Економічна сторона будівництва
в Україні заводів з термічної
обробки сміття вимагає уваги
до наступних важливих моментів. По-перше,
українським законодавством поки не
передбачено надання «зеленого
тарифу» для виробників електричної
енергії з ТПВ. За оцінками експертів,
без такого тарифу реальний термін
окупності сучасного підприємства
з виробництва енергії з твердих
побутових відходів складе близько
20 років, що неприйнятно для інвесторів,
які вкладають кошти в політично
непередбачувану Україну. У той
же час, якщо буде встановлено окремий
коефіцієнт «зеленого тарифу» для
електроенергії, яка виробляється з
твердих побутових відходів, на рівні
не нижче від 2,3 термін окупності
проекту складе 8-9 років, що цілком прийнятно
для інвесторів. По-друге, тарифи на
спалювання сміття не стимулюють місцеві
влади вдаватися саме до цього способу
утилізації сміття. Наприклад, у Києві
вартість вивезення тонни сміття на полігон
становить 100-110 грн, на нелегальне звалище
- 40-50 грн за тонну, відправити сміття на
спалювання - 127 грн. Владі простіше і дешевше
вивозити і складувати сміття на полігонах,
ніж спалювати його. По-третє, необхідно
мати гарантованого споживача на теплову
та електричну енергію, вироблену з ТПВ.
Це залежить від тарифів і домовленостей
з місцевими муніципалітетами і промисловими
підприємствами, які будуть кінцевими
споживачами електрики і тепла. По-четверте,
необхідно враховувати витрати на купівлю
електроенергії для власних потреб підприємства.
За оцінками фахівців, власні потреби
на підприємствах, що спалюють тверді
побутові відходи, значно вище, ніж для
звичайних ТЕЦ, і складають 20-30% від загальної
кількості виробленої електроенергії.
При існуючих тарифах на придбання електроенергії,
її виробництво на підприємствах, що спалюють
тверді побутові відходи, процес буде
свідомо збитковим. Однак якщо тарифи
будуть підвищені до економічно обгрунтованого
рівня, то для підприємств з продуктивністю
200 тис. тонн ТПВ в рік і більше виготовлення
і продаж електроенергії стає набагато
вигідніше, ніж виробництво теплової енергії.
По-п'яте, на думку низки експертів, переробка
та сортування сміття у кілька разів дорожче,
ніж його зберігання на полігонах. Якщо
зараз побутовий споживач сплачує лише
збір і транспортування відходів до сміттєзвалищ,
то з реалізацією проекту в тариф внесуть
переробку. Таким чином, з урахуванням
«зеленого тарифу» вивіз сміття подорожчає
для споживачів в 1,5 рази при окупності
10 років; без його обліку - в 5 разів [4].
Чорнобильська АЕС
Факти:
Ця аварія дотепер вважається самою
руйнівний в історії ядерної
енергетики.
Реактор четвертого
енергоблоку Чорнобильської АЕС
був цілком зруйнований вибухами,
що зірвали дах будинку реактора
і привели до викиду великого
обсягу уранового палива й
інших радіоактивних матеріалів
у навколишнє середовище. Залишки
реактора в даний час знаходяться
усередині великої конструкції,
відомої як "укриття" чи "саркофаг",
побудованої через декілька місяців
після аварії. Один з чотирьох
колишніх у той час на площадці
реакторів знаходиться в експлуатації.
Великі обсяги радіоактивних
матеріалів - 12 трильйонів міжнародних
одиниць радіоактивності, названих
"бекерелями", були викинуті
в навколишнє середовище головним
чином протягом перших десяти
днів. У складі викиду було
більш ста, радіоактивних елементів,
однак з погляду впливу на
здоров'я людей і стан навколишнього
середовища основне значення
мали ізотопи йоду і цезію.
Радіоактивні матеріали дуже
низького рівня активності можна
було знайти практично по всій
північній півкулі.
Якщо порівнювати з іншими
ядерними подіями: у результаті
вибуху в Чорнобилі було в
атмосферу Землі викинуто в
400 разів більше радіоактивного
матеріалу, ніж від атомної
бомби, скинутої на Хіросіму. При
цьому випробування атомної зброї,
проведені в 50-і й у 60-і
роки, у сукупності привели до
викиду в атмосферу приблизно
в 100 - 1000 разів більшої кількості
радіоактивного матеріалу, ніж
чорнобильська аварія.
