Концепція Х-ефективності (Х – неефективності) Херві Лейбенестана та її головні компоненти

 Якщо ж ціна на якийсь  ресурс знижується і, отже, його  гранична продуктивність на грошову  одиницю зростає, підприємству варто  перерозподіляти витрати на користь  ефективнішого ресурсу, допоки зважені  за цінами граничні продуктивності  всіх факторів виробництва не вирівняються.

 Якщо розмір попиту перевищує  виробничі можливості підприємства  і ця тенденція має стійкий  характер, підприємству варто змінити  обсяги застосування факторів  і перейти на вищу ізокванту. Для будь-якого обсягу випуску  існує своя найефективніша комбінація факторів, яка мінімізує витрати. Лінію, що з’єднує точки дотику ізокост та ізоквант (точки оптимуму, або рівноваги виробника), називають оптимальним шляхом зростання, або лінією зростання, лінією експансії, траєкторією розвитку і т. п.

 Лінія експансії може мати  різну конфігурацію. Це залежить  від співвідношення цін на  ресурси, соціально-економічної та  технічної орієнтації підприємства  й низки інших причин. Якщо  підприємство віддає перевагу  капіталомістким технологіям, то  лінія експансії буде нахилена до осі K; якщо ж ставиться завдання створення якомога більшої кількості робочих місць, можливо навіть на шкоду їхній механооснащеності (праця споживається в більшому ступені, ніж капітал), то лінія експансії буде нахилена до осі L. Зміна цін ресурсів змінює нахил ізокости і відповідно форму лінії експансії.

 Зміна ціни фактора впливає  на положення оптимуму виробника. Лінія «ціна—споживання фактора»  — геометричне місце точок  оптимуму виробника, що відповідають  різним рівням ціни фактора.

 Загальний результат зміни  ціни фактора виробництва може  бути розбитий на дві складові  — ефект заміни та ефект  випуску.

 Ефект заміни — це та  частина зміни обсягу споживання  ресурсу, що є результатом зміни  його ціни.

 Ефект випуску — це та  частина зміни обсягу споживання ресурсу, що обумовлена зміною обсягу випуску в результаті зміни ціни одного з ресурсів, які формують комбінацію факторів, що мінімізує витрати виробництва.

 Ефект заміни завжди негативний: підвищення ціни ресурсу веде  до зменшення, а її зниження — до збільшення обсягу споживання даного ресурсу.

 Ефект випуску для «нормальних  ресурсів» (нормальних переваг виробника) також негативний, його дію посилює  вплив ефекту заміни.

 Для «неякісних ресурсів» (менш  вагомих для виробника) вплив  ефектів заміни і випуску різноспрямований; загальний результат (вплив на обсяг споживання ресурсу) не передбачуваний: він може бути і позитивним, і негативним.

 Результати численних емпіричних  досліджень показують, що найчастіше  за випуску тієї самої продукції різними товаровиробниками (як у рамках національної економіки, так і по країнах) спостерігається різна віддача тієї самої кількості ресурсів за такої самої технології.

 Американський економіст Х. Лейбенстайн висунув концепцію  Х-фактора, головні компоненти якого — внутрішня мотивація, зовнішня мотивація, особливості використання ресурсів, що не надійшли в ринковий оборот. Втрати й виграші, обумовлені дією Х-фактора, Х. Лейбенстайн назвав відповідно Х-неефективністю та Х-ефективністю.

 Негативна дія Х-фактора призводить до того, що підприємство не в змозі вийти на оптимальний шлях зростання і компенсує неефективність власної діяльності нарощуванням додаткових обсягів ресурсів. Типовий приклад такої поведінки — витратна економіка СРСР.

 Розробки Х. Лейбенстайна послужилися базою для становлення так званої нової мікроекономіки, що виходить із постулату атомарної структури суспільства і вважає єдиним суб’єктом прийняття рішень окрему людину.

 За створення нового виробництва  і вибору шляху зростання підприємству  варто враховувати різноманітні фактори: ціни на ресурси та їх динаміку; усталеність попиту на продукцію; можливість появи товарів-субститутів і нових конкурентів; спрямованість соціальної, економічної і технічної політики тощо. Проте економічно ефективним способом виробництва якогось заданого обсягу випуску був, є і буде такий, що мінімізує альтернативну вартість використовуваних у процесі виробництва ресурсів.

 

 

 

 

 

1.2. Які заходи державного регулювання необхідно застосовувати в умовах рівноваги Курно? Рівноваги Бертрана? Рівноваги Штакельберга?

 

У моделі Бертрана розглядається проблема  олігополістичного взаємозв'язку - необхідність кожній фірмі взяти до уваги поведінку конкурентів при визначенні своєї ринкової стратегії . Щоб зрозуміти поведінку конкуруючих фірм, потрібно зробити просте припущення щодо реакції кожної фірми на діі конкурентів.

