Валютно-фінансові відносини, їх сутність та структура

Одним з найважливіших елементів  кожної валютної системи є валютний курс, який показує ціну валюти однієї країни, виражену в валюті іншої. Валютні  курси поділяються на два види: фіксовані (тверді) і плаваючі (гнучкі).

В основі фіксованого курсу знаходиться  монетний паритет, тобто ваговий  вміст золота у національних грошових одиницях. Фіксований валютний курс коливається  навколо монетного паритету залежно  від попиту й пропозиції. Однак  ці обмеження не мають перевищувати якийсь відсоток паритету, бо інакше держава  повинна примусово понизити чи підвищити  золотий вміст своєї валюти.  
          Фіксовані валютні курси були характерними для золотого, золотодевізного і золотодоларового стандартів. Сьогодні, коли золото „вийшло" із змісту грошей, вони можуть тільки годі існувати, коли держава в особі Центрального банку встановлює в адміністративному порядку примусово фіксований валютний курс.

Плаваючі валютні курси не пов'язані  з монетними паритетами. Вони визначаються шляхом співставлення паритетів  купівельної спроможності валют, інакше кажучи, оцінки у національних грошах вартості однойменного „кошика" товарів. Такі курси зумовлюють обмін однієї валюти на іншу в залежності від попиту й пропозиції, і характерні для сучасного багатовалютного стандарту, коли перестало існувати саме понятгя „золотий вміст" валюти.

Формою існування валютного  курсу є валютний режим. У сучасних умовах, коли валютні курси є „плаваючими" (в усякому разі,  в абсолютній  більшості країн)  існують різні види таких плаваючих курсів, а отже, різні валютні режими - спосоои встановлення і підтримання валютних курсів. Вони можуть „плавати" вільно винятково під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку - це режим незалежного плавання. До таких валют відносяться найбільш „сильні", наприклад, долар, євро, ієна. Валютні курси можуть плавати спільно - режим спільного „плавання". Країни, які використовують спільні валютні курси у розрахунках один з одним, фіксують коливання курсів, а з іншими країнами використовують режим незалежного вільного плавання. Валюти можуть „плавати" також пов'язано з іншими валютами. Країни, що використовують режим пов'язаного плавання, прив'язують свою валюту до однієї з провідних країн (наприклад, долара США) або до колективної валюти (СПЗ). Валюти цих країн плавають разом з валютою, до якої вони прив'язані.

До ознак певних валютних режимів  належить поняття валютної зони —  об'єднання численних і різних за рівнем економічного розвитку держав у більш чи менш єдине валютне  угрупування, зумовлене тісними  економічними, а інколи й політичними  зв'язками у вигляді єдиного валютно-фінансового  режиму та однакової, в основному, системи  валютних обмежень.

Особливостями валютних зон є:

1)  підтримання усіма учасниками  валютної зони твердих курсів  своїх валют відносно основної  валюти;

2)  зміна курсів своїх національних  валют відносно інших валют  здійснюється тільки зі згоди  держави основної валюти;

3)  зберігання в банках країни  основної валюти більшої частини  національних валютних резервів;

4) вільний обмін між собою  валют країн-учасниць зони;

5) вільний рух коштів у межах  зони і наявність обмежень  відносно третіх країн тощо.

Найбільшими валютними зонами у  світі є стерлінгова зона, доларова зона і зона євро.

Купівля-продаж іноземних валют  і платіжних документів в іноземних  валютах здійснюється на валютних ринках. Історично першим таким ринком був  ринок золота, як грошового товару, де воно продавалось на основі офіційної, закріпленої міжнародними угодами, ціни. При цьому дану ціну повинні  були підтримувати

центральні банки шляхом інтервенцій - продажів із державного золотого запасу, якщо попит на нього перевищував  пропозицію.

Офіційна ціна золота за одну трійську унцію (31,1035 г) складала 20,67 дол. (1837-1934 рр.), 35 дол. (1934-1968 рр.), 38 дол. (1968-1970 рр.). Остання офіційна ціна золота складала 42,22 дол. Цей ринок проіснував до серпня 1971 року, коли офіційна ціна була скасована. Сьогодні ринок золота функціонує за принципами звичайного товарного ринку, і ціна на нього формується під впливом попиту й пропозиції.

