Теорія чистої монополії. Основні риси та класифікація монополій

Отже, як бачимо, світові монопольні процеси змусили державу посилити регулюючі засади в економіці. Спеціальна антимонопольна політика та антимонопольне законодавство дали змогу поставити під контроль процеси монополізації, зберегти і посилити конкуренцію.[5]

Закон України “Про обмеження монополізму і недопущенні несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності”.

Даний Закон визначає правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності і здійснення державного контролю за дотриманням норм антимонопольного законодавства.

Монопольним визнається положення підприємця, частка якого на ринку визначеного товару перевищує 35%. Рішенням Антимонопольного комітету України може визначитися монопольним положення підприємця, частка якого на ринку визначеного товару менше 35%.;

- монопольна ціна (ціна, установлювана  підприємцем, що займає монопольне  положення на ринку і призводить  до обмеження конкуренції і  порушенню прав споживача);

- монопольна діяльність ( дії (бездіяльність) підприємця (підприємців) за умови монопольного положення  на ринку одного підприємця (групи  підприємців) у виробництві і  реалізації товарів, а також дії (бездіяльність) органів влади і  керування, спрямовані на недопущення, істотне обмеження або усунення  конкуренції);

- монопольне утворення (підприємство, об'єднання або господарське товариство  й інше утворення, що займає  монопольне положення на ринку).

З метою забезпечення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, захисту інтересів підприємців та споживачів від його порушень утворено спеціальний державний орган – Антимонопольний комітет України.[6, с. 323]

Антимонопольний комітет України утворений Верховною Радою України. У своїй діяльності Антимонопольний комітет України підпорядкований і підзвітний Верховній Раді України.

З метою запобігання монопольного положення окремих підприємців на ринку Антимонопольний комітет України і його територіальні керування здійснюють попередні дії по державному контролі за реорганізацією (злиттям і приєднанням) підприємств, створенням асоціацій, концернів, міжгалузевих, регіональних і інших об'єднань підприємств, перетворення органів керування в зазначені об'єднання, а також за створенням, реорганізацією ліквідацією господарських товариств.

У випадках, якщо підприємці зловживають монопольним положенням на ринку, Антимонопольний комітет України і його територіальні керування видають розпорядження про примусовий поділ монопольних утворень. Примусовий поділ не застосовується у випадках:

- неможливості організаційного  або територіального відділення  підприємств, структурних підрозділів  або структурних одиниць;

- наявності тісного технологічного  зв'язку підприємств, структурних  підрозділів або структурних  одиниць (якщо частка внутрішнього  обороту в загальному обсязі  валової продукції підприємства  складає менше 30%).

Штрафи на підприємців накладаються Антимонопольним комітетом за:

- відхилення від виконання  або невчасне виконання розпоряджень  Антимонопольного комітету України  про припинення порушень антимонопольного  законодавства, відновленні початкового  стана або зміні угод, що суперечать  дійсному Закону;

- непредставлення, невчасне  уявлення інформації монопольному  комітету України і його територіальна  монополія керуванням або уявлення  явно недостовірних даних.

Прибуток, незаконно отриманий суб'єктами підприємницької діяльності в результаті порушення даного Закону, стягується судом або арбітражним судом у державний бюджет.

Збитки, заподіяні зловживанням монопольним положенням і несумлінною конкуренцією, підлягають відшкодуванню по позовах зацікавлених осіб у порядку, передбаченому цивільним законодавством України[7] .

У відповідності зі статтею 42 Конституції України не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Конституційна заборона стосується діяльності, націленої на недопущення, обмеження чи усунення конкуренції, незалежно від конкретних її видів і складів правопорушень. Той же такий закон “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” називає три види порушень антимонопольного законодавства: зловживання монопольним становищем на ринку, антиконкурентні узгоджені дії і дискримінацію підприємців[8, с. 425] .

Антимонопольна політика й антимонопольне законодавство не мають на меті заборону або ліквідацію монопольних утворень. У товаристві склалося розуміння того, що монополія як чинник зростання прибутку не може бути знищена. Тому реальне завдання антимонопольної політики полягає в тому, щоб поставити діяльність монополії на державний контроль, виключити можливість зловживання монопольним положенням. К. Маркс ще в середині минулого сторіччя приходив до висновку, що поява монополій потребує державного втручання.

