Топонімія і гідронімія Лисянського району Черкаської області

 

Київський університет імені  Тараса Шевченка

                                       Філологічний факультет

                              Кафедра сучасної української  мови

 

 

 

 

Топонімія  і  Гідронімія Лисянського району

    Черкаської  області

 

 

 

 

                          Курсова робота

                             студентки II курсу

                                       заочної форми навчання

                                            віддлення української мови

                   і літератури

                          Охріменко Н.О.

 

 

                                 Науковий керівник-

                                   доц.Сидоренко О.М.

  
ЗМІСТ

I Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика розвитку української топоніміки

Розділ 2. Топоніми Лисянського району Черкаської області

2.1. Топоніми, утворені за допомогою форманта –к(а)

2.2. Топоніми, утворені з допомогою форманта –івка

2.3. Топоніми, утворені з допомогою форманта –инці

2.4. Топоніми, утворені безафіксним способом

2.5. Топоніми, утворені як множинні іменники

2.6. Топоніми, утворені за допомогою форманта –ок

2.7. Топоніми, утворені за допомогою інших формантів

2.8. Топоніми, утворені шляхом осново- та словоскладання

2.9. Топоніми, що являють собою словосполучення

Розділ 3. Гідроніми Лисянського району Черкаської області:

3.1. Гідроніми, утворені морфологічними способами творення

3.2. Гідроніми, що являють собою словосполучення.

ІІ Висновки.

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Одна з основних функцій мови – номінативна. За допомогою слова, універсальної мовної одиниці, ми можемо давати імена будь-яким предметам та явищам дійсності, певним особливостям та ознакам цих предметів та явищ. Крім таких загальних назв у мові ми послуговуємося ще й власними назвами. Саме власні назви є предметом вивчення такої галузі лінгвістики як ономастика (гр. onomastike – майстерність давати імена) – розділ мовознавства, що вивчає історію виникнення та розвитку власних імен у літературній мові та в діалектах. Відповідно до категорії власних імен має кілька розділів – топоніміку, антропоніміку, астроніміку. [3;115]

У сучасній мовознавчій науці знаходимо багато розвідок з української топоніміки, як загального (праці З. Франко, М. Янко, А. Івченко, К. Цілуйко), так і місцевого (про окремі регіони) характеру. Серед регіональних праць добре досліджена топоніміка Західного та Північного Полісся, особливо Чернігівська область, Закарпаття, багато праць присвячено дослідженню Полтавщини та Київщини, менш дослідженими залишаються східні та центральні області України, серед них і Черкаська область.

Актуальність роботи. В останні роки багато уваги приділяється дослідженню ономастики, а особливо топоніміки. Такі дослідження є цінними, бо дають змогу відкрити, невідомі досі загадки мови. Саме на прикладі давніх назв поселень, ми можемо прослідкувати не лише певні особливості словотвору в процесі історичного розвитку мови, але й окремі етапи історичного розвитку народу, які відбиваються у цих назвах. Тому досить важливим є з’ясувати походження топонімів та гідронімів на території Лисянського району Черкаської області.

Матеріалом для курсової роботи обрано роботи з історії та  ономастики досліджуваного регіону В. М. Щербатюка («Край козацький. Довідник з історії Лисянщини») та М. П. Лубка («Знаменитий, многолюдний град»), а також роботи з топоніміки М. Янко, А. Коваль, лексикографічні джерела.

Безпосередній об’єкт аналізу – основні групи твірних основ та основні словотворчі форманти, які беруть участь у творенні топонімів та гідронімів.

Предмет дослідження - особливості словотвору назв населених пунктів та водоймищ.

Мета нашої роботи – простежити, як утворювалися топоніми та гідроніми на території сучасного Лисянського району Черкаської області. А також на основі знань з географії, історії, фольклору, традиційно-побутової культури досліджуваного регіону визначити, чим мотивовані твірні основи, основні способи їх творення, як топоніми відображають діалектні особливості та історичний процес.

Щоб по-справжньому дослідити  топоніміку потрібно володіти методологією дослідження власних назв, яка  передбачає застосування багатьох лінгвістичних методів вивчення слова – текстуального, словотвірного, структурного його аналізу, а також уміння визначати мовну атрибуцію топоніма. [2; 34]

Завдання:

1. Визначити період утворення географічних назв досліджуваного регіону та їх походження;
2. Визначити  найпродуктивніші способи словотвору та погрупувати топоніми й гідроніми за способами словотвору;
3. Визначити найпродуктивніші словотворчі форманти. Словотворчий (словотвірний) формант – складна одиниця, сукупність усіх засобів, що беруть участь у творенні слова. [УМЕ; 706-707];
4. Визначити семантику мотивованих іменників, зазначивши до яких лексико-семантичних категорій та груп вони належать;
5. Довести велике значення топоніміки як джерела історії, географії та краєзнавства на прикладі дослідження у Лисянському районі Черкаської області.

