Методи регулювання зайнятості в економіці

Запропонована модель враховує, що в системі регуляторів ринкової економіки присутні як ринкові регулятори (наприклад, конкуренція підприємств, вільні ціни, мотивація до праці), які діють незалежно від бажань держави, підприємств, людей, так і державні (гарантований мінімум заробітної плати, податки, тверді державні ціни на певні види праці тощо), які розробляються органами управління (державними або конкретного підприємства) і обов’язкові для застосування у господарській діяльності.

      Керуючись тим, що сучасну систему господарювання можна охарактеризувати як змішану економіку, оскільки в ній мають місце та взаємодіють різноманітні форми власності (державні й недержавні) та заходи регулювання (державні й ринкові), та те, що ринок праці є її невід′ємною складовою частиною, доцільною у регулюванні зайнятості є концепція змішаного регулювання трудової зайнятості, тобто модель взаємодії державного і приватного регулювання зайнятості національних трудових ресурсів.

     Суть такої двобічної інтеграції полягає у об'єднанні державного макроекономічного регулювання з приватним регулюванням на мікрорівні для досягнення паритету між попитом та пропозицією та з метою спільного протистояння негативним тенденціям розвитку ринку. Вона включає у свій склад комплекс методів впливу на рівень трудової зайнятості економічно активного населення, що припускає збалансоване макроекономічне регулювання показників сучасного ринку праці, які характеризують соціально-економічну та демографічну специфіку регіонів України. При цьому під трудовою зайнятістю населення розуміється фізична та розумова діяльність громадян працездатного віку або старше чи молодше за нього, яка здійснюється на користь суспільству й приносить трудовий прибуток у вигляді заробітної плати або в інший формі, яку передбачено чинним законодавством.

      На сучасному етапі оновлення економіки відношення власності та зайнятості на ринку праці являють собою цілий комплекс організаційно-правових та соціально-економічних відносин.

     

       Для реалізації удосконаленої моделі взаємодії державного й приватного регулювання трудової зайнятості необхідні належні фінансові, правові, організаційні, соціально-економічні та матеріально-технічні умови (рис.3).

  Слід також зазначити, що багато вже зроблено, досліджено й зафіксовано у нормативних документах, але вони ще не в повній мірі відповідають сучасним потребам, які склалися в економіці. Так, окремі статті трудового законодавства та Закону України “Про зайнятість населення” уже потребують перегляду та доробки.

 

 

 

 

ІІІ. Перспективи розвитку ринку праці України в умовах світової глобальної економіки

 

Відкритість економіки України передбачає, що формування її зовнішньо-економічних зв’язків і внутрішньої соціально-економічної політики, включаючи політику зайнятості, має відбуватися з урахуванням глобалізацій них процесів. Жодна країна світу, незалежно від її ставлення до глобалізації, не може уникнути її впливу. За цих обставин постає завдання дослідження факторів глобалізації та сили її впливу на зайнятість населення і розробки адекватних методів регулювання зайнятості.

Петрова І.Л. у своїй статті «Регулювання зайнятості у світлі глобалізаційної перспективи» в журналі «Економіка та держава» №2/2005 зазначає, що згідно останніх уявлень, глобалізація є цивілізаційним явищем, що виявляється у зміні всіх сторін людського суспільства під впливом загальносвітової тенденції до відкритості та взаємозалежності національних систем. Разом з тим глобальна економіка ще не створена. Натомість є господарська система, в котрій соціально-економічний розвиток чисельно більшої частини людства жорстко обумовлений процесом постіндустріального світу та його спроможністю впливати на перебіг подій в інших регіонах планети. Нині утворюється однополюсний світ, в якому глобальне значення має його центр, постіндустріальні країни. Нові індустріальні держави, інші країни, що розвиваються, відчувають все більшу залежність від центру. За цих умов вони повинні визначити своє місце і шлях розвитку у світлі глобалізаційної перспективи.

       Нові тенденції суспільного розвитку передбачають посилення уваги до людини, до захисту її прав на пристойні умови життєдіяльності, на гарантовану оплачувану зайнятість, на саморозвиток та реалізацію своїх матеріальних і духовних потреб. Це цілком відповідає розпочатому переходу від жорстко політичних контактів до співробітництва в сфері економіки, науки та культури. Згідно цих процесів Міжнародною організацією праці була розроблена концепція «гідної роботи», яка передбачає відповідність – або перевищення – ключовим соціальним нормам, які визначають граничні величини для праці і зайнятості. Вона враховує універсальні права людини і погоджується з цінностями і цілями кожного конкретного суспільства.