Для проведення антимонопольної політики держава створює антимонопольні служби, основною задачею яких є контроль монополістичних тенденцій у країні. Антимонопольні служби не є частиною законодавчої влади, але їхня компетенція дозволяє їм виконувати дорадчу функцію. Подібні організації не мають права діяти авторитарними методами, наприклад, закривати підприємства. Але вони можуть змусити підприємство, що домінує на ринку, відновити постачання продукції тому одержувачу, якому в цих постачаннях було противозаконно відмовлено. Усі їхні рішення обов'язкові для виконання  [9] .

За твердженням закордонних спостерігачів, Антимонопольне законодавство України відповідає світовим стандартам. Проте створювалося воно, на жаль, не в рамках реалізації єдиної програми соціально-економічних перетворень. Її немає і донині. Не бачачи орієнтирів, український уряд, як показало життя, уже на самому початку обрав неправильний шлях. Світова практика свідчить про те, що тільки після запуску демонополізації основних сфер виробництва варто проводити лібералізацію цін і фінансово-грошове реформування. Наш уряд пішов іншим шляхом, і одержав відомі результати [10].

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2 Зародження Антимонопольного законодавства в країнах Східної Європи та Китаю.

 З практичної точки  зору цікавим є й досвід  розробки за останні 10 років антимонопольного  законодавства у низці країн  Східної Європи до переходу  їх до змішаної економіки. Вони  великою мірою врахували досвід  США і Японії, але мали й  свою специфіку.

 Однією з найбільш  розвинених серед них була  Чехословаччина. Вжиття республіканськими  органами управління цілеспрямованих  заходів щодо сприяння розвиткові  економічної змагальності було  закріплене у Законі ЧСФР про державне підприємство. Мета цього закону полягає в охороні економічного змагання та створенні умов для подальшого його розвитку, протидії виникнення та збереження монопольного чи домінуючого становища юридичних та фізичних осіб в їхній підприємницькій діяльності, якщо вона перешкоджає або обмежує економічне змагання у країні [11, с. 281].

 Зазначений закон регулював  порядок укладання картельних  угод з точки зору протидії  економічному змаганню, порядок  укладання угод про об’єднання  підприємств, ситуацію монопольного  на ринку. Він визначав також  державні органи, які контролюють  і забезпечують дотримання антимонопольного  законодавства.

 В Угорщині 1984 року  замість Закону від 1923 року про  непорядну конкуренцію було прийнято  Закон “Про заборону непорядної  господарської діяльності”. Відповідно до цього закону юридичним і приватним особам заборонялося здійснювати господарську діяльність способом, який порушує законні інтереси конкурентів та споживачів Тут малися на увазі заборони:

• на непорядну конкуренцію (порушення доброї репутації конкурента, вилучення товару з обігу з метою впливу на ціну тощо);
• на обмеження господарської конкуренції (визначення цін та розподіл ринку, застосування незрівнянно нижчих цін порівняно з діючими цінами на однакові або подібні товари);
• на введення споживача в оману щодо властивостей та якості товару;
• на продаж товару з примусовим асортиментом [12, с. 225].

 Усі суперечки, що улягають  цьому закону, були підсудні обласному (столичному) суду. Суд міг ухвалити  рішення про зупинення порушником  дій, надання задоволення постраждалій  стороні у вигляді заяви про  знищення товару, виготовленого  шляхом правопорушення, відшкодування  збитків потерпілому, стягнення  штрафів.

 В Югославії конкурентні  відносини регулювалися відповідно  до Закону “Про боротьбу з  непорядною конкуренцією та монополістичними  угодами” від 24 квітня 1974 року (у  редакцій Закону від 26 квітня 1989 року). Цим законом регулювалися дії, що являють собою непорядну конкуренцію та монополістичні угоди, дії, націлені на досягнення та використання монопольного становища, а також заходи захисту від таких дій. Закон охоплював сфери торгівлі, виробництва, реклами та ін. У ньому містився перелік протиправних дій, складений з 18 пунктів. Серед них:

• дії стосовно споживача;
• неправдиві твердження стосовно конкурента;
• вплив на конкурентів через розторгнення, невиконання господарських угод, ділових зв’язків, маніпуляція цінами на товари;
• приваблювання покупців шляхом надання премій або інших переваг, що перевищують вартість звичайних рекламних премій та пільг [13, с. 395].

 

 У Законі було дано  перелік угод, які визнавалися  монополістичними, перелік дій щодо  досягнення й використання монопольного  становища.

