Державне регулювання діяльності та стійкості комерційних банків

Порівняно із законодавством США банківське законодавство Німеччини завжди відзначалося лібералізацією правового регулювання в цій сфері. Серед банківських законів можна назвати Закон про Німецький Федеральний банк (від 16 липня 1994 р.), Закон про банки Федеративної Республіки Німеччини (1957 р.). Закони про кредитну справу (1976 р., 1993 р.). Закон про Німецький кооперативний банк (1975 р.), Закон про Німецький компенсаційний банк. Закони про ощадні каси.

В інших європейських країнах також діють закони, що визначають правове становище банків, наприклад у Франції — закони “Про Статут Банку Франції (1993 р.), “Про діяльність і контроль за діяльністю кредитних установ” (1993 р.). У Великій Британії діє Закон про націоналізацію (1946 р.), Закон про банківську діяльність (1987 р.) та Закон про Банк Англії (1998 р.) а правове положення банків, що діють у формі торгового товариства, регулюється законодавством про торгові товариства. У Швейцарії діяльність банків, їх регулювання і контроль визначаються відповідно до Федерального банківського закону про банки і ощадні каси (від 8 листопада 1934 р.).

Закон України “Про банки і банківську діяльність” в редакції від 7 грудня 2000 р. визначає такі основні принципи: лібералізація ведення банківської діяльності посилення заходів щодо забезпечення сталості банківської системи Росії наближення положень закону до норм прямої дії.

Важливе місце в ієрархії джерел банківського права посідають комерційні (торгові) кодекси провідних зарубіжних країн (Німеччина, США, Франція, Росія, Швейцарія, Японія), де містяться норми, присвячені деяким аспектам регулювання банківської діяльності.

Так, у Цивільному кодексі Російської Федерації є значна кількість статей (кредит, банківський вклад, банківський рахунок, розрахунки, зберігання цінностей у банку, банківська таємниця тощо), які регулюють банківські правовідносини.

У Французькому комерційному кодексі та Німецькому торговому уложенні містяться норми, що стосуються банківських операцій.

Джерелами правового регулювання банківської діяльності в зарубіжних країнах іноді виступають нормативні акти, що видаються главами держав і органами виконавчої влади (постанови уряду, акти фінансових органів). У Росії, наприклад, укази Президента Російської Федерації регулювали питання валютних відносин. Актами уряду часто вводяться валютні обмеження. Так, у 1971 р. в Швейцарії було прийнято акт, який надав уряду можливість вживати заходів щодо захисту валютної системи країни без консультацій з парламентом.

Значний за обсягом блок банківського законодавства становлять положення, інструкції, правила, що видаються банками, а також численні формуляри, які використовуються в банківській практиці для оформлення банківських угод, акти локального регулювання (наприклад, статути банків та їх асоціацій), правила обслуговування клієнтів, про служби банку. Істотне значення для банківського права становлять правові звичаї та звичаї ділового обороту.[20, ст. 38]

2. Міжнародні конвенції  та договори в сфері банківського  права, ратифіковані парламентами  країн, також відносять до джерел  банківського права. Наприклад, Женевські  вексельні конвенції 1930 р. (Про Єдиний  вексельний закон). Женевські чекові  конвенції 1931р. (Про Єдиний закон  про чеки), От-тавська конвенція  УНІДРУА 1988 р. (Про міжнародний факторинг), Маастрихтський договір 1992 р.

3. Міжнародні звичаї, що  сформувалися в міжбанківській  практиці і стають об’єктами  міжнародної уніфікації в рамках  Міжнародної торгової палати (МТП), є актами неофіційної кодифікації  міжнародних звичаїв. У банківському  праві до них можна віднести  Уніфіковані правила МТП по  інкасо в редакції 1995 р.. Уніфіковані  правила і звичаї МТП для  документарних акредитивів у  редакції 1993 р.- Уніфіковані правила  МТП щодо договірних гарантій  у редакції 1978 р.

4. У країнах, що належать  до англосаксонської правової  системи (Велика Британія, США, Канада  тощо), де діє прецедентне право, важливу роль у правовій регламентації  банківської діяльності відіграє  судова та арбітражна практика, тобто рішення судових органів  і арбітражів з конкретних  справ за участю банків, а також  прецеденти, створені Судом Європейського  Союзу.

