Зайнятість і безробіття

Хочеться наголосити на тому, що значний час відсутності  роботи, зневіра знайти роботу призводять до того, що деякі люди по суті втрачають кваліфікацію і навіть бажання регулярно працювати. Деяка частина представників застійного безробіття поповнює кримінальні верстви населення, а також ряди так званих люмпенів і осіб без певного місця проживання. Тобто мова йде про найгірші економічні та соціальні наслідки безробіття. А тому нагальне необхідним є Впровадження заходів із боку держави, спрямованих на подолання проявів застійного безробіття.

Рівень безробіття в  сільській місцевості традиційно був  нижчим, ніж в місті, до 2004 року. Однак  з 2005 року кількість безробітних у сільській місцевості стала перевищувати кількість безробітних у містах [9-10]. Ліквідація значної частини великих сільськогосподарських підприємств, зокрема з метою продажу земельних ділянок та техніки, підвищення цін на паливо, труднощі із залученням коштів для поточної роботи та розвитку, високі відсоткові ставки за кредити, - все це призвело до руйнування аграрного сектору економіки та, як наслідок, до скорочення робочих місць.

Структура незайнятих громадян за причинами  незайнятості була схожою впродовж останніх років. Найпоширенішою з відомих причин безробіття було звільнення за власним бажанням (38,2% у 2007 році, що на 0,8 відсот. пункту більше ,ніж у 2006 році, та на 4,4 відсот. пункту більше, ніжу 2001 році) [9-10]. Ця структура значно відрізняється від ситуації в інших країнах з перехідною економікою. Так, у Польщі найбільшу частку серед безробітних займають вивільнені працівники (близько 67%), а звільнені за власним бажанням становлять лише 8% (випускники закладів освіти становлять приблизно таку ж частку серед безробітних, як і в Україні) [9]. Ця різниця пояснюється передовсім труднощами при вивільнені працівників в Україні, в результаті чого працівників примушують звільнятися за власним бажанням за допомогою вимушених відпусток, заборгованостей із заробітної платні та ін.

Між регіонами в Україні існують  суттєві відмінності в рівнях безробіття. Є багато локальних центрів зайнятості, із зареєстрованим безробіттям у декілька разів вищим, ніжу середньому по Україні. Так, різниця між максимальним та мінімальним рівнем безробіття в 2006 році в Україні сягнула 9,6 відс. пункту [10].

Здебільшого низький  рівень безробіття тяжіє до великих  міст, таких як Київ, Одеса або  Харків, східних та південних регіонів із відносно диверсифікованого економікою та добрими можливостями для підприємництва та економічного розвитку. На відміну від них сільські та моноструктурні регіони з нерозвинутою інфраструктурою та малим потенціалом для швидкої реструктуризації, що зосереджені в основному в західній та північній частині країни, найбільше потерпають від безробіття. Проблема значної невідповідності у рівнях розвитку регіонів України посилюється дуже низькою мобільністю, обумовленою обмеженнями по реєстрації, великими цінами на житло, погано розвинутою системою транспорту, що постійно дорожчає.

Безробіття та освітній рівень населення. В Україні дуже великий відсоток безробітних із вищою освітою (30,4% у 2006 році). Однак необхідно зауважити, що в країні спостерігається традиційно високий рівень освіти серед дорослого населення, що спонукає схожий освітній розподіл і безробітних (хоча розподіл за освітою серед безробітних в Україні дещо зміщений у бік низького рівня освіти).

Висока частка безробітних  з вищою освітою в Україні  суттєво впливає на можливість знайти «підходящу» роботу для безробітних, а отже й на оцінку ефективності роботи державної служби зайнятості. Разом із тим, оскільки в країні існує велика кількість безробітних з вищою освітою, виникає питання про раціональність державної політики щодо фінансування навчання такої великої кількості студентів та правильності розподілу кількості місць для різних спеціальностей у системі вищої освіти.

Велика частка (32,9% у 2006 році) безробітних має професійно-технічну освіту. Це пов'язано з системою освіти колишнього Радянського Союзу, коли професійно-технічні училища були тісно пов'язані з конкретним підприємством або галуззю. Відтак, училища надавали дуже вузьку спеціалізацію, яка виявилася непридатною (або малопридатною) в нових умовах.

За радянських часів  вважалося, що громадяни СРСР найосвіченіша  робоча сила у світі. Дійсно, рівень освіти економічно активного населення  тепер вже України і сьогодні відповідає світовим уявленням про кваліфіковану робочу силу. Так, у 2006 році повну, базову та неповну вищу мали 45,2%, а в цілому професійну освіту - 88,3% економічно активних українців. Серед галузей найбільш освічених кадрів має звичайно наука, а також освіта та фінанси. Менш за все працівників с вищою освітою у сільському та житлово-комунальному господарстві [7].

