Історія виникнення та становлення екологічної етики

Вперше течія етики ненасильства заявила про себе в останній чверті XIX ст. на Заході і в Росії як специфічного напряму у боротьбі за громадські права. Виникнення цієї течії можливо пов'язане з тогочасним пануванням віри у розум і наукове вирішення всіх проблем людства, яке на визначеному етапі свого історичного прогресу мусить відмерти само по собі. В Росії поширення таких ідей перш за все пов'язано з іменем класика російської літератури Л. Толстого (в пізній період його творчості 1880-ті роки), що намагався створити власне етичне вчення, наголошуючи на абсолютному непротистоянні насиллю.

Для сучасної концепції ненасилля, яка існує не лише як конструкція, а як практичний досвід, характерним є кілька важливих моментів:

по-перше, ненасильницька боротьба є можливим і реальним шляхом до справедливості, лише вона вносить у світ такі зміни, які стають зародженням нового, справедливого і відповідного ідеалу любові і правди взаємовідносин між людьми;

по-друге, ненасилля здатне перетворити людину та її ставлення до живих істот.

Філософія ненасилля підносить мораль любові до Бога над міжособи-стісними відносинами до рівня ефективної сили (М. Ганді), якою стала любов, що веде до колективних і соціальних перетворень. Етика ненасилля має принципово нове відношення до дійсності, вона володіє мужністю, щоб визнати свою недовершеність (свою гріховність) та взяти відповідальність за перетворення цієї ж дійсності. Вона переводить мораль в практичну сферу пов'язуючи в один вузол спасіння людини і спасіння світу, і вважає, що шляхом такого спасіння є ненасилля.

Вчення В. Вернадського про ноосферу

В.І. Вернадський (1863- 1945) та його праці "Етика" (1880 р. - незавершена), "Декілька слів про ноосферу" (1944), "Наукова думка як планетарне явище" (1945) та інші мають велике значення для становлення екологічної етики, адже антропокосмічна система поєднує в єдине гармонійне ціле такі аспекти розвитку людства, як природний і соціальний.

Мислитель в 1923 році у Сорбонні виклав еволюційно-проективне розуміння про перетворення людини в могутню геологічну силу, здатну переділити у своїх інтересах біосферу Землі, виокремлюючи два етапи формування ноосфери: стихійний і свідомий. Вагоме значення вчення про ноосферу полягає в його етичній спрямованості, де головними рисами є принцип єдності людини і природи; принцип зростання наукової думки; принцип інтернаціоналізації науки як духовної єдності людства; принцип критичності; принцип моральної відповідальності вчених; принцип творчості; принцип соціальності науки.

Терміном "ноосфера", уведеним В. Вернадським для позначення нового стану в еволюції природи, пов'язаного з появою людської свідомості, він став називати етап еволюції біосфери, обумовлений цілеспрямованою на перетворення природи діяльністю.

В. Вернадський визначає такі необхідні умови створення ноосфери: піднесення наукової думки; створення єдності людства на ґрунті інтернаціоналізації науки, моральна відповідальність вчених за використання наукової роботи для руйнівної мети, соціальні науки. Ключовою ідеєю мислителя є те, що перехід біосфери в ноосферу, тобто царство розуму, є закономірним і невідворотним етапом розвитку матерії.

Центральною темою вчення про ноосферу є єдність біосфери і людства. Вернадський у своїх працях розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери у розвитку людства, це дозволяє зрозуміти місце та роль історичного розвитку людства в еволюції біосфери, закономірності її переходу в ноосферу. В основі теорії В. Вер-надського про ноосферу лежить те, що людина не є самодостатньою живою істотою, що живе окремо за своїми законами, вона співіснує всередині природи та є її частиною.

Людина - невіддільна від біосфери, вона в ній живе і лише її об'єкти може досліджувати безпосередньо своїми органами відчуттів. "За межі біосфери вона може проникати лише побудовами розуму, виходячи з відносно не багатьох категорій численних фактів, які вона може отримати в біосфері зоровим дослідженням небесного горизонту та вивченням в біосфері відображень космічних явищ, або потрапляючи в біосферу космічної позаземної речовини..."20 .

Таким чином, наукова думка людства, працюючи лише в біосфері, в ході прояву врешті-решт перетворює її на ноосферу, геологічно охоплює її розумом. Лише зараз стало можливим наукове виділення біосфери, що є основною сферою знання з навколишньою реальності.

Процес переходу біосфери в ноосферу невідворотно несе риси свідомості, цілеспрямованої діяльності, творчої праці. В. Вернадський вбачав важливі завдання створення ноосфери, що стоять перед людством.

Становлення етапу ноосфери Вернадський пов'язує з дією багатьох факторів: єдністю біосфери та людства, єдністю людського роду, планетарним характером людської діяльності та її зв'язком з геологічними процесами, розвитком демократичних форм людського співжиття та прагнення до миру народів планети, небувалим розвитком ("вибухом") науки й техніки. Узагальнюючи дані явища, поєднуючи у нерозривний зв'язок подальшу еволюцію біосфери з розвитком людства.

