Якщо в економіці спостерігається
спад (наприклад, випуск продукції, нижчий
від потенційного рівня продукції, і високий
рівень безробіття), то згідно з кейнсіанською
теорією це пояснюється низьким сукупним
попитом в економіці. Щоб підвищити попит,
уряд повинен збільшити видатки, інвестиції
і водночас зменшити податки, що сприятиме
підвищенню купівельної спроможності.
І навпаки, якщо сукупний попит
надто високий, а інфляція досягає
загрозливих масштабів, державі
слід вдатися до "фіскальної
рестрикції", скоротити видатки
або зменшити доходи. Однак здійснити "фіскальну рестрикцію"
важко, адже підвищення податків чи зменшення
видатків бюджету завжди викликає політичний
резонанс і підвищує соціальне напруження
в суспільстві.
Емпіричний досвід підтвердив
правильність висновків кейнсіанської
теорії щодо засобів виведення економіки
зі стану депресії. Наприклад, коли у США
з 1933 по 1937 pp. фіскальна політика набула
надто експансивного характеру, це одразу
ж зумовило підвищення ВІШ/ВВП у порівнянному
вимірі. За цей період ВНП/ВВП збільшився
на 39,8 %.
Попри те, що "кейнсіанська революція"
значною мірою вплинула на
формування уявлень про макроекономіку
як науку, кейнсіанство не почали
свідомо використовувати у практичному
плані при реалізації економічної
політики. Так, незважаючи на епізодичне використання (1933—1937 pp.) цієї
теорії, у США вона практично не застосовувалась
аж до початку 60-х років. Адміністрація
Кеннеді — Джонсона першою відкрито виголосила
про наслідування принципів кейнсіанства
у здійсненні економічної політики. Однією
з найвідоміших акцій адміністрації Кеннеді
— Джонсона було зменшення податків у
1964 р. (саме тоді спостерігався дефіцит
бюджету). Це було зроблено з метою подолання
розриву між реальним (фактичним) і потенціальним
ВНП, який у 1961 р. перевищував 7 % ВІШ, що
також мало сприяти скороченню рівня безробіття,
який становив 7 %.
Поняття потенціального ВНП (або
потенціального випуску) вперше
обґрунтував і сформулював у
60-ті роки А. Окун, який працював
у Раді економічних радників.
Потенціальний ВНП визначає рівень ВНП, що його можна досягти
в економіці за умови використання всіх
чинників виробництва і передусім наявної
робочої сили. Таким чином, розрив між
фактичним і потенціальним ВНП становить
невикористаний потенціал суспільства,
який можна реалізувати з підвищенням
рівня зайнятості (зрозуміло, за наявності
резервних виробничих потужностей). Незважаючи
на певні успіхи кейнсіанської політики,
ще за життя Дж. Кейнса кейнсіанство як
теорія зазнало критики. Основними опонентами
Дж. Кейнса у 30-ті роки були представники
австрійської школи Ф. Хайєк і Л. фон Мізес.
Ф. Хайєк критикував Дж. Кейнса
за те, що його підхід до
макроекономіки надто агрегований,
увага акцентується на абсолютному,
а не відносному рівні цін,
не розкривається життєво важлива
роль капіталу і ставок в економіці у відсотках
Внесок Л. фон Мізеса у критику кейнсіанства
був незначний, проте дуже дійовий: він
перший звернув увагу на те, що інфляційна
політика ефективна лише нетривалий час,
а тому призводить до банкрутства . Широке
поле для критики кейнсіанства з'явилося
в умовах стагнації 70-х років XX ст. Виникли
підстави для розвитку неокейнсіанської
макроекономіки (монетаризму, неокласичного
напрямку). Монетаризм, який відродив кількісну
теорію грошей, через що й дістав таку
назву, поставив інфляцію в центр макроекономічних
проблем і дав їй просте пояснення. Розкриємо
стисло його зміст. Середні темпи інфляції
у тривалій перспективі визначаються
переважно середніми темпами зростання
пропозиції грошей. Це підтверджувалося
статистичними даними, за допомогою яких
було встановлено, що розмір грошової
маси корелював з рівнем номінальних прибутків
у багатьох країнах досить довгий період.
Неможливість засобами кейнсіанської
політики розв'язати проблему
інфляції, а монетарної — проблему
забезпечення темпів економічного розвитку
за низької інфляції спонукала, з одного
боку, переглянути основні теоретичні
припущення сучасної макроекономічної
теорії, а з іншого — повернути популярність
класичних поглядів.