Згідно «цінової» варіації моделі Бертрана,  кожна фірма встановлює ціну так, начебто вона очікує, що інші фірми галузі залишать свої ціни незмінними. На  мал. 2.1 зображено, як цінова теорія Бертрана може працювати в галузі, що складається тільки з двох фірм. Кожна фірма визначає ціну, яка максимізує прибуток при будь-якій ціні, що може установити конкурент. Ці ціни зображені у вигляді т.зв.  кривої реакції.

Мал. 2.1. Теорія олігополії Бертрана.

Де:

R1 – крива реакції 1-й фірми;

R2 – крива реакції 2-й фірми.

Відповідні криві описують найкращі ціни для кожної з двох фірм при заданій ціні іншої фірми. Наприклад, якщо фірма 1 буде монополістом, вона установить ціну 150 гривень. Якщо потім на ринку з'явиться фірма 2, то вона почне цінову війну, пересуваючи галузь крок за кроком у точки А, В, С, D і, нарешті, Е. У точці Е встановлюється стабільна рівновага.

У крайньому випадку, фірма 2 може встановити таку високу ціну, що ця ціна виведе її з ринку, залишивши першій фірмі чисту монополію. У цьому випадку фірма 1 максимізує прибуток, установивши ціну 150 гривень, що показує пунктирна лінія, називається «монопольна ціна фірми 1». Монопольна ціна фірми 2 показана в такий же спосіб. Ці дві криві реакції можуть визначатися кривими витрат двох фірм і кривими попиту.

Теорія Бертрана приводить до стабільної рівноваги. При цінах вищих за точку перетину двох відповідних кривих, кожна фірма має стимул знижувати ціну, встановлену конкурентом. При цінах нижчих за точку перетину, кожна фірма має стимул встановити ціну більшу, ніж її конкурент.

Таким чином, при цьому припущенні існує тільки одна ціна, яку може встановити ринок. Однак, оскільки ця теорія поширюється на ринки не тільки з двома фірмами, можна довести, що рівноважна ціна рухається поступово від монопольної ціни до ціни, рівної граничним витратам. Отже, рівновага Бертрана в галузі, де існує тільки одна фірма, досягається при монопольній ціні; у галузі з великим числом фірм — при конкурентній ціні; а в олігополії розбіжності розмірів — коливається в цих межах.

Модель Курно заснована на конкуренції за обсягами випуску. Ціна визначається сукупним обсягом випуску фірм відповідно до лінійної кривої попиту.

Модель Курно заснована на припущенні, що кожна фірма визначає свій обсяг випуску, виходячи з незмінності обсягів випуску конкурента.

Для цієї моделі можна побудувати криві реагування для двох фірм, що визначають оптимальний обсяг випуску однієї з них при заданому обсязі іншої ( Мал. 2.2 ).

Мал. 2.2. Рівновага Курно.

 

Якщо на ринок виходить тільки фірма 1, то, як монополіст вона вибирає обсяг випуску Qm=240. Фірма 2, вийшовши на ринок, у своїй стратегії буде виходити з фіксованого обсягу пропозиції 240, і виходячи зі своєї кривої реагування R2 , визначить обсяг Q=120. Тоді фірма 1, виходячи з цього обсягу і своєї кривої реагування R1, визначить обсяг Q=180. Фірма 2 відповідає обсягу Q=150. Цей процес продовжується доти, доки фірми не зійдуться на обсязі Q 1 =Q 2 =160 (точка Е).

Якщо порівняти цей обсяг з обсягом конкурентної рівноваги (QК=480), то ми бачимо, що кожна фірма в стані рівноваги Курно забезпечує тільки третину ефективного конкурентного обсягу , а галузь, при дуополії Курно випускає 2/3 конкурентного обсягу , чиста монополія забезпечує тільки ½ цього обсягу. Таким чином, конкуренція за обсягами у моделі Курно не призводить ринок до стану конкурентної рівноваги (на відмінну від моделі Бертрана).

Скоротивши власний обсяг виробництва, який між тим є більшим, ніж обсяг виробництва фірми 2, лідер не має можливості примусити фірму 2 залишитись на рівні двох одиниць виробництва. Тому перевага лідера зумовлює єдине оптимальне для нього рішення — виробництво Qi = 4

У моделі Штакельберга фірма 1 фактично ігнорує свою функцію реакції. Вона обирає обсяг виробництва, який максимізує її прибуток. Якби обидві фірми мали однакову економічну силу, жодна з них не змогла б маніпулювати поведінкою іншої, а рівновага зрештою відповідала б точці рівноваги Курно

Рівновага Штакельберга є також окремим випадком рівноваги Неша, але для домінуючої стратегії.