5. Важливим елементом правового  регулювання банківської діяльності  в різних країнах є нормативно-правові  акти міжнародних організацій, що  застосовуються на території  їх держав-учасниць. Так, з утворенням  Міжнародного валютного фонду (МВФ) 1944 р. — міжнародної валютно-кредитної  організації, що має статус спеціалізованої  установи 00Н, найважливішим джерелом  правового регулювання банківської  діяльності, особливо центральних  емісійних банків, став статут  МВФ — документ міжнародно-правового  характеру. Статут МВФ виконує  важливу роль у розвитку міжнародної торгівлі і валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів і контролю за їх додержанням, регулюванням порядку здійснення системи платежів при укладанні міжнародних валютних угод, міжбанківських угод про порядок ведення розрахунків та інших питань. Прикладом європейського співробітництва в сфері банківського регулювання є Європейський Союз і Європейська комісія, що наділені правом прийняття нормативних актів, які мають юридичне обов’язковий характер для держав — членів ЄС. Сукупність таких актів (в основному, директив, що регулюють банківську діяльність у рамках ЄС) отримала назву європейського банківського законодавства. До числа таких банківських директив слід віднести Директиву ЄС “Про координацію законів., правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій” від 12 грудня 1977 р.- Директиву ЄС “Про власні кошти кредитних організацій” від 17 квітня 1989 р.- Директиву ЄС “Про поліпшення нагляду за кредитними організаціями” від 29 червня 1995 р. тощо.

Отже, правова регламентація банківської діяльності в зарубіжних країнах характеризується різноманітністю за юридичною природою джерел банківського права, високорозвине-ною системою нормативних актів про банки і банківську діяльність, ретельністю їх правової регламентації та проникненням іноземного елемента в національне банківське законодавство.[21, ст. 38]

3.2 Основні напрямки удосконалення  регулювання банківської діяльності  в Україні

Проблема та її зв’язок з науковими та практичними завданнями. У світовій практиці спочатку формувалася банківська система, а потім уже система регулювання та нагляду. В Україні ці процеси відбуваються паралельно, що є, безумовно, ускладнювальним фактором. Водночас Україна має й деякі переваги – вона може і повинна скористатися накопиченим світовим досвідом у галузі банківського регулювання та нагляду. Необхідність банківського регулювання та нагляду в умовах ринкової економіки не виключають саморегуляцію банківського сектора через ринкові механізми. Ці дві форми регулювання мають доповнювати одна одну. Банки повинні діяти, керуючись принципами комерційного розрахунку та надійності. У свою чергу, органи банківського регулювання та нагляду мусять діяти, керуючись принципами розумного, обачливого ставлення до банків, тобто вони не повинні вимагати від банків здійснення операцій, які могли б послабити їхній фінансовий стан, посягати на свободу підприємницької діяльності банків. Аналіз досліджень та публікацій. Аналіз сучасного стану та перспективи розвитку національної банківської системи, ролі НБУ у забезпеченні державного регулювання, зокрема організації ефективного банківського нагляду та контролю привернули до себе увагу багатьох науковців та практиків, зокрема - В.С. Стельмаха, С.В. Науменкової, Н. М. Рогової, Н.В. Внукової, В.В. Глущенка, В.І. Науменка, П.М. Сенища, Д. М. Гладких, В.І. Міщенка та інших. Постановка завдання. В умовах ринкової економіки банки мають надзвичайно великі можливості впливати на економічні процеси як позитивно, так і негативно, що зумовлює необхідність регламентації їхньої діяльності. Дослідження ролі банків у ринковій економіці дає можливість з’ясувати причини, які примушують державу взяти на себе функцію банківського регулювання та нагляду.

Зростання затребуваності банківських послуг у поєднанні з посиленням конкуренції на банківському ринку в найближчі роки приведе до розвитку великих універсальних банків, зростання обсягів кредитування та накопичення кредитних ризиків у банківському секторі регіональної економіки. У цих умовах особливого значення набуває державне регулювання банківської діяльності на рівні кожного регіону, кожного суб'єкта країни.

Влада усвідомила необхідність проведення банківської реформи і спробувала удосконалювати банківську систему. Були прийняті закони і постанови, що містили перші нормативні положення, що визначили правову основу становлення системи недержавних банків: зі складу Державного банку були виділені спеціалізовані банки, яким були передані існуючі тоді установи Державного банку, всі рахунки, кредитне і розрахунково-касове обслуговування клієнтів.

Однак працювали вони за правилами, встановленими державою, яке, як і раніше, диктувала умови кредитування, ставки по депозитах і т. п. У результаті стало ясно, що спеціалізовані банки надто зарегламентувати і ніяк не можуть сприяти розвитку ринкових відносин. Розуміння цього призвело до визнання необхідності створення банків виключно на комерційній основі.