У другій половині 70-х років
виник неокласичний підхід до пояснення макроекономічних
явищ, в основу якого було покладено теорію
раціональних сподівань. Поява цієї теорії
пов'язується передусім з іменами американських
економістів Р. Лукаса і Т. Серджента. Теорія
раціональних сподівань, базуючись на
принципах пасивного макроекономічного
регулювання, тим самим не дає змоги активно
використовувати рекомендації у практичному
плані.
Теорія пропозиції (виникла у
США в 1981 р. і стала ідеологічним
підґрунтям економічної політики,
відомої як "рейганоміка") є першою, яка зробила
основний акцент не стільки на сукупний
попит, скільки на сукупну пропозицію.
Основна ідея цієї теорії полягала в наданні
пільг (передусім податкових), що сприяють
не лише підвищенню рівня виробництва
(сукупної пропозиції), а й збільшенню
податкових надходжень до бюджету. У такий
спосіб досягається підвищення рівня
виробництва та зниження рівня інфляції.
У своїй економічній політиці
президент США Р. Рейган (1981 —1982
pp.) узяв на озброєння теоретичні
положення кривої Лаффера, у зв'язку з чим було істотно
знижено податкові ставки.
У результаті "рейганоміки"
справді знизився рівень інфляції,
однак це відбулося здебільшого
не внаслідок синхронного збільшення
обсягів виробництва і податкових
надходжень, а завдяки нежорсткій монетарній політиці. Останнє
зумовило зменшення обсягів виробництва
на 12,2 %.
Вирішити цю суперечність (лише
на теоретичному рівні) змогли
прибічники теорії пропозиції, віднайшовши
засоби "примирення" темпів економічного
розвитку з низькою інфляцією в галузі управління пропозицією.
Державне регулювання виробничо-споживчої
сфери економіки, що органічно поєднується
з ринковим механізмом саморегуляції
через попит і пропозицію, відіграє важливу
роль у подоланні негативних процесів
і тенденцій становлення ринкових відносин.
Особливості державного макроекономічного
регулювання полягають, з одного
боку, в некомерційних цілях, соціальній
орієнтації, іноді в директивному
(обов'язковому) характері, підтримці
приватних підприємств, безпосередньому
стимулюванні їх розвитку, а з іншого
— в орієнтації на закони й принципи ринку,
використанні його атрибутів, форм і методів
саморегулювання виробництва і товарообігу
продукції. Важливого значення тут набуває
раціональне поєднання ринкових і державних
методів регулювання, оптимальне співвідношення
між ними.
На відміну від макрорегулювання
мікрорегулювання охоплює методи
безпосереднього впливу на господарську
діяльність державних і недержавних
підприємств за рахунок зміни
загальноринкових умов їх діяльності, створених державою. Залежно
від завдання, що вирішується державою,
і форм її втручання в економіку державне
мікроекономіч-не регулювання поділяється
на ринково-організаційне і фінансове
Історія
свідчить, що економіка розвивається
лише тоді, коли держава створює відповідні умови.
Отже, на управлінські органи держави
покладається найважливіша функція —
регулювання економіки та ті управління.
Держава
і ринок постійно взаємодіють,
що й визначає подальший розвиток
економічних процесів. Кількість
регулятивних функцій, які виконують
держава і ринок, може змінюватись. Це
залежить від рівня розвитку продуктивних
сил країни, її політичної орієнтації,
характеру історичного етапу, соціальної
структури, національних особливостей.
3. Необхідність, сутність
та форми планування національної економіки.
Планування
посідає особливе місце в системі
управління соціально-економічними
процесами, що відбуваються в
суспільстві, регулюванні їх напряму
і динаміки, забезпеченні нормального
функціонування комерційних організацій. Прогнози, програми і
плани, які розробляються в країні на всіх
рівнях національної економіки, - найважливіші
інструменти реалізації політики відповідних
суб'єктів управління. Вони дають змогу
організувати чітку, продуману, всебічно
обґрунтовану роботу для досягнення поставлених
перед суспільством і суб'єктами господарської
діяльності завдань. План у загальному
розумінні - модель майбутнього, система
заходів, спрямована на досягнення поставлених
цілей.
Планування
допомагає відповісти на такі
питання:
- яка ситуація
на даний час (економічна позиція),
якими є результати діяльності;
- за допомогою
яких ресурсів і яким чином
може бути досягнута мета.