Багато з того, про що писав Вернадський, стало спадщиною сьогоднішнього дня, адже сучасними та зрозумілими нам є його думки про цілісність, неподільність цивілізації, про єдність біосфери та людства. Про переломний момент в історії людства сьогодні говорять вчені, політики, публіцисти. Він вбачав невідворотність ноосфери, що ґрунтувалась як еволюцією біосфери, так і історичним розвитком людства. З точки зору ноосферного підходу по-іншому вбачаються і сучасні больові точки розвитку світової цивілізації (варварське ставлення до біосфери, загроза світової екологічної катастрофи, виробництво засобів масового знищення).

Корінний перехід до витоків життя, до організованості біосфери і діяльності в планетарному вимірі в сучасних умовах повинен звучати як заклик до того, щоб мислити та діяти в біосферному - планетному вимірі. При цьому Вернадський розглядав науку як силу, що змінює біосферу та життя людства, яка є тим основним ланцюгом, через який поглиблюється єдність біосфери та людства.

Таким чином, вчення про ноосферу В. Вернадського стало стимулом у формуванні нової картини світу, що спрямована перш за все на знання як істину у пізнанні, а не підкоренні законів природи (екологічного імперативу), перегляду усієї сукупності традиційних світоглядних уявлень про місце і роль людини у природі і суспільстві, виявленні нових цінностей, пріоритетів і норм буття суспільства.

"Коеволюція людини і природи" М. Моїсеєва

Вхід до епохи ноосфери, на думку російського вченого М. Моїсеєва (1917-2000), повинен відбутися не як біфуркаційний скачок, тому що будь-який біфуркаційний механізм може розвиватися у непередбаченому напрямі і привести в остаточному підсумку до загибелі людства. Людство із початку зародження мусить контролювати цей перехід, розробляючи визначену стратегію, стратегію Розуму. "Потрібно говорити, що суспільство здатне забезпечити режим коеволюції з біосферою в тому випадку, якщо діяльність людей не допустить нової біфуркації, переходу біосфери в новий канал своєї еволюції, або, користуючись мовою теорії динамічних систем, у новий атрактор"21.

Принциповою для М. Моїсеєва є ідея кооперації всіх галузей знання - природних і гуманітарних наук. Будучи фахівцем у теорії керування і теорії інформаційних систем, М.Моїсеєв досліджує проблему аналізу можливих каналів розвитку біосфери, виходячи із сучасного її стану. Однак учений ясно усвідомлює, що лише "фізикаліськими" методами, тобто вивченням біосфери, аналізом її можливого розвитку і пропозиціями світовому співтовариству конкретних дій, ситуацію не змінити, необхідна лише зміна, тобто формування екологічної етики.

Шлях до формування ноосфери можна розглядати з точки зору ко-еволюції, тобто співдружності, домовленості соціального і біологічного розвитку людини. Поняття коеволюції багатозначне і має декілька визначень і критеріїв, у яких є один спільний знаменник - розвиток людини, що виступає у якості начала (сутнісні сили людини, її здібності і потреби, що формуються природними передумовами).

Методологічною підставою єдності людини і біосфери і однією з основних тез, що обстоював академік М. Моїсеєв, - є теза про єдність людини і біосфери. Тільки з цього принципу ми можемо вірогідно вивчати процеси, що відбуваються на планеті, аналізувати їх і пропонувати варіанти виходу з екологічної кризи. Еволюцію біосфери характеризують три основних принципи: мінливість, спадковість і добір.

Єдність людини і біосфери ґрунтується на сучасних емпіричних даних, наукових відкриттях, насамперед, це єдиний генетичний алфавіт для усього біотичного різноманіття планети; ідентична структура кліток мозку людини й інших вищих тварин; зачатки інтелекту в людиноподібних мавп, дельфінів; людина не може існувати поза біологічною нішею, котру вона займає.

М. Моїсеєв пропонує вихід з екологічної кризи через коеволюцію людини і біосфери, вступ людства в епоху ноосфери. Аналізуючи поняття ноосфери, М. Моїсеєв схильний вважати, що це не нова сфера, сфера Розуму, а якісно нова епоха в розвитку планети, в якій здійснюється коеволюція людини і біосфери.

