Проблема монополізації українських ринків та особливості антимонопольної політики

Проблеми житлово-комунального господарства:

1. кризовий фінансовий стан підприємств(збитки підприємств у 2009 році склали 1,93 млрд. грн.; станом на 1 березня дебіторська і кредиторська заборгованість галузі становила 13,4 млрд. та 13,5 млрд. гривень);

2. недосконалість системи  управління експлуатації житла;

3. критичний стан основних фондів (частка водопровідно-каналізаційних мереж, що перебувають в аварійному стані складає 36,4%, нераціональні витрати та втрати питної води досягли 40,4%. У ветхому та аварійному стані перебувають 15,7% теплових мереж, частка котлів з терміном експлуатації більше 20 років складає 23% );

4. низька якість житлово-комунальне господарств (у понад 260 населених пунктах питна вода за окремими фізоко-хімічними показниками не відповідає вимогам чинного стандарту) [21, 54 – 66];

5. багаторічна недостача фінансових ресурсів.

До основних проблем  житлово-комунальних господарств також можна віднести заборгованість населення на надані їм послуги.

У 2007році обсяг реалізованих  санітарних послуг, прибирання сміття та знищення відходів становив 1089,1 млн.грн [Додаток Б]. 

Упродовж січня 2009 р  населенням країни сплачено за житлово-комунальні послуги 2,7 млрд.грн.(74,1% нарахованих  за цей період сум) [Додаток В]. Серед регіонів найвищий рівень оплати спостерігався у м.Києві, Вінницькій області, м.Севастополі, Чернігівській та Хмельницткій області (95,8-81,2%), найнижчий – у Дніпропетровській та Херсонській області (62,8 - 66,9% ).

Заборгованість населення з оплати житлово-комунальних послуг збільшилась у січні 2009 р. порівняно з груднем 2008 року на 10,4 % і на початок лютого 2009 року становила 9608,3 млн.грн., середній термін заборгованості населенняза всі послуги склав 2,7 місяця. Збільшення заборгованості відбулося в усіх регіонах України.  У січні 2007 року мали борг за 3 місяці і більше: за централізоване опалення та гаряче водопостачання – 33,9% власників особових рахунків, вивезення побутових відходів – 27,9%, утримання будинків і споруд та прибудинкових територій – 25,6%, ценралізоване водопостачання та водовідведення – 22,5%, газопостачання – 21,3% [33, 59 – 78]. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. ДЕРЖАВНА АНТИМОНОПОЛЬНА ПОЛІТИКА

 

3.1.Законодавство України у сфері антимонопольної політики

Монополія – це те підприємство, яке використовує ринкову владу – диктує ціни на ринку, придушує  конкуренцію та здійснює інші негативні дії. Проти таких підприємств-монополістів з метою запобігання зловживанню їх монопольним становищем держава  здійснює антимонопольну політику.

Антимонопольна політика – це сукупність заходів держави щодо припинення зловживання монопольним становищем з однієї сторони (тобто нагляд за дотриманням антимонопольного законодавства), та з іншої сторони створення нових монополій та монополістичних об'єднань.

 Основними обов’язками держави у її діяльності щодо проведення антимонопольної політики є створення антимонопольного законодавства, яке б регулювало діяльність вже існуючих монополій, а також прийняття законів, які б не допускали антиконкурентних дій, а також передбачали відповідальність за недобросовісну конкуренцію. Завдання антимонопольної політики полягає в тому, щоб поставити діяльність монополії на державний контроль, виключити можливість зловживання монопольним становищем [15, с. 56 – 59 ].

 Для проведення антимонопольної політики  держава створює  антимонопольні служби, основним завданням яких є контроль монополістичних тенденцій у країні. Антимонопольні служби  не є частиною  законодавчої влади, але компетенція дає їм  змогу виконувати дорадчу функцію.