 У Польщі був прийнятий  Закон “Про протидію монополістичним  діям у народному господарстві”  від 28 січня 1987 року. Закон регулював  прядок об’єднання господарських  одиниць, класифікованих як монополістичні, міри відповідальності за порушення  закону.

 Рішення про визнання  тих чи інших дій монополістичними  приймав антимонопольний орган. Він мав право заборонити укладання  монополістичних угод, вносити протест  стосовно об’єднання господарських  одиниць, якщо це спричиняло обмеження  конкуренції і розвиток монополії, звернутися до засновницького  органу про розділ підприємства-монополіста, визначити розмір штрафу за  порушення закону.

 Тимчасове положення  про розгортання та захист  конкуренції було прийняте у  Китаї (1980 рік).

До початку економічних реформ кінця 70-х – початку 80-х років у Китаї існувала монополія зовнішньої торгівлі. Монопольне право на здійснення зовнішньоторгових операцій мало Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків. У процесі реформ проведена децентралізація зовнішньоекономічних зв’язків. Провінційним та іншим місцевим органам надане право створювати свої зовнішньоекономічні компанії. Першими вступили в конкуренцію зовнішньоторговельні компанії, створені при інших міністерствах і комітетах держради Китаю. В експериментальному порядку правом безпосереднього ведення зовнішньоторговельної діяльності були наділені понад 150 державних промислових підприємств. Аналогічне право було надане науково-технічним фірмам. Такого роду антимонопольні заходи сприяли розвитку конкуренції в Китаї

 

 

3.3 Антимонопольне законодавство країн Західної Європи.

Антимонопольне законодавство країн Західної Європи є ліберальнішим, ніж у США. Воно не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв’язок, страхування тощо.

Конкуренція та антимонопольна практика регулюються сьогодні і на міждержавному рівні. Так статті 85 і 86 Римського договору, що вважається початком ЄЕС, теж містять заборони монополістичних угод та створення монополій. Вони є також об’єктом міжурядових договорів, регулюються документами Комісії ООН з питань промисловості і торгівлі та ін. [14, с. 570].

Антимонопольна політика не має на меті ліквідацію чи заборону крупних монопольних утворень, бо у суспільстві давно склалося розуміння того, що монополія, як один із основних факторів зростання прибутку не може бути “приборкана”. Тому основним завданням є поставити її під державний контроль, усунути можливість зловживань монопольним становищем.

Можна назвати такі дві основні форми боротьби з монополіями: 1) попередження створення монополій; 2) перешкоджання використання монопольної влади. Законодавство країн Заходу діє в основному за допомогою першої форми. Це відбувається тому, що на думку провідних спеціалістів у цій області значно легшим є не допустити виникнення монополії, аніж потім боротися з уже існуючою. Та­кими попереджувальними заходами є заборона об’єднань, а також змов, які ведуть до обмеження виробництва й торгівлі; тобто, йдеться про заборону створення монополій будь-якого відомого виду. Також існує заборона на придбання акцій та інших активів конкуруючих підприємств, якщо це веде до монополізації галузі та послаблює конкурентну боротьбу. Наприклад, у Японії з таких міркувань були забо­ронені холдингові компанії.

У світовій економічній практиці розрізняють три основних типи злиття підприємств: горизонтальне, вертикальне та диверсифікацію. Перший тип має місце, коли об’єднуються фірми-представники однієї галузі, які випускають тотожну продукцію або надають альтернативні послуги. Отже, в результаті їх об’єднання існує загроза монополізації галузі, що само по собі веде до негативних економічних наслідків. Тому саме цей тип злиття найбільше переслідується законодавчими актами. Інші два — вертикальний (об’єднання двох фірм, пов’язаних виробничою чи технологічною залежністю) та диверсифікація (об’єднання фірм-виробників різнопланових продуктів чи послуг) контролюються менше і відношення до них більш ліберальне, бо вони не створюють можливості монополізації окремих ринків.

Останній захід, до речі, зустрічається виключно рідко і є крайнім випадком покарання порушників. Для того, щоб держава вдалася до розпущення підприємств, тим потрібно вже занадто відкрито і нахабно діяти всупереч антимонопольній політиці. Проте й такі факти знає історія. На початку нашого століття було розпущено “монстра” серед американських монополій, нафтовий трест “Стандарт Ойл”, також постраждала компанія “Американ Тобакко”. За сучасних умов було розукрупнено “AT&T”, “Алкоа”, “Дюпон”.