Коеволюція людини і біосфери, на думку мислителя, це "такий розвиток людства, що не порушує стабільності біосфери, її гомеостазу, зберігає необхідний для людства еволюційний канал". Збереження стабільності біосфери повинно бути засноване на тих наукових знаннях, що були отримані в попередні сторіччя. Людина нарешті повинна навчитися користуватися даним йому від природи Розумом. Розумна діяльність людини містить уміння стримувати егоїстичні прагнення, керуватися у своїх вчинках не стихійними спонуканнями, а знаннями. Так, вчений висуває ети-ко-екологічний імператив у взаємостосунках людини та природи:

o "Вчиняй  так, як на твоєму місці могла  б вчинити будь-яка інша жива  істота (не завдавай шкоди природі).

o У ставленні  до будь-кого, навіть до безвідповідальних  і невдячних об'єктів, ніколи не  обмежуйся прагматичним підходом, пам'ятай, що будь-яке життя - самоцінне і розвивається за власними внутрішніми закономірностями".

o Саме людині  у взаємовідносинах з природою  належить роль вільного і відповідального  суб'єкта.

Отже, в основі нової Цивілізації лежать принципи розумності. Однак людина не повинна обмежуватися можливостями свого індивідуального інтелекту. Людина повинна усвідомити, що його розум - частина Колективного Розуму.

Колективний Розум - це не сукупність індивідуальних інтелектів, це якісно нові утворення, досягнення якого М. Моїсеєв бачить через подальший розвиток комп'ютерної техніки (глобальна мережа Інтернет слугує підтвердженням цього). Саме Колективному Розуму, у багато разів посиленому комп'ютерною технікою, під силу зберігати стабільність біосфери і вибирати той канал еволюції, що і забезпечить коеволюцію людини і біосфери.

Епоха ноосфери насамперед буде характеризуватися тим, що людство навчиться керувати процесами самоорганізації біосфери. Необхідно пам'ятати, що завдання ноосфери - це головне завдання сьогоднішнього дня, вирішення якого є об'єднання зусиль всього людства, з утвердженням нових цінностей співробітництва та взаємозв'язку всіх народів світу. Таким чином, спрямованість у майбутнє є характерною рисою ноосферного вчення, яке в сучасних умовах потребує всебічного розвитку, а особливо духовного прогресу.

Основні напрями та принципи екологічної етики

Екологічна етика як наукова галузь орієнтуючи на збереження природного і людського буття пропонує різноманітні підходи у вирішенні кризової ситуації сучасності, своєрідної глибокої кризи культури, що втілює в собі весь комплекс взаємодії людей один з одним, суспільства з природою. Тому цілком закономірним, у вирішенні цього завдання є осмислення взаємовідносин людини і природи в суперечливих світоглядних тенденціях.

1. Антропоцентризм (грец. агшігоро8 - людина, кешгоп - центр) протиставляє людину (як вищу цінність та природу (як її власність); сприйняття природи як об'єкта дії людини; прагматичний характер взаємодії людини з природою (в філософії розглядається, як світогляд, згідно з яким людина є вищою ціллю світотворення, що дає право розглядати людину з точки зору благ для людини, що є господарем природи. На думку російського вченого А. Гусейнова, сьогодні домінує світоглядна настанова, згідно з якою йде різке протиставлення людини і природи, як ціль засобу. Найбільш яскраво антропоцентризм представлено, на думку багатьох дослідників, у християнській моралі (американський історик релігії Л. Уайт), а остаточно знайшло закріплення в аристотелівській телеології, де раціональне життя - гарант існування природи, нерозумні речі існують лише в якості засобів для підтримки наділеної розумом людини).

2. Екоцентризм - орієнтація на екологічність та відсутність протиставлення людини та природи, де природа виступає об'єктом рівноправним людині та простежується баланс між прагматичною та непрагматичною взаємодією людини та природи (приклад такого підходу можливо знайти в східних релігійних системах, а в філософії в ідеях середньовічного "родоначальника екологів" Франциска Ассизького, що зняв людину з трону панування над всіма живими істотами та акцентував увагу на самоцінності всього, що існує в природі);

3. Біоцентризм, який наголошує, що абсолютно всі живі істоти, незалежно від рівня їх організації мають моральний статус (шляхом поширення інтересів, що охоплює і позбавлені свідомості рослини, і нижчі тварини, які є суб'єктами цілей і тому мають власні інтереси).

Майже всі напрями у розвитку екологічної етики, на думку українського дослідника В. Борейка, можна віднести до двох основних типів: біоцентричного та екоцентричному. Доречним буде детальніше зупинитися на аналізі цих течій.

"Етика  Землі" О. Леопольда

Американський еколог Ольдо Леопольд (1887-1948) перший звернув увагу на взаємозв'язок етики і екології зазначаючи, що "початкова етика стосувалась лише відносин між індивідами; подальші зв'язки вже є взаємовідносинами індивіда і суспільства, а етики, яка б регулювала взаємовідносини людини і землі, з тваринами і рослинами, що живуть на ній, поки що не існує. "Земля, подібно до рабинь Одіссея, все ще залишається власністю і взаємовідносини з нею все ще залишаються чисто споживчими, що розуміють як права без обов'язків", зазначає мислитель в "Альманасі піщаного графства" (1980)22. Розповсюдження етики на природне оточення людини є екологічною потребою та етапом неперервного розвитку.