Усупереч прогнозам  щорічно зростає кількість бажаючих отримати вищу професійну освіту, причому  як у державних, так і в недержавних навчальних закладах. І хоча кількість вищих навчальних закладів І—IV рівнів акредитації починаючи з 2004/2005 навчального року щорічно скорочується, кількість студентів у розрахунку на 10 000 населення має стійку тенденцію до зростання [8, 10].

У системі доступу  громадян для здобуття вищої освіти все відчутнішій вплив ринкової економіки. З кожним роком збільшується питома вага студентів, зарахованих  до вищих навчальних закладів на платній  основі. Зростає мережа недержавних навчальних закладів з 175 на 238,1 тис. студентів у 2002/2003 навчальному році до 199 на 426,9 тис. студентів у 2006/2007 навчальному році. Протягом 2006/2007 року вищими навчальними закладами було підготовлено 56 тис магістрів, 265 тис. спеціалістів, 38,7 тис. бакалаврів та 194,9 тис. молодших спеціалістів.

Але що стосується підготовки кваліфікованих робітників, то у 2006 році її здійснював 1021 професійно-технічний  навчальний заклад, в яких здобувало  професію 474 тис. осіб, що на 28 тис. менше, ніж у 2002 році.

Протягом останніх років в Україні спостерігається активізація роботи аспірантур. Збільшилася кількість установ, що готують аспірантів, - з 445 у 2002 році до 502 у 2006 році. Щорічно збільшується кількість аспірантів, у 2006/2007 році їх на 24% більше, ніж у 2002/2003 році, а у 2007/2008 році на 3,8% більше порівняно з попереднім періодом. До докторантури, яку має 241 заклад, у 2006 році прийнято 502 особи, що на 74 особи більше, ніж у 2002 році. Питома вага випускників, які закінчили докторантуру із захистом дисертації, збільшилася із 12 до 22% за той же період. У 2007/2008 році кількість докторантів порівняно з попереднім періодом зросла на 3,6% [8, 12].

Але на цьому кількісному  рівні аналогії з міжнародним  розумінням кваліфікованої робочої сили завершуються. На відміну від промислове розвинутих країн в Україні практично відсутня система підвищення освітнього рівня персоналу протягом всього життя. Виключення становлять лише окремі галузі, наприклад охорона здоров'я. У провідних країнах світу (США, Канаді, Японії, Франції, Великобританії та ін.), навпаки, до 90% робочої сили регулярно проходять перекваліфікацію. До того ж в Україні кваліфікаційне зростання працівника не дуже часто відбивається на рівні оплати його праці. Питання про рейтинг навчального закладу та давність його закінчення більше мають значення для тих, хто прагне влаштуватися за кордоном, та не завжди свідчать про рівень підготовки та кваліфікацію такого спеціаліста.

Що стосується власне наукових кадрів, то, незважаючи на всі  зміни в останні роки, українська наука по чисельності зайнятих займає у світі достатньо високі позиції, поступаючись, звичайно, США, Японії, Фінляндії, Ісландії та Швеції.

Вплив міграційних процесів на ринок праці. За експертними оцінками, за кордоном зараз працює приблизно 3-3,5 млн. громадян України [13]. При цьому більшість українських громадян працюють у країнах СНД, зокрема Російській Федерації, та країнах Східної та Західної Європи. Таким чином, основними країнами—реципієнтами української робочої сили останнім часом виступають Росія, Польща, Чехія, Італія, Португалія, Німеччина, Словаччина, Греція, Іспанія.

Хочу зауважити, що здебільшого  трудові мігранти України — це високоосвічені та висококваліфіковані фахівці (80% мають повну вищу або базову вищу освіту). Вони працюють переважно в таких галузях, як транспорт, будівництво, торгівля, переробна промисловість, сфера послуг. Якщо говорити про вік трудових мігрантів, то це найбільш працездатна частина трудового потенціалу України: 60% працюючих—мігрантів мають вік від 20 до 44 років, 70% трудових мігрантів - чоловіки [13].

Безумовно, питання трудової міграції є однією із найактуальніших проблем сьогодення. Але трудова міграція з України не повинна розглядатися виключно як проблемне соціальне явище, адже трудові міграційні поїздки громадян України в контексті економічного сьогодення країни несуть у собі і позитивний фактор. З одного боку, у трудящих мігрантів — громадян України є можливість використати свою робочу силу і знання та мати за це пристойну винагороду. З іншого боку, держава, яка поки що не в змозі запропонувати своїм громадянам належні робочі місця, отримує потужне зовнішнє фінансове джерело формування національного багатства і формування трудовими мігрантами підвалин для майбутнього розвитку підприємницької діяльності.

Відповідно до офіційної  статистичної звітності протягом року (в середньому) державною службою  зайнятості України видається в середньому майже 4 тисяч дозволів на працевлаштування іноземців в Україні. Якщо ж говорити про кількість, то станом на 1 січня 2006 року на підприємствах, в установах і організаціях України працювали 4138 іноземних громадян, більшість з яких громадяни СНД, Китаю, В'єтнаму, Туреччини, Польщі [13].