Сучасний валютний ринок - це складний економічний механізм, функціонування якого покликане забезпечити  купівлю та продаж окремих валют, формування їх валютних курсів. Існує  три групи суб'єктів валютного  ринку:

          1)  фірми, організації, приватні особи, зайняті у різноманітних сферах зовнішньоекономічної діяльності;

2)  комерційні  банківські  установи,  які  забезпечують  валютне  обслуговування зовнішніх зв'язків;  особливо велику роль тут відіграють  
брокерські контори, на які у деяких країнах припадає понад половину операцій на валютному ринку;

3)  державні  установи,   основне   місце   серед  яких  займають  центральні банки та казначейства  окремих країн.

Водночас необхідно пам'ятати, що головними суб'єктами валютного  ринку виступають світові транснаціональні банки і валютні курси, які  формуються, як правило, у процесі  здійснення міжбанківських операцій і  на валютних біржах.

Статистика, яка б визначала  щорічні обсяги операцій на валютному  ринку, відсутня. За існуючими оцінками, нинішній сукупний обіг валютних ринків досягає 700трлн. доларів у рік. Така астрономічна цифра пояснюється  багатократністю валютних переведень, що здійснюються не лише на готівковій, але й безготівковій основі. Нині найбільш крупними є валютні ринки  у Нью-Йорку, Лондоні, Франкфурті, Цюриху, Парижі, Торонто, Токіо, Гонконгу, Сінгапурі та ін. Усі вони пов'язані новітнім телекомунікаційним зв'язком, що створює глобальну структуру світового валютного ринку.

У практиці операцій на валютних ринках розрізняють касові операції - платежі  по них здійснюються не більш, ніж  за 48 годин, і строкові, розрахунки по яких здійснюватимуться у майбутньому. Визначається валютний курс для касових  операцій (курс спот) і відповідний курс для строкових - ф'ючерсних чи опціонних операцій (курс форвард). [5, с.66-103]

До факторів, що безпосередньо впливають  на співвідношення попиту та пропозиції на окремі валюти на валютних ринках, належать: стан платіжного балансу країни по поточних операціях, а також по руху довгострокових капіталів; рівень процентних ставок, що встановлюється в економіці тієї чи іншої країни; фактори спекулятивного ринку та інфляційні очікування; умови політичної та соціальної стабільності та інші обставини.

Функціонування та розвиток валютних ринків світу значно залежать від  стабілізації валютного механізму, що діє у світовій валютній системі, від національних та наднаціональних  заходів, які здійснюються у валютній сфері. Сукупність таких заходів  складає поняття валютної політики. На наднаціональному рівні валютна  політика здійснюється міжнародними валютно-кредитними організаціями з метою регулювання  міжнародних валютних відносин. На національному рівні валютна  політика є сукупністю заходів, які  проводяться державами та їхніми Центральними банками у сфері  валютних відносин з метою впливу на платіжний баланс, валютний курс й на конкурентоспроможність національного  виробництва. Валютна політика поділяється  на поточну й довготривалу структурну. Поточна валютна політика - це щоденне  оперативне регулювання діяльності валютного ринку, має дві основні  форми: дисконтну та девізну. Дисконтна  політика є політикою, спрямованою  на регулювання валютного курсу, руху капіталів і платіжного балансу  шляхом зміни процентних ставок за кредити. Девізна політика - це регулювання  валютного курсу шляхом купівлі  та продажу іноземної валюти (девіз).

Під довгостроковою структурною валютною політикою розуміють здійснення довгострокових структурних змін у  міжнародному валютному механізмі  шляхом міждержавних переговорів та угод, як правило, в рамках МВФ або  на регіональному рівні.

До заходів валютної політики відносяться:

-  девальвація;

- ревальвація;

- валютна інтервенція;

-  валютний демпінг;

- валютна блокада;

- валютні обмеження та інше.

Девальвація - це офіційне зниження курсу  національної валюти відносно іноземних  валют.

Вона, як правило, використовується з  метою заохочення експорту та скорочення імпорту для поліпшення платіжного балансу шляхом приведення офіційного курсу у відповідність з ринковим курсом провідних валют. Такий  
захід буває ефективним тільки на дуже короткий термін, та, якщо не вжити інших необхідних заходів, може вилитись у поглиблення інфляції й пониження життєвого рівня народу. Буває, що девальвація є тільки офіційним визнанням зниження курсу національної валюти після того, як таке зниження відбулося стихійно.[8, с.77-89]

Ревальвація (ревалоризація) — це підвищення офіційного курсу національної валюти відносно інших валют. Країна, що ревальвує національну валюту, отримує змогу придбати іноземну валюту. Цей захід використовується, як правило, для боротьби з інфляцією і для стримування зростання активного сальдо платіжного балансу. Від ревальвації значний виграш мають експортери капіталу та імпортери товарів.