Приблизно 200 000
працівників (відомих як "ліквідатори")
з місцевої міліції і пожежних
служб, армії і добровольців
були в 1986 і 1987 роках спочатку
залучені до стримування і
ліквідації аварії, знаходячись
на передньому краї чи виконуючи
адміністративну роботу. Пізніше
число людей, зареєстрованих як
ліквідатори, збільшилося приблизно
до 600 000 - 800 000, хоча багато хто
з занесених у списки одержали
лише малі дози опромінення.
Навколо площадки
була встановлена "заборонена
зона", радіус якої спочатку
складав 30 кілометрів, і близько
116 000 чоловік, що проживали в
ній, евакуйовані в менш забруднені
райони протягом декількох місяців
після аварії. Заборонена зона
була потім розширена і в
даний час її площа складає
4 300 квадратних кілометрів, на якій
розташовані ділянки з найвищими
рівнями радіоактивності.
Близько 5,3 мільйони
людей, у тому числі 1,6 мільйона
дітей, як повідомлялося, одержували
таблетки іодида чи іодада
калію, хоча ефективність цього
заходу кількісно не була визначена.
Повідомлялося, що першими це
профілактичне лікування пройшли
ті, хто знаходився в межах
30-кілометрової зони.
Місто Прип'ять (населення
45 000 чоловік), у якому проживало
більшість співробітників станції,
був цілком евакуйований, і за
межами заборонної зони було
побудоване нове місто Славутич.
Протягом декількох
років після аварії ще 200 000 чоловік
в Україні, Бєларусі і Росії
відповідно до урядових розпоряджень
були евакуйовані і переселені
в менш забруднені райони.
Працівники аварійних
бригад одержали високі дози
опромінення; місцеве населення
- набагато нижчі.
Усього в лікарні
було поміщено 237 осіб, що одержали
професійне опромінення, з яких
134 одержали діагноз "гостра
променева хвороба". З них 28
чоловік вмерло протягом перших
трьох місяців, у той час
як принаймні ще 14 пацієнтів вмерли
за останні десять років, хоча
це необов'язково було пов'язано
з опроміненням.
Приблизно 200 000
чоловік, що брали участь у
первісній дезактивації площадки
станції, одержали середні дози.
Ця доза приблизно в п'ять
разів більше максимальної річної
межі дози, припустимого в даний
час для працівників ядерних
установок (20 мЗв у рік). Середнє
природне "фонове" випромінювання
у світі складає близько 2,4
мЗв у рік.
Близько 20 000 ліквідаторів
одержали дози порядку 250 мЗв;
декілька відсотків з них одержали
дози 500 мЗв; і декілька десятків
чоловік одержали потенційно
смертельні дози. Більш 400 000 чоловік,
що проживали в районах із
забрудненням більш 555 кбк/м2, оголошених
радянськими компетентними органами
зонами строгого контролю, у відношенні
яких вимагаються заходи для
дезактивації і введення обмежень
на споживання харчових продуктів
місцевого виробництва.
Менше 10 відсотків
з 116 000 чоловік, евакуйованих з
"забороненої зони", одержали
дози більш, ніж 50 мЗв; менш,
ніж 5 відсотків - більше 100 мЗв.
Саркофаг над четвертим енергоблоком
Чорнобильської АЕС.1998.
Для жителів
за кордонами колишнього СРСР
найвища (національна) середня
доза опромінення протягом першого
року після аварії складала 0,8
мзв, що означає додаткову дозу,
рівну приблизно однієї третини
дози в результаті природного
фонового опромінення в цей
рік .
У Білорусі, на
території якої, по оцінках, осіло
70 відсотків радіоактивних матеріалів
викиду, близько 20 відсотків населення
(2,2 мільйони чоловік) продовжують
жити в районах, де первісний
рівень забруднення перевищував
37 кБк/на квадратний метр, що вважається
низьким і не вимагає дезактивації
й інших мір контролю.
У районах,
що піддались сильному забрудненню,
радіоактивні ізотопи йоду, викинуті
в результаті аварії, викликали
в людей, особливо в дітей,
опромінення щитовидної залози.
Ізотопи йоду (зокрема, йод-131 з
періодом напіврозпаду вісім
днів) надходили в організм перорально
з харчовими продуктами, головним
чином із забрудненим молоком,
а також через дихальні шляхи
з первісної радіоактивної хмари.
Радіоактивні ізотопи йоду накопичуються
в щитовидній залозі, опромінюючи
в такий спосіб цю залозу
зсередини.