Крім того, відбулося докорінну зміну ролі банків в економічному і соціальному розвитку суспільства, регіонів. У той же час у міру подальшого розвитку ринкових реформ все сильніше стали давати про себе знати вади і невирішені проблеми, наявні в банківській системі і банківському законодавстві, які дуже скоро перетворилися на стримують економічне зростання фактори. Однією з таких проблем стала недостатня розробленість форм і методів державного регулювання банківської системи, яке, як правило, здійснюється або прямим управлінням, або ж економічними методами. Перший метод передбачає втручання державних органів у діяльність кредитних організацій, другий - створення державою найбільш сприятливих організаційно-правових форм для функціонування банківського сектора економіки. При цьому відповідні органи державної влади (Центральний банк, Міністерство фінансів, податкові та інші служби) використовують різні нормативи, інструкції, положення для регулювання діяльності комерційних банків. Така система включає встановлення загальних правил і контроль за їх виконанням з урахуванням особливостей регіональних банківських систем. Державне регулювання банківської діяльності проводиться в трьох напрямках:

- Вступ у володіння банком  і вихід з нього;

- Здійснення нагляду і контролю за діяльністю кредитних організацій;

- Захист інтересів банківських  клієнтів.

На етапі вступу у володіння банком в основному регулюється порядок створення, державної реєстрації та реорганізації кредитних організацій, передбачений Федеральним законом від 02.12.1990 № 395-1 «Про банки і банківську діяльність». Цим законом регламентуються і деякі заборонні заходи, наприклад, засновникам банків забороняється виходити зі складу учасників протягом трьох років з дня реєстрації банку; використання недозволених джерел формування статутного капіталу за рахунок залучених коштів або державного бюджету; придбання юридичними особами акцій кредитних організацій з метою передачі їх підприємствам з незадовільним фінансовим становищем і ін.[19, ст. 38]

Крім того, при здійсненні цілого ряду банківських операцій (відкриття, ведення та закриття рахунків, оформлення розрахунково-платіжних документів і т. д.) комерційні банки слідують правилам і стандартам, встановленим НБУ.

Державою суворо регламентуються правила ведення бухгалтерського обліку, складання та подання фінансової та статистичної звітності з урахуванням міжнародних стандартів. Федеральний закон «Про банки і банківську діяльність» передбачає створення кредитними організаціями фондів та резервів на випадок можливих втрат за позиками, визначення мінімального розміру капіталу, рефінансування регіональних банків і деякі інші інструменти механізму державного регулювання банківської діяльності.

Аналіз усіх цих інструментів дозволяє зробити висновок про те, що в даний час державне управління регіональної банківською системою здійснюється в основному на федеральному рівні, регіональні органи влади можуть впливати на діяльність банківського сектору тільки через оподаткування і шляхом участі в статутному капіталі регіональних банків.[18, ст. 38]

Необхідно зазначити, що регулювання банківської діяльності через оподаткування здійснюється на регіональному рівні не в повному обсязі, а лише в тій частині, що надходить до бюджету території. Такий розподіл повноважень не дозволяє своєчасно і якісно регулювати діяльність регіональної банківської системи, так як проблеми розвитку банківського сектора на регіональному рівні взагалі і в конкретному регіоні, зокрема, не можуть інтерпретуватися також як на макрорівні (малюнок).

На малюнку відображено існуючий набір інструментів державного регулювання діяльності регіональних банків.

Одні з них використовуються на етапі створення і реєстрації комерційних банків, тим самим відіграють важливу роль у здійсненні первинного контролю за наявністю і рухом чисельності комерційних банків. За допомогою інших держава контролює операційну і грошово-кредитна діяльність комерційних банків.

Особливе місце в механізмі державного регулювання банківської діяльності приділяється вдосконаленню методів нагляду та інспектування.

При цьому використовуються такі важливі інструменти грошово-кредитної політики, як:

- Облікові ставки по операціях банків України;

- Нормативи обов'язкових резервів;

- Операції на фондовому ринку;

- Валютні операції і валютне регулювання;

- Рефінансування комерційних банків та ін

Аналіз організаційно-правових форм та інструментів державного регулювання банківської діяльності дозволяє зробити висновок про те, що на сучасному етапі управління регіональної банківською системою здійснюється в основному на федеральному рівні. Вплив регіональних органів влади обмежений сферою оподаткування і то в частині, що надходить до бюджету територій. Регіональні власті можуть брати участь у регулюванні діяльності банківського сектора також шляхом участі в статутному капіталі місцевих банків.[13, ст. 38]