Основним змістом сучасного  етапу антимонопольної політики в Україні є захист уже створеного конкуретного середовища, підвищення ефективності  функціонування  існуючих конкурентних відносин. Це призвело до трасформації антимонопольної політики держави у конкретну політику, а антимонопольного законодавства – в конкурентне законодавство, тобто систему заходів держави щодо створення та розвитку конкурентного середовища, регулювання конкурентних відносин і конкурентного процесу з метою підтримки та заохочення економічної конкуренції, боротьби з негативними наслідками монополізму, захисту законних інтересів підприємців і споживачів, сприяння розвитку цивілізованих ринкових відносин, створення конкурентоноспроможного вітчизняного виробництва.

Методи антимонопольної  політики:

1. правові: прийняття  відповідних законодавчих  та нормативно-правових актів;

2. організаційно-контрольні: розроблення та організація виконання  заходів, спрямованих на запобігання  порушенню конкурентного законодавства;  проведення моніторингу, перевірок,  призначення експертизи;

3. адміністративно-імперативні: примусовий поділ суб’єктів господарювання, застосування санкцій, накладення штрафів [31, 137 – 141];

4. профілактично-роз’яснювальні: інформування, внесення пропозицій, надання рекомендацій, попередніх  висновківстосовно порушень, роз’яснення  щодо кваліфікації порушень [30, 46 – 56].

В Україні єдиною монопольною  службою держави, крім самої держави, є Антимонопольний комітет України.

Антимонопольний комітет  України – це державний орган, покликаний забезпечувати державний  контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інетересів підприємців та споживачів від порушень.

Система антимонопольного законодавства України включає  Закони України “Про обмеження монополізму  та недопущення недобросовісної  конкуренції у підприємницькій  діяльності” (1992, 1996), “Про Антимонопольний комітет України” (1993, 2003), “Про захист від економічної конкуренції”, “Про природні монополії” (2000), Указ Президента України “Про Концепцію вдосконалення державного регулювання природних монополій” 2007), “Про житлово-комунальні послуги” (2004), “Про місцеві державні адміністрації” (1997, 1999).

 

Згідно із Законом  України “Про Антимонопольний комітет  України” завданнями комітету є:

1) здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства;

2) захист законних інтересів підприємців та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень антимонопольного законодавства, накладання стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень;

3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.

Комітет контролює дотримання антимонопольного законодавства суб'єктами господарювання, органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського контролю та управління, зокрема, при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів та в усіх інших випадках економічної концентрації [23, 4 – 6] .

Органи комітету розглядають  справи про порушення антимонопольного законодавства та за результатами розгляду приймають обов'язкові для виконання  рішення про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового стану, про примусовий поділ монопольних утворень, припинення антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання, накладають штраф у випадках, передбачених законодавством, у разі необхідності звертаються до місцевого чи господарського суду з позовами (заявами), надсилають правоохоронним органам матеріали про порушення антимонопольного законодавства, що містять ознаки злочину. Вони надають рекомендації щодо заходів, спрямованих на запобіганню порушень антимонопольного законодавства, розвиток підприємництва й конкуренції.

Комітет бере участь в  укладанні міждержавних угод, розробці і реалізації міжнародних проектів та програм, а також співпрацює з  державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до його компетенції.

З метою сприяння розвитку конкуренції органи Комітету також  здійснюють контроль:

1. за дотриманням антимонопольних вимог у процесі перетворення державної власності. Це дозволяє запобігати перетворенню державних монополістичних утворень на приватні без розукрупнення, якщо воно є можливим і доцільним, а також запобігати монополізації ринків внаслідок набуття контролю над об’єктами приватизації;

2. за регулюванням цін на продукцію монопольних утворень міністерствами, відомствами, держадміністраціями;

3. за дотриманням антимонопольних вимог при прийнятті рішень органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю, щоб не допустити прийняття анти конкурентних рішень.

У межах своїх повноважень  органи Комітету здійснюють контроль за діяльністю суб’єктів господарювання усіх форм власності, органів державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю в усіх галузях економіки України.

Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницької діяльності”, він визначає правові основи обмеження і попередження монополізму, спрямований на розвиток конкуретних відносин на відповідних ринках, недопущення недобросовісної конкуренції (неправомірне використання товарного знаку, фірмового найменування або маркірування товару, а також копіювання форми упаковки, зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця) у підприємниьцкій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства, створення Антимонопольного комітету України [27, 8 – 14].

Згідно з ним Антимонопольний комітет України є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного герба та своїм найменуванням. Антимонопольний комітет утворюється у складі Голови Антимонопольного комітету України та десяти державних уповноважених (призначаються строком на 10 років, можуть призначатися не більше двох строків підряд), які призначаються Верховною Радою України. Державним уповноваженим може бути громадянин України, який досяг 30 років, має вищу, як правило, юридичну чи економічну освіту з стажом роботи за фахом не менше 5 років протягом останніх 10 років.

У своїй діяльності Антимонопольний  комітет України керується цим  Законом, іншими законодавчими актами України, а також Положенням про  Антимонопольний комітет України, який затверджується Верховною Радою України.

Антимонопольний комітет України та утворені ним територіальні відділення (в межах Республіки Крим, областях, містах Києві та Севастополі) становлять систему органів Антимонопольного комітету України та розглядають факти порушення антимонопольного законодавста і за результатами  розгляду  приймають розпорядження. Порядок розгляду справ визначається Положенням про Антимонопольний комітет України 3.03.2002 року.

Верховна Рада затвердила Закон “Про захист економічної конкуренції”, який вступив в дію 3.03.2002 року, суттєво розширив перелік ознак монопольного становища. Відповідно до статті 12 суб’єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

1. на цьому ринку  у нього немає жодного конкурента;

2. він не один на ринку, але не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших конкурентів до закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів;

3. є бар’єри для доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, зокрема, пільг чи інших обставин [26, 6 – 9 ].

Монопольним вважається суб’єкт господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 %. Закон детально регламентує процедуру отримання дозволів на незаборонені узгоджені дії, концентрацію, процесуальні норми щодо визначення монопольного становища, а також положення щодо відповідальності за порушення норм антимонопольного законодавства. Зокрема він дозволяє органам Антимонопольного комітету давати свою згоду на узгоджені дії підприємців у разі, якщо це сприятиме поліпшенню і раціоналізації виробництва, експорту чи імпорту товарів, застосуванню уніфікованих технічних умов чи стандартів на товари.

Закон України “Про природні монополії” не стимулює розвиток конкуренції, а навпаки, сприяє її обмеженню, оскільки конкуренція на ринках природних монополій  є малоефективною.У зв’зку з із цим на законодавчому рівні правомірно визнається домінуюче становище виробника, і держава через механізм ліцензування обмежує вхід на такі ринки інших суб’єктів господарювання. Цей закон регламентує підходи до визначення параметрів функціонування і розвитку ринків, що перебувають у стані природної монополії, на основі оптимального збалансування економічних інтересів  усіх зацікавлених осіб – виробників, споживачів і держави [28, 2 – 8].

Законодавство України  про природні монополії складається з цього Закону, Повітряного кодексу України, Кодексу торговельного мореплавства України, законів України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, “Про Антимонопольний комітет України”, “Про транспорт”, “Про зв’язок”, “Про трубопровідний транспорт”, “Про залізничний транспорт”,”Про захист від недобросовісної конкуренції”, “Про електроенергетику”, інших законів України, що встановлюють особливості здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій.

Сфера дії Закону України “Про природні монополії” поширюється не тільки на економічні відносини, що виникають на відповідних товарних ринках, а й ті, що формуються на суміжних ринках (ринки, які не перебувають у стані природної монополії, але для суб’єктів якого реалізація  вироблених товарів чи використання товарів інших суб’єктів господарювання не можливі без безпосереднього використання товарів, які виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій) за участю природних монополій.