (Е. Гуссерль, Ф. Брентано, П. Рікер та ін.);

— герменевтика (Ф. Шлегель, Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей та ін.);

— структуралізм (К. Леві-Строс, М.-П. Фуко);

— прагматизм (Ч. Пірс, В. Джеме, Дж. Дьюї).

 

 

Лекція № 2. Східна та Західна філософії: передумови виникнення та своєрідність

План

 

1. Особливості  східного та західного типів  філософствування.

2. Провідні  ідеї та напрями філософської  думки Стародавньої Індії

3. Філософія давнього  і середньовічного Китаю

3. Досократівська антична  філософія

 

Особливості східного та західного  типів філософствування

Для філософії проблема "Схід-Захід" постає перш за все  як проблема пошуку глибинних засад та механізмів діяльності людського інтелекту, адже з точки зору фізики ми, всі люди, живемо у єдиному космосі, проте, виявляється, що сприйматися, розумітися та осмислюватися він може неоднозначна.

В історії самоосмислення та філософствування особливості західного та східного типів мислення зводять до більш загальних особливостей типів цивілізацій, а останні Р. Генон класифікував як традиціоналістські (східні) та прогресистські (західні).

Так, східна філософія орієнтується => на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, китайське П'ятикнижжя), => цінує найбільше те, що освячене віками, => намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне світовому цілому.

При тому стиль східної  філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв'язку із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоутвердження.

Із розглянутих відмінностей стає зрозуміло, чому саме західна філософія  сприяла виникненню сучасної науки, а східна філософія сформувала привабливий образ "гуру" — духовного вчителя, наставника життя; чому західна філософія цінувала оптимістичний активізм, а східна була більше просякнута відстороненим життєвим спогляданням, сповненим зачаруванням грандіозністю світобудови як у просторі, так і в часі.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Європа відкрила для себе своєрідний, у чомусь екзотичний і багато в чому незрозумілий світ давньосхідної філософії. З того часу інтерес до неї не згасає. У чому секрет цієї привабливості давньосхідної філософії? Який особливий філософський акцент вносить вона у філософію узагалі?

Особливості давньосхідної  філософії:

– незацікавлене духовне  самозаглиблення (пошук заради пошуку);

– повне розчинення індивідуального  в загальному;

– перебування в полоні чистих сенсів.

 

Провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії

Вже у II тисячолітті до Р. X. на території Індії склались дрібні державні утворення. Староіндійське суспільство мало кастовий характер. Світоглядом цього суспільства була міфологія, викладена, у "Ведах" - збірниках міфів.

Зародки філософського  мислення Індії сягають у глибоку  давнину (середина І тис. до Р. X.). Проте, варто звернути увагу на такий факт: давньосхідна та давньогрецька філософія виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?

По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки, ми знаходимо її у процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії.

По-друге, філософська  думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість' "зазирнути" у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.

Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, дослідженими сьогодні наукою, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство з їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут вже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий епос про шумерського царя Гільгамеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті.

В Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса – бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського єства. Проте, як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.

Канонічним  духовним джерелом Стародавньої Індії  є "Веди" (із їх назвою споріднено наше слово "відати", "знати"), записані на листях пальми приблизно за 1,5 тис. років до Р. X. До "Вед" входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою "Упанішади" (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі -поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах "Вед" - самхітах).

Упанішади містять:

* найдавніші версії  виникнення світу, серед яких  важливе значення мали:

• виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого у якості живого);
• виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження (тапасу) первинного духу;

– виникнення світу внаслідок  жертвопринесення (ідея, згідно якої .^народження та смерть невід'ємні одне від одного)

* трактування першооснови  буття як універсального абстрактного  принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атман)

* певне бачення життєвої  долі людини: концепція безмежного  перевтілень душі (сансара і закон карми)

* позитивну оцінку  ролі пізнання як самозосередження  на первинних сутностях світу (необхідність усвідомлення єдності Брахмана і атмана як умови "звільнення" від безмежного кола перевтілень)

* думку про можливості  та умови здійснення людської  свободи, яка у і;ч.' здатна подолати космічний закон карми

* міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи

Таким чином, вже у  найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про  різні шляхи звільнення від кармінних  законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану «мокші» — повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.

Джайнізм (від слова "джіна " — переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.

Йога також ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування (це один із перекладів слова "Йога”), гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йоги досягали і досягають вражаючих результатів. Значним досягненням йоги (засновник - Патанджалі) була спроба дослідити людину як систему ("мікрокосмос"), що складається з чотирьох підсистем: "мінерало-людини". "рослина-людини", "тварина-людини " і "людино-людини ", ідея про синтез їх у вищій підсистемі -~ "людино-людині". Це була одна з перших спроб філософського обгрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи.

Але найважливішим з  погляду розвитку філософської думки  постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сіддхарпха з роду Шак’їв (563—483 рр. до Р. X.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні діамантовій істини.

Основні істини Гаутама Сіддхартха:

– життя — це страждання (народження, хвороба, старість і т.д.)

– причиною страждань  є бажання і жага життя.

– припинення страждань можливе лише шляхом відмови від спраги життя, залишення її.

– шлях до позбавлення  страждань ''є восьмиразовим (правильне  судження, правильне рішення, правильна мова, правильне устремління, правильне життя, правильна увага, правильне зосередження

Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану «нірвани» — повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Іноді нірвану описують так: у суцільній темряві на поверхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку частину простору. Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати, де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Капілу (VII ст. до Р. X.). На першому плані в судженнях школи — питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:

• «пракріті», або «прадхана» (природа)

• та «пуруша» (свідомість, споглядання).

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між "пракріті" та "пурушею" нагадує союз сліпого та кульгавого: "перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам собою, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею. Зв'язок пракріті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси (тамас), енергії (раджас) та прояснення (саттва). Останні породжують п'ять світових стихій (або елементів): • вогонь, • повітря, • воду, • землю та • ефір. Але в союзі пракріті та пуруші останній виявляється могутнішим. Проявляючись у людському "Я", пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми.

Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII—VI ст. до Р. X.) відносять до натуралістичних: Локаята вважають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя..." Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям ("лока"), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть — людську душу: "... як від змішування частин напоїв виникає сила сп'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і "Я" (атмата). Зі смертю людини елементи роз'єднуються і зникає те, що називають душею.

Отже, потойбічного світу  і життя не існує. Слід насолоджуватись  єдиним — земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники "чарваки-локаяти" вважали вміння уникати страждань.

Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама, III ст. до Р. X.). Тут докладно розглядали => основи та засоби пізнання, => форми умовиводів, ==> ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на чотири види: • сприйняття, • виведення, * аналогія та • усне свідчення.

Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, VI-V ст. до Р. X.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму: "...щодо особливостей: воістину вони — одиничні, і визначаються як те, що лежить в основі субстанцій.