 

 

        Глобалізація  національних економік та зближення  трудових норм, прав і гарантій у різних країнах визначають, за словами Петрової І.Л., світові тенденції у сфері зайнятості та соціально-трудових відносин. Окремими проявами даних тенденцій є такі:

1. поширення неформальної економіки і, отже, дезінтеграції трудових ресурсів і погіршення умов праці. Частка неформального сектора в національній економіці зростає навіть у тих країнах, де вона була високою. Крім цього, відсоток жінок, зайнятих у неформальній економіці, теж зростає, у такий спосіб приводячи до фемінізації цього сектора;
2. впровадження інформатизаційних і комунікаційних технологій, яке дає можливість все більшому числу людей виконувати роботу вдома. Це створює нові можливості в отриманні робочого місця, але і також сприяє ізоляції працівника стосовно своїх колег і роботодавця;
3. застосування багатьма компаніями стратегії передачі частини своїх функцій іншим підрядчикам, яке здійснюється з метою зниження виробничих витрат і підсилює феномен «завуальованих трудових відносин», що означає повторне прийняття на роботу або звільнення працівників як «незалежних» субпідрядників, що не мають права ні на які соціальні виплати і допомоги;
4. вплив науково-технічного прогресу на структурну перебудову економіки, який веде, з одного боку, до значного піднесення продуктивності праці, а з іншого, до скорочення  робочих місць, передусім у промисловому секторі. Наслідком цього стає відхід від традиційної моделі зайнятості, заснованої на відпрацьовуванні повного робочого дня, однакових умовах найму, працевикористання, виходу на пенсію, до нової моделі зайнятості, яка включає її нестандартні, нетрадиційні форми;
5. глибоке розшарування зайнятих на підприємствах працівників з виокремленням кадрового «ядра» та «периферійних» кіл, для яких створені та діють різні норми та правила регулювання;
6. чітке розмежування підходів до регулювання соціально-трудових відносин у державному (національному) та приватному секторах економіки. Для регулювання приватного сектору актуальним  є зростання впливу «менеджменту» організації, децентралізація колективних переговорів, зміна вектору переговорів у бік гарантій зайнятості й гнучких форм організації праці;
7. посилення ролі транснаціональних корпорацій у формуванні національних ринків праці, в утворенні нових сегментів робочої сили, у виникненні нових конкурентних стратегій на ринку праці;
8. розширення малих та середній підприємств у створенні робочих місць у відповідь на потреби великих підприємств, а також на запити індивідуальних споживачів. 

           Комплекс  заходів та методів сприяння  повній продуктивній зайнятості в Україні в умовах глобалізації повинен, на мою думку, охоплювати два вектори дій: зовнішньо- та внутрішньоспрямований. 

          Перший  з них передбачає збільшення  робочих місць за рахунок реалізації  таких напрямків, як:

• лібералізація торгівлі;
• розширення міжнародного співробітництва для стабілізації фінансових ринків, ослаблення гостроти проблем платіжних балансів і зниження довгострокових дисконтних ставок;
• експортоорієнтування промислового розвитку;
• залучення прямих іноземних інвестицій, а також кредитних ресурсів для підтримки пріоритетних напрямків розвитку економіки;
• регулювання зовнішньої трудової міграції шляхом створення спеціалізованих бірж праці, надання профорієнтаційних та профнавчальних  послуг тим, хто планує працювати за кордоном, забезпечуючи права на внутрішньому ринках праці. 

    Найбільшу увагу слід  приділити розробці доцільних  заходів політики зайнятості  на внутрішньому ринку. З урахуванням  впливу глобалізаціних процесів  можна передбачити, що у найближчій  перспективі в Україні розвиватиметься дуалістичний ринок праці. На одному з його полюсів буде зосереджуватися масив висококваліфікованих робочих місць, які висуватимуть попит на спеціалістів найвищого ґатунку, підготовлених на рівні світових освітніх стандартів. Проте на іншому полюсі перебуватиме значна кіль кість робочих місць для осіб з низькою кваліфікацією. При цьому важливо зробити так, щоб процес створення таких робочих місць супроводжувався підвищенням якості їх характеристик: технічної оснащеності технологічного рівня, умов праці, статусу, доступу до професійного навчання, можливостей кар’єрного росту на підприємстві, мобільності.

        Для обох ринків є вкрай актуальним реформування систем заохочення зайнятості. Саме це  є однією з ключових вимог концепції гідної роботи, розробленої Міжнародною організацією праці.   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

        З результатів проведенного аналізу можна зробити висновок, що сучасний етап формування ринкових відносин характеризується складним кризовим станом вітчизняної економіки. Він проявляється в падінні темпів виробництва, скороченні інвестицій, розладнанні фінансової системи, зниженні фондоозброєності праці, збільшенні кількості підприємств, що стали банкрутами, нарощуванні інфляційних процесів, зниженні кількості та якості продукції та таке інше. Ускладнені політичною та демографічною ситуацією ці негативні процеси тягнуть за собою високі соціальні витрати: зростання кількості незайнятого працездатного населення, інтенсифікацію процесу вивільнення робітників, різку зміну можливостей трудящих у виборі місця роботи, дисбаланс між територіальною потребою та пропозицією робочої сили, незадоволення потреби підприємств у робітниках певних професій та фахів, а громадян - у робочих місцях, масове безробіття та ін. У сукупності все це у кінцевому підсумку призводить до падіння рівня та якості життя населення, підвищення соціальної напруги.