Розглянуті моделі характеризують варіанти поведінки олігополістів.

Коли в галузі приблизно однакові фірми, для аналізу підходить модель Курно чи Бертрана.

Коли в галузі домінує одна велика фірма, яка є лідером у впровадженні нових товарів або встановленні цін, то підходить модель Штакельберга

У 90-х роках ХІХ ст. Ф. Еджуорт ввів у модель Бертрана фактор невизначеності взаємної реакції, що робить рішення не детермінованим. Пізніше, вже у 20-х роках ХХ ст., в моделі реакції почали включати витрати, кількість продукції та інші змінні.

Якщо припустити, що фірми будуть виявляти реакцію одна до одної, можуть виникати різні ситуації. Фірми можуть рухатися до точки рівноваги Курно у випадку некооперативної рівноваги, коли кожна з них максимізує прибуток, виходячи з певних уявлень про стратегію іншої фірми.

Якщо ж ці фірми виходять з припущення, що конкурент застосовує стратегію максимальної шкоди для іншого, то оберуть реакцію макси- міну.

Може статись, що фірми будуть рухатись до точки кооперативної рівноваги і максимізують свій сукупний прибуток. Тому немає підстав вважати, що один результат буде більш вірогідним, ніж інший

Якщо олігополістичні фірми виготовляють диференційовану продукцію, їм більш логічно в конкурентній боротьбі обирати не обсяг виробництва, а ціни.

Попит на продукцію кожної з двох дуополістичних фірм залежить від їх власної стратегії, а також ціни конкурента. Обидві фірми обирають ціни одночасно, розглядаючи ціну конкурента як дану

Цінова конкуренція в моделі Бертрана може бути проілюстрована за допомогою кривих реакції фірм, побудованих за тим самим принципом, що й криві реакції для моделі Курно, тільки відносно цін

За моделлю Курно кожна фірма в стані рівноваги виготовляє значно менше продукції і за значно вищою ціною, ніж за моделлю Бертрана. У моделі Курно обидві фірми отримують економічний прибуток, у моделі Бертрана — лише нормальний прибуток, оскільки:

р = р2 = MC.

Цінність моделі Бертрана в тому, що вона показує, наскільки суттєво відрізняється рівноважний результат (Q, P, П) для олігополії, залежно від вибору фірмами стратегічного показника.

Модель Бертрана також має недоліки.

Якщо фірми призначають однакову ціну, то невідомо, яка частка сукупного обсягу продажу припадає на кожну з них. У моделі припускається, що кількість продукції розподіляється порівну, але не доведено, чому має бути саме так. Моделі Курно і Бертрана вважаються класичними

Модель Штакельберга, розроблена в 1934 р., є модифікацією моделі Курно для випадку, коли в умовах дуополії одна з фірм є ініціатором, тобто першою визначає свій обсяг виробництва, на відміну від одночасного визначення рівня виробництва в моделі Курно. Це — модель лідерства за обсягами.

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Практична частина. Діяльність підприємства на ринках монопольної конкуренції та досконалої конкуренції

 

Необхідно визначити всі економічні показники діяльності підприємства на вибраних типах ринків (монополістична конкуренція та дуополія), а саме: сукупні витрати, граничні витрати, сукупний дохід, граничний дохід та економічний прибуток підприємства. Наприкінці другої частини необхідно побудувати графік доходів та витрат, а також рівноваги підприємства на цих типах ринків та визначити оптимальну кількість виробництва, ринкову ціну та прибуток підприємства.

 

Передостання цифра залікової книжки	Показники діяльності підприємства
7	MC = 30Q +300 P= 650 – 20Q

 

 

Ринок монополістичної конкуренції складається з безлічі покупців і продавців, що укладають угоди не за єдиною ринковою ціною, а в широкому діапазоні цін. Наявність діапазону цін визначається здатністю продавців запропонувати покупцям різні варіанти товарів. Реальні вироби можуть відрізнятися один від одного якістю, властивостями, зовнішнім оформленням, сервісом, що супроводжує товар, тобто тут має місце розходження в так званій «товарній пропозиції». Покупці усвідомлюють різницю в товарних пропозиціях і готові платити за товари по-різному. Щоб чимось відрізнитися, крім ціни, продавці прагнуть розробити різні пропозиції для різних споживчих сегментів і широко застосовують практику присвоєння товарам марочних назв, рекламу й методи особистого продажу. Особливу роль у процесі розроблення товарних пропозицій відіграє формування ціни на товар виходячи зі структури попиту, цін конкурентів, витрат виробництва тощо. У зв’язку з наявністю великої кількості конкурентів стратегії їхнього маркетингу чинять на кожну окрему фірму менше впливу, ніж в умовах олігополістичного ринку.