 

 

Розділ 1. Загальна характеристика розвитку української топоніміки

Майже всі географічні  об'єкти — гори й низовини, моря й  океани, острови й півострови, річки  й озера, населені пункти й ліси —  мають свою, закріплену назву. Сукупність усіх географічних назв певної території називається топонімією. [3; 184] від топонім (гр. topos – місце, місцевість і onyma – ім’я) – географічна назва.

Топоніміка — складова частина ономастики, розділу мовознавства, що вивчає власні назви. Вона займається власне вивченням географічних назв, їхнього функціонування, походження, значення, структури, ареалу розповсюдження, розвитку і змін у часі. [3; 184].

Географічні назви (топоніми) утворюються або від  загальних назв (апелятивів), наприклад, назва села Берег від апелятива берег, назва річки Ріка — від апелятива ріка, або від власних назв (антропонімія), наприклад, назва міста Івано-Франківськ — від власного імені Іван Франко. Значна частина географічних об'єктів має опосередковані назви.

За видами об'єктів топоніми неоднакові. Одні з них означають назви міст, інші — найменування річок, ще інші — гір і т. ін. Кожен вид цих об'єктів має свою назву. Для назв населених пунктів — міст, селищ, сіл тощо — прийнято крім загального терміна топонім вживати ще й термін ойконім (від гр. oicos – житло, оселя і onyma – ім’я)¹; для назв водних об'єктів (річок, джерел, водоспадів, потоків, струмків, а також океанів, морів тощо) — термін гідронім (від гр. hydor – вода і onyma – ім’я); для об'єктів рельєфу, тобто об'єктів орографічних (гір, хребтів, горбів, долин, плато, низовин, гірських ущелин та ін.) — термін оронім (від гр. oros – гора і onyma – ім’я).

Крім того, всі  топоніми розрізняються за ознаками природи:

а) особливостями  рельєфу (вершина Стіг, підвищення Гостра Могила, Нагольний кряж тощо); водних об'єктів (р. Біла, м. Жовті Води),

б) видами рослин (м. Дубно, с. Березівка, р. Рогозянка),

в) видами тварин (р. Щучна).

Окрему групу  становлять відантропонімічні назви, що походять від імен, прізвищ; етнонімічні — від найменування народів, родів, племен (с. Дуліби, с. Поляни, с. Ятвяги, с. Деревляни, смт. Печеніги, м. Ківерці, смт. Торчин, смт. Узин, с. Серби та ін.), назви, які відображають соціальну нерівність — пов'язані з іменами царів, поміщиків та такі, що відображали злиденне життя простого люду, а також назви виробничого характеру (с. Бортники, м. Бровари); топоніми культового походження, пов'язані з релігійними святами, храмами, церквами, мечетями тощо.

Географічні назви  України пройшли складний шлях розвитку і утворення. Значна їх частина успадкувала топонімічну систему цілого ряду епох, починаючи від доісторичної (дописемної) і закінчуючи                                                          нашим періодом. Упродовж тривалого історичного часу вони розвивалися в тісному зв'язку з топонімією багатьох племен і народів Євразії, залишаючись у своїй основі слов'янськими. Багато з них дійшли до нас із сивої давнини — з періоду індоєвропейської мовної спільності.

Формування  загальнослов'янської топонімії, яка згодом лягла в основу давньоруської, отже й української, відбувалося протягом тривалого історичного часу під впливом різних народів і племен, і насамперед сусідів слов'ян. Так, до старослов'янських географічних назв слід віднести: Вепр, Десна, Бобр, Бобра, Тетерів, Уж, Прип'ять, Ломниця, Яблониця та ін.

Топонімія України, як і інших країн, знаходилася  в постійному русі і зміні, під  мовним впливом інших народів. Особливо позначились на її формуванні російська, білоруська та польська топонімії. Українську мову, як і будь-яку іншу, не можна розглядати поза системою споріднених з нею мов, а в топонімічній лексикографії не бачити слідів попереднього розвитку. Однак іншомовні вкраплення в топонімію України незначні, вони не змінили загальної картини її слов'янсько-україномовності.

Топоніміка — наука, якою одночасно займаються історія, географія і лінгвістика. Тільки спираючись на мовні закони, на історію, на конкретну географічну обстановку, можна досліджувати географічні назви, в яких відбито природні особливості об'єктів, їх положення, господарську діяльність людей, назви народів, племен, імена видатних людей, народні звичаї тощо.

Усі географічні  назви можна згрупувати у певні  лексико-семантичні розряди, що мають  різне походження, а саме: антропонімічні, етнонімічні і назви, що походять від географічного середовища або вказують на характер господарства та різні види людської діяльності.