Валютна інтервенція - це втручання  держави (через Центральний банк) в операції на валютному ринку  з метою впливу на курс національної валюти шляхом продажу чи купівлі  іноземної валюти. Валютна інтервенція  є досить великою за масштабами операцією, яка проводиться у визначений і досить короткий проміжок часу.

Валютний демпінг - це різновид демпінгу, при якому експорт товарів  відбувається за цінами, нижчими від  світових, шляхом застосування спеціального зниження валютних курсів, які відображають зовнішнє знецінення валюти у розмірах, що перевищують знецінення грошей на внутрішньому ринку експортуючої країни.

    Валютна блокада - це сукупність примусових валютних заходів, які використовуються одними державами відносно інших з метою добитися від останніх виконання певних вимог. Валютна блокада є різновидом економічної блокади. До валютної блокади належать такі заходи, як блокування рахунку, кредитна блокада та валютні обмеження.

Валютні обмеження  -  це  система  нормативних  заходів, встановлених законодавчо або адміністративно  і спрямованих на обмеження валютних  
операцій. Валютні обмеження передбачають: -  регулювання переказів і платежів за кордон, вивозу капіталу;

-  репатріацію прибутків, золота, грошових знаків, цінних паперів;

- заборону вільного продажу  і купівлі іноземної валюти;

- обов'язкову передачу державі  іноземної валюти в обмін на  національну за офіційним курсом.

Для сучасних міжнародних валютних відносин характерним є поєднання  нестабільності, невизначеності певних процесів і водночас поглиблення  координації політики держав у цій  сфері.

Координація дій у валютно-фінансовій сфері здійснюється як на рівні урядів країн, так і в рамках міждержавних валютно-фінансових організацій. Найбільш значну роль у сфері валютного  регулювання відіграють щорічні  економічні наради „сімки" провідних країн Заходу, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Банк міжнародних розрахунків у Базелі (БМР) та інші.

Завдання міжнародних фінансово-кредитних  закладів полягає у сприянні міжнародній  кооперації, забезпеченні консолідації та співробітництва у розв'язанні міжнародних фінансових проблем. [3, с.36]

Отже, міжнародні валютні  відносини — одна з головних складових  міжнародних економічних відносин. Найважливішим елементом міжнародних  валютних відносин виступає валютна  система. Розрізняють національну  та світову валютні системи. Світова  валютна система розвивається на регіональному та глобально-світовому  рівнях. У свою чергу регіональні, світові та національні валютні  системи активно взаємодіють  між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютно-фінансових відносин. 
                                                      
 
                                                    Висновки 
Отже, підсумовуючи роботу, можна вважати, що  міжнародні та валютно-кредитні відносини - складова частина й одна знайбільш складних сфер ринкового господарства. У ній фокусуються проблеми національної і світової економіки, розвиток яких історично йде паралельно, тісно переплітаючись. У міру інтернаціоналізації господарських зв'язків збільшуються міжнародні потоки товарів, послуг і особливо капіталів і кредитів.

Великий вплив на міжнародні валютно-кредитні відносини здійснюють провідні промислово розвинені країни (особливо т.зв. "СІМКА" [1, с.22] і країни, що проходять по класифікатору МВФ як IC), які виступають як партнери-суперники. Останні десятиліття відзначені активізацією країн, що розвиваються в цій сфері.

Під впливом нових факторів функціонування міжнародних валютно -кредитних відносин ускладнилися і характеризується частими змінами.

Тому вивчення світового  досвіду представляє великий  інтерес для України та інших країн з ринковою економікою. Поступова інтеграція України у світове співтовариство, вступ до Міжнародного валютного фонду (МВФ) і групу Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР) вимагають знання загальноприйнятого цивілізованого кодексу поведінки на світових ринках валют, кредитів, цінних паперів, золота. [2, с.54]

Особлива увага приділяється сучасної валютній системі, яка є невід'ємним компонентом усього комплексу міжнародних економічних, а тим паче, валютно-кредитних відносин. Спостерігається явище, коли більшість країн здійснює валютно-фінансову політику, захищаючи в першу чергу власні інтереси. Об’єктивно існує ціла низка аргументів на користь співробітництва держав, а отже, і на користь наднаціональної координації їхньої міжнародної політики. Проведення взаємовигідної міжнародної політики можливе двома способами: співробітництвом у цій сфері (країни обмінюються інформацією про свої цілі, стратегії, економічну діяльність та ін.) чи через координацію міжнародної політики (країни визначають свою політику, керуючись взаємною вигодою).