Різке збільшення
випадків захворювання раком
щитовидної залози серед дітей
з постраждалих районів є єдиним
документально підтвердженим на
сьогоднішній день серйозним
наслідком радіоактивного опромінення
для здоров'я людей. На кінець
1995 року такий діагноз був поставлений
приблизно 800 дітям у віці до
15 років, головним чином у північній
частині України й у Білорусі.
Встановлено, що до цього часу
з загального числа хворих
з таким діагнозом три дитини
вмерли від цього виду раку,
що, як правило, успішно піддається
хірургічному лікуванню і лікарській
терапії. Згідно
існуючим у даний час епідеміологічним
прогнозам може зрости захворюваність
раком щитовидної залози серед
дорослих, що одержали дози опромінення
в дитячому віці, у результаті
чого загальне число випадків
може досягти декількох тисяч.
Захворюваність
раком щитовидної залози серед
дітей, що народилися на протязі
більш шести місяців з моменту
аварії, залишається на низьких
рівнях, характерних для неопромінених
груп населення. Цим підтверджується
той факт, що ризик виникнення
рака щитовидної залози зріс
лише серед тих, хто одержав
високу дозу опромінення щитовидної
залози в 1986 році, а не тих,
хто з тих пір постійно піддавався
низьким дозам опромінення.
Крім раку щитовидної
залози, інших довгострокових наслідків
опромінення для здоров'я людей
виявлено не було
Надходять численні повідомлення
про збільшення числа випадків
визначених злоякісних новотворів
у жителів забруднених районів
і ліквідаторів. Ці повідомлення
не дозволяють зробити остаточних
висновків і вимагають подальшого
вивчення.
Окрім карциноми
щитовидної залози чи лейкемії
інших злоякісних новотворів
виявлено не було. Однак пройшло
всього десять років, а ракові
захворювання, інші, ніж лейкемія, звичайно
виникають лише багато років
після опромінення. Необхідно
тримати під спостереженням регістри
онкологічних хворих і проводити детальні
дослідження з метою визначення триваючого
впливу на здоров'я людей і перевірки правильності
прогнозів.
У населення,
що потерпіло від аварії, відзначаються
серйозні психологічні розлади
і симптоми, у тому числі тривога,
депресія, прояв фаталізму і психосоматичні
порушення, викликані психічним
розладом. Однак дуже важко відокремити
ці ефекти від наслідків, викликаних
економічним спадом і розпадом
колишнього СРСР. Ясно лише те,
що ці ефекти не викликані
радіаційним опроміненням.
Серйозний вплив
на навколишнє середовище був
короткочасним.
У перші декілька
тижнів після аварії в радіусі
10 км від площадки реактора
деякі тварини і рослини одержали
смертельні дози опромінення,
особливо хвойні дерева і визначені
види дрібних ссавців. Однак
завдяки швидкому радіоактивному
розпаду уже до осені 1986 року
рівні потужності доз в околицях
АЕС скоротилися в 100 разів.
Крім того, до 1989 року навколишня
природне середовище почало помітно
відновлюватися навіть у цих районах,
і не було відзначено ніяких стійких наслідків
для населення екосистем.
Безпосереднє
променеве ураження рослин і
тварин, відповідно до повідомлень,
носило лише локальний характер
і відбувалося в межах 30-кілометрової
забороненої зони. У деяких випадках
постійні дози хронічного опромінення,
можливо, сприяли скороченню фертильності
деяких видів тварин у межах
зони. Однак у більшості випадків
довгострокові наслідки для рослин
і тварин не могли бути підтверджені.
Надійшло декілька
повідомлень про уроджені дефекти
в сільськогосподарських тварин;
однак інші свідчення підтверджують,
що в цілому відбувається подолання
наслідків променевого ураження.
Можливість виникнення довгострокових
генетичних наслідків вимагає
подальшого вивчення.
Низькоактивне радіоактивне забруднення
збережеться на десятиліття.
У перші тижні
після аварії найбільша погроза
радіаційного опромінення була
зв'язана з радіоактивними ізотопами
йоду. Однак майже 30 000 м2 території
в Білорусі, Росії й Україні
піддалися дуже сильному забрудненню
(більше 185 кБк на квадратний метр)
цезієм-137 - нуклідом, період напіврозпаду
якого складає приблизно 30 років.
Радіоактивний
цезій відклався на ґрунті, у
тому числі на сільськогосподарських
і лісових угіддях. У зв'язку
з цим в початковий період
багато сільськогосподарських і
лісових продуктів були сильно
забруднені. Згодом у зв'язку з
поглинанням радіоактивного цезію
ґрунтом і коренями рослин
у сільськогосподарських культурах
низькоактивне забруднення усе
ще може зберігатися.