Практика
надає багатогранні сполучення
об'єктивних і суб'єктивних процесів,
які відображають дії економічних законів та господарських
рішень, планування та ринкових відносин,
особистих і суспільних інтересів централізованого
управління та регіонального самоврядування,
співвідношення центру і територій. У
цій складній системі взаємовідносин
першочергове значення мають планове
регулювання соціально-економічного розвитку,
пошук нових шляхів удосконалення планової
роботи щодо забезпечення узгодженості
інтересів регіонів, галузей, підприємств
і фірм з інтересами кожного учасника
товарно-грошових відносин, посилення
вектора дії планового регулювання за
допомогою економічних важелів впливу.
Планування і планове регулювання значно
відрізняються одне від одного. Планування
- це оптимально сконцентрована в напрямі
відповідно попереднього наукового прогнозу
сукупність ресурсів і суспільних відносин
для забезпечення соціально-економічного
розвитку країни, галузі та підприємства
в часі і просторі.
Регулювання
в широкому розумінні - процес,
який забезпечує потрібні значення
змінних, що є істотними у
функціонуванні об'єкта управління. Планове
регулювання - це оптимальна зміна процесів
і пропорцій не методом безпосереднього
управління, а шляхом використання побічних
економічних важелів у результаті формування
та виконання планів в умовах товарно-грошових
і виробничих відносин, що також змінюються.
Воно має передбачати розробку і реалізацію
програм для вирішення найважливіших
питань, визначення та використання проблем
і пріоритетів, а також організаційні
та адміністративні заходи впливу.
Суттєві доробки
в економічну теорію державного регулювання,
особливо теорію та методологію планових
процесів, здійснили вчені Радянського
Союзу. Ці доробки, завдяки недооціненню
їх конкурентоспроможності у власній
державі і відкритому характеру, були
використані західними суспільствами.
Водночас командно-адміністративна система,
що занепадала, не могла реалізувати як
вітчизняні напрацювання, так і найкращі
розробки вчених країн ринкової економіки
Рис.3.1
Форми державного регулювання
економіки планового характеру
Вищою формою ДРЕ є державне
економічне програмування. Його системний
підхід - комплексне використання в глобальних
цілях усіх елементів ДРЕ.
До основних завдань державного
програмування належать:
- забезпечення максимально можливого досягнення головних цілей ДРЕ;
- здійснення ДРЕ не на шкоду, а на благо існуючої системи ринкової економіки;
- максимально наближене до дійсності прогнозування розвитку економічних і соціальних процесів у країні і на основі цього розробка ієрархії цілей державних програм з погляду важливості і терміновості;
- виявлення сумісності намічених цілей та відповідності інструментів здійснення державних програм;
- забезпечення ефективності й економії використання бюджетних коштів.
Об'єктами економічного
програмування є галузі, регіони,
соціальна сфера, різноманітні напрями наукових досліджень.
Суб'єкти економічного
програмування - державні органи,
які відповідають за складання
програм, їх безпосереднє використання
і контроль над ними.
Розглянемо види макроекономічних
програм.
За призначенням розрізняють:
- звичайні програми - в основному середньострокові загальноекономічні програми. Складаються, як правило, на п'ять років зі щорічним коригуванням (наприклад, аграрні програми, програми НДДКР, регіональні програми, програми покращання структури економіки);
- надзвичайні програми, що розробляються у критичних ситуаціях (наприклад, при загрозі вибуху соціального незадоволення, післявоєнна розруха, в умовах кризи, масового безробіття, небезпечної інфляції). Такі програми короткострокові. В інструментарії їх здійснення переважають адміністративні заходи регулювання.
За тривалістю
виокремлюють коротко- (до 1 року), середньо-(1-5
років) та довгострокові програми
(більше 5 років). За характером програми
класифікують на:
- активні - сукупність заходів, які уряд зобов'язується прийняти для досягнення поставлених цілей;
- пасивні - оцінення можливих наслідків поточної і планової економічної політики та тенденцій розвитку макроекономіч-них показників, необхідних для досягнення поставлених цілей.
На практиці
жодна програма не може однозначно належати
до тієї чи іншої категорії. Нерідко на
тлі реалізації звичайної поточної програми
уряд стикається з надзвичайною проблемою,
яка, якщо не використати термінових стабілізуючих
заходів, призведе до розбалансування
економіки.