Із загальної кількості  іноземців в середньому більше 95 відсотків працюють за наймом, близько 5 відсотків - зайняті в межах договорів підряду. За тривалістю роботи серед іноземців, які працювали в Україні за наймом, громадяни, з якими укладені трудові договори (контракти) на 1 рік, становлять 24 відсотки. Це переважно громадяни Росії, Китаю, Туреччини. Короткострокові договори (до 6 місяців) укладені майже з 35 відсотками іноземців. У розрізі видів діяльності найбільш численні групи іноземців зайняті в оптовій та роздрібній торгівлі, торгівлі транспортними засобами -1133 особи (23%), будівництві - 1031 особа (21%) [13].

Легальна трудова імміграція знаходиться на постійному контролі держави, кількість легальних іноземних  трудових мігрантів обмежена необхідністю їх присутності на національному ринку праці. У той же час нелегальні іноземні трудові мігранти - це небажані гості, які посилюють тиск на національний ринок праці, не сплачують податків до державного бюджету, сприяють тінізації вітчизняної економіки і, як правило, негативно впливають на криміногенну ситуацію в державі та своєю присутністю і діяльністю можуть сприяти підвищенню соціальної напруги в суспільстві.

Тіньовий ринок праці. Питання про те, що в Україні  співіснують два самостійних ринку праці - офіційний та тіньовий, — уже давно не є предметом дискусії, основні спори ведуться з приводу змістовного наповнення цих понять, визначення меж між різними типами трудових відносин (офіційними, тіньовими, фіктивними, кримінальними та ін.). Не вступаючи у дискусію, хотілося б відмітити, що тіньову економіку взагалі, та тіньову зайнятість у тому числі, можна розглядати як сукупність секторів, форм господарювання, а можна — як сукупність відносин, що присутні у всіх секторах. Перший підхід дає можливість оцінити масштаби тіньової економіки в цілому, але для характеристики сфери праці, на мій погляд, більш доцільне друге трактування.

Сьогодні зайнятість у тіньовій сфері з випадкового  підробітку все частіше перетворюється в основне місце роботи та забезпечує в середньому 25-30% сімейного доходу. Найбільш часто тіньові відносини в Україні приймають форму безконтрактного найму, або зустрічаються у вигляді розходжень між фактичними і формальними умовами найму або незареєстрованого підприємництва.

Тінізація трудових відносин суттєво спростила процедуру  найму українських працівників, у результаті чого безконтрактне працевлаштування перетворилося на буденність. Сьогодні близько 15-30% українських працівників обслуговують тіньову економіку на регулярній основі, причому майже чверть з них залучені до кримінальної діяльності [13]. Не випадково подібна зайнятість пов'язана найчастіше з найбільш незахищеними верствами населення: пенсіонерами, бюджетниками, безробітними, некваліфікованими робітниками, а також мігрантами, яким важко, а в ряді випадків неможливо знайти роботу в легальній економіці. Безконтрактний наймом в Україні частіше за все використовується в сезонних або нерегулярних видах діяльності, а також серед зайнятих важкою фізичною працею. Він дозволяє роботодавцю серйозно заощаджувати на соціальних відрахуваннях та на заниженій оплаті праці, ігнорувати соціальні гарантії робітників.

Серед варіантів розходження  фактичних та формальних умов найму  найбільшого поширення набула наявність  офіційної та неофіційної частин заробітку у робітника. За таку ситуацію, коли робітник отримує високу необкладену податками зарплату, він розраховується потім мізерною пенсію, яка нараховується виходячи з офіційного заробітку.

Що стосується незареєстрованого  підприємництва, тобто діяльності, цілі якої законні, але засоби - протизаконні, то його масштаби залежать від ціни легалізації, яку називає держава. Якщо вона завищена - тіньове підприємництво розширюється, якщо розумна — легалізується, принаймні частково.

Сьогодні тіньова зайнятість для більшості українців є  вимушеною, а її поширення пов'язане з проблемою виживання певних верств населення країни, що стали непотрібними в межах легальної економіки.

На мою думку, подібна  система трудових відносин складається там, де є зацікавленість зберегти монополію та будь-якими способами уникнути правил гри, у тому числі у вигляді правових актів. За наявності таких пріоритетів профспілки колективні договори, інші традиційні інститути ринкової економіки стають небажаними. Формуються особливі, неправові відносини. Тіньовий ринок стає органічною частиною економічної системи. Сьогодні в нашій країні достатньо часто ситуацію визначають економічні агенти, особиста вигода та привілейований статус яких передбачають як раз відсутність конкуренції та наявність безправного, дешевого, а в ряді випадків тіньового ринку.