      Багато країн в світі (в тому числі з перехідною економікою) мають подібні проблеми. Як правило, це спричинено конкуренцією, циклічним коливанням попиту та пропозиції товарів та послуг, розвитком наукоємких виробництв, впровадженням новітніх технологій та іншими структурно-прогресивними змінами. Й хоча в світі накопичений багатий досвід вирішення проблем безробіття з найменшими витратами для суспільства, він не може бути повністю скопійований нашою країною. Насамперед тому, що Україна має специфічний шлях розвитку, бо попередня командно-адміністративна система ігнорувала ряд економічних законів і ринкових регуляторів економіки, недооцінювала роль приватної та інших недержавних форм власності й видів зайнятості, тобто скеровувала ступінь економічної свободи і мотивації до праці. Вона заклала в сфері трудової зайнятості населення багато суперечностей, які почали проявлятися з переходом країни до ринкових відносин, який співпав з розпадом єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР і укріпленням незалежності молодої української держави. У таких умовах відбувався процес стихійного саморозвитку та пристосування ринку праці до сучасної економіко-політичної ситуації.

Таким чином, як було зазначено у попередніх розділах моєї курсової роботи головною  умовою регулювання ринку праці України є проведення ефективної зайнятості населення. Згідно з рекомендаціями МОП (Міжнародної організації праці), Законом України «про зайнятість населення» та нормативними документами про зайнятість населення державна політика зайнятості реалізується за такими принципами:

• забезпечення однакових можливостей громадян країни щодо права на працю, вільного вибору зайнятості, професії та місця праці за здібностями;
• сприяння продуктивної зайнятості, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
• забезпечення соціального захисту в сфері зайнятості;
• координація діяльності в сфері зайнятості з іншими напрямками економічної та соціальної політики, поєднання локальних місцевих заходів із централізованими;
• участь профспілок та об’єднань роботодавців у розроблені та реалізації заходів щодо забезпечення зайнятості у взаємодії з органами державного управління.

 

Закон про зайнятість визначає місце Міністерства праці, Державної служби зайнятості, інших міністерств і соціальних партнерів у регулюванні ринку праці, стимулюванні зайнятості і подоланні безробіття.

Згідно з Законом, уряд несе головну відповідальність за сприяння зайнятості населення в економічній політиці. Міністерство праці відповідальне за створення та модернізацію трудового законодавства і за роботу з питань зайнятості. Зокрема, воно несе повну відповідальність за формулювання програми національної зайнятості на основі регіональних програм зайнятості. Воно також розробляє спеціальні національні програми, мета яких сприяти зайнятості певних груп людей (наприклад, молоді, особам, які довгий час були безробітними тощо). Державна служба зайнятості має справу з безробіттям та впровадженням політики ринку праці.

Залучення обласних та районних органів влади до питань зайнятості відіграє подвійну роль: вони координують формулювання  довгострокових та річних регіональних програм зайнятості, а також відстежують діяльність обласних та місцевих центрів зайнятості, а саме,  їх активність та ефективність у стримування безробіття та сприяння зайнятості в їх регіоні.

Політика ринку праці, так само як адміністративні та інші витрати Державної служби зайнятості, оплачуються фондом зайнятості, який було створено у 1991р. як окремий фонд, незалежний від державного бюджету. Головна частина його доходу – це обов’язкові внески підприємств та організацій.

 

     До основних методів  щодо регулювання і реформування ринку праці належать:

• подолання дефіциту робочих місць шляхом підвищення інвестиційної активності за рахунок усіх джерел фінансування, розвитку підприємництва, врахування наслідків економічних рішень з точки зору їх впливу на ринок праці;
• послідовна стабілізація рівня життя, вдосконалення соціальної підтримки населення;
• розвиток системи безперервного навчання, як найпрогресивнішої підтримки якості робочої сили;
• підвищення якості робочої сили, включаючи питання про умови праці, зарплати і використання робочого часу, стабілізації кадрового потенціалу, ефективне використання існуючих робочих місць;
• проведення продуманої міграційної політики, спрямованої на позитивне територіальне переміщення населення, облаштування мігрантів, захист національного ринку праці;
• розвиток і підвищення ефективності програм і послуг, які спрямовані на попередження безробіття і повернення безробітних до активної праці.

Об’єктом політики на ринку праці є окрема людина, яка перебуває на ринку в сфері визначених соціально-трудових відносин: як незайнятий і безробітний, так і зайнятий в економіці.

Отже, підсистема регулювання ринку праці включає методи державного впливу на обсяги сукупного попиту і сукупної пропозиції і спрямована на збереження і створення нових робочих місць, їх удосконалення.

       Незначна спроможність ринку праці до саморегулювання, зберігання вкрай навантаженої ситуації на вітчизняному ринку робочої сили потребують удосконалення досі використовуваних активних і пасивних методів державного регулювання трудової зайнятості економічно активного населення.

      Виходячи з фінансово-економічного, соціально-правового, організаційного і матеріально-технічного стану сучасної системи регулювання трудової зайнятості працездатного населення, головним напрямом її реформування вибрано доповнення державних методів регулювання зайнятості приватними, тобто створення змішаного регулювання зайнятості населення.