На території  України в назвах поселень топоніміст Янко М. Т. виділяє кілька історичних періодів:

1. язичеський — від цього збереглися назви, наприклад: Перун, Свараж, с. Данине, Стрибіж, Святець, Волос, Хоросна, р. Велесниця та ін;
2. часи Київської Русі і феодальних князівств — назви Бараші, Ждани, Немир, Томило, Хозари, Печеніги та ін.;
3. XVIII—ХIX ст. — заселення Півдня України, так званої Новоросії;
4. кінець XIX ст. – початок XX ст.— промисловий розвиток Донбасу і Придніпров'я, швидке розорення хуторів;
5. післяжовтневий.(перейменовувалися переважно поселення, назви яких повязані з релігією і культом). [15; 11]

Кожна географічна  назва має свою, притаманну їй форму або модель, побудовану за допомогою граматичних засобів і закономірностей. Словотворення українських, як і інших слов'янських топонімів, відбувається головним чином шляхом афіксації (афікс (від латин affixus - прикріплений) — частина слова, що має граматичне значення і впливає на зміну твірної основи топоніма, якою може бути географічний термін, апелятив, антропонім, етнонім). [УМЕ; 26] По відношенню до кореня слова афіксом частіше бувають суфікс і префікс.

Особливе місце  в словотворенні географічних назв України, зокрема в гідронімії, займає суфіксальний спосіб. Функція суфіксів полягає в тому, що вони часто видозмінюють, конкретизують, індивідуалізують значення слова

Найбільш продуктивними  топонімічними суфіксами в словотворенні українських географічних назв є: -ка, -івка, -иця, -ов, -ів, -ин, -ськ, -н. Особливо продуктивний суфікс -ка. У частині назв він приєднується безпосередньо до основи (Жарка).

До досить стародавніх  слід віднести суфікси -ов/-ів, -ин (Чернігові – Чернігів, Ніжин), зменшувальні -ик, -ка, -ець (Довжик, Ду-ванка, Зубринец); -ах, -ех, -их, -ох, -ух та -аш, -еш, -иш, -ош, -уш: Кінах, Кінаш, Хариш, Гриньох, Іванух, Радех та ін., відомі тепер як прізвища. Суфікс -ище вказує на місце, де щось було (табір — Таборище, город — Городище, млин — Млинище, став — Ставище).

Для гідронімів характерні давні суфікси -иця, -ва, -ава, меншою мірою -ня; досить поширений демінутивний (лат deminutus – зменшений [3; 45]) суфікс -к(а).

Більшість моделей  утворена з допомогою суфіксації (Рокит-н-а), певна частина топонімів утворена з допомогою префіксації (За-броди) або ж префіксації разом з суфіксацією (За-дуна-ївка, За-болот-ів). Деякі являють собою словосполучення (Нове Село, Перша Рудка, Асканія-Нова), інші — складні двоосновні слова (Звенигород, Ужгород) або утворені за допомогою інших граматичних засобів: флексій (закінчень) числа (Близнюки), відмінка (Федотова Коса), роду (Солоне — озеро).

Географічні назви, що дійшли до нас з давньоруської  і староукраїнської епох, успадкували  від них і набір моделей, котрі й нині правлять як дійові в процесі топонімотворення, забезпечуючи безперервність і незмінність традицій від давнини до сучасності.

У топонімії  велике значення має топоформант — словотворчий елемент (префікс, суфікс, граматичний показник числа і роду), який у мові самостійно не вживається і є лише додатком до основи для утворення географічної назви, наприклад, Брід-ок, За-дубр-івка тощо. [19; 158]

Серед найдавніших  топонімів, утворених на загальнослов'янському ґрунті, до нас дійшли такі топонімічні типи з топоформантами: *-іtjі: Сновидовичі; *-jь: Добромиль; -ани (-яни): Добровляни; *-ькь: Турійськ; *-ьнь, *-ьно: Листвен, Червен, Дубно; -ань, -ень, - єнь: Желань, Здвижен(ь), Іскоростень, Родень; *-інь: Пирятин; *-оv/*-еv; Чернігов, Боричів (Бори-чевь); -инці: Микулинці, Немиринці; -овци/-івці: Баришківці.

Ойконімічні суфікси являють собою або повторення суфіксів назв гідронімів, оронімів, від яких вони утворилися, або ж пов'язані з антропонімами.

Продуктивними в утворенні топонімів є і префікси. Характерними топонімічними префіксами в українській мові є під-, над-, з-, за-, від-, при-, про-, пере-, роз-, без-, із-, о- (об-). Так, ознакою просторового поняття, розташування за якоюсь межею є префікс за- (Заліщики, Зарічне, Закарпаття).