Особливості та склад конституційного делікту

Конституційним правопорушенням може бути як дія, так і бездіяльність. При цьому бездіяльність може бути визнана такою лише за умови невиконання суб’єктом конституційно-правової відповідальності покладених на нього обов’язків і не вчинення ним дії, які повинен був вчинити. Прикладом такої деліктної бездіяльності є повна відчуженість, байдужість, неприйняття належних конституційних заходів.

Об’єктивною стороною конституційного делікту є протиправна поведінка суб’єкта, що не відповідає вимогам конституційного права. Його особливістю є те, що законодавець у загальному вигляді, шляхом вказівки на родові ознаки, визначає об’єктивні підстави конституційно-правової відповідальності. В конституційному праві при багатоманітності проявів неправомірної поведінки спостерігається, як правило, узагальнене окреслення об’єктивної сторони. Це пояснюється тим, що до сфери правового регулювання входять норми морально-політичного змісту. Ця особливість надає можливість говорити про політичний характер конституційно-правової відповідальності, оскільки вона становить собою формалізацію критеріїв політичної оцінки поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин як належної поведінки суб’єкта конституційного права: незастосування конституційно-правової норми, неналежне застосування конституційно-правової норми, що має вираження у недостатньо ефективній реалізації принципів норми, пряме порушення конституційно-правової норми.

Поряд із неналежною поведінкою в деяких складах правопорушень у сфері конституційного права існує необхідність доказу факту настання шкоди і наявності причинного зв’язку з порушенням норми [1, 22]. Серед найтиповіших порушень можна назвати перебільшення державними органами чи їх посадовими особами своїх повноважень; прийняття рішення хоча і в межах компетенції, але за відсутності потрібного кворуму; недотримання зовнішньої форми прийнятого рішення; недотримання посадовими особами правил щодо несумісності тощо. Всі ці та інші об’єктивні підстави відповідальності законодавець передбачив у загальному вигляді.

Щодо конкретизації родових (загальних) ознак об’єктивної сторони конституційного делікту в науці існує дві точки зору: конкретизація неможлива з огляду на ряд обставин і друга – можлива, потрібна, вона деякою мірою існує. Щодо першої позиції, то її дотримується Д.Т. Шон, який зазначає, що питання конкретизації підстав конституційно-правової відповідальності є складним, а його вирішення є часто нереальним. Багато положень Конституції України носять досить загальний характер і потім конкретизуються у галузевих джерелах права. Тому дати точний перелік обставин, які можуть бути підставою конституційно-правової відповідальності, просто неможливо. Потрібно також враховувати складність діяльності вищих посадових осіб при здійсненні ними державної влади [19, 39]. Н.М. Колосова ж вважає відсутність чітких юридичних підстав у кожному конкретному випадку як прогалину у конституційному законодавстві, яку скоріше потрібно усунути прийняттям спеціального закону „Про конституційно-правову відповідальність”, або як свідчення того, що це суто політична відповідальність (яку потрібно відрізняти від конституційно-правової) [5, 88]. Н.А. Боброва і Т.Д. Зражевська у своїй монографії наводять думку, що в межах родових ознак можлива і бажана конкретизація, яка відбувається двома шляхами: зазначення на соціально необхідній поведінці суб’єктів конституційного права і на соціально неприпустимій їхній поведінці [2, 64].

Отже, особливостями об’єктивної сторони конституційного делікту є:

- по-перше, те, що вона  визначається шляхом вказівки  на родові ознаки, визначених  в узагальненій формі;

- по-друге, у зв’язку з  тим, що в конституційному праві  відсутні чітко визначені критерії  складу правопорушення (як, наприклад, у кримінальному праві), його об’єктивна  сторона закріплюється у конкретній  регулятивній нормі, яка визначає  правове положення винного суб’єкта.

Що ж до наступного елемента – суб’єкта конституційного правопорушення – це всі суб’єкти конституційного право відношення, тобто конкретні соціальні індивіди, соціальні утворення та спільноти, які не тільки мають права і обов’язки, встановлені конституційними нормами, але і реалізують їх у правопорушенні. Суб’єктами правопорушення, які мають нести юридичну відповідальність, можуть бути деліктоздатні фізичні особи чи організації, посадові особи, державні та суспільні інституції [15, 94]. Коло суб’єктів конституційно-правової відповідальності слід розширити на підставі ч.2 ст. 19 Конституції України, в якій закріплено, що „органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України” [7]. Таким чином, всі органи та особи, зазначені в ч. 2 ст. 19 Конституції, можна визнати суб’єктами конституційно-правової відповідальності.

Самостійним суб’єктом конституційно-правової відповідальності слід визнати і державу в цілому. Такий висновок випливає із аналізу ст. 3 Конституції України: „Держава відповідає перед людиною за свою діяльність” [18, 6]. Т.Д.Зражевська до осіб, які не мають деліктоздатності в сфері конституційно-правової відповідальності, відносить народ, націю, державу в цілому. Н.А.Боброва до цих суб’єктів додає представницькі органи держави (як загальнодержавні, так і місцеві) [2, 66]. Щодо можливості конституційно-правової відповідальності держави Н.М.Колосова висуває тезу, що держава повинна нести конституційну правову відповідальність за виконання офіційно взятих на себе зобов’язань у тому разі, коли в результаті цього заподіяно будь-кому шкоду. Так, ст. 3 Конституції України проголошує: „Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Тому невиконання взятих на себе зобов’язань у цій сфері повинно тягти її конституційну відповідальність [5, 89].

Отже, аналіз положень Конституції України дозволяє окреслити наступні суб’єкти конституційно-правової відповідальності:

- держава Україна;

- посадові особи органів  державної влади;

- органи місцевого самоврядування;

- депутати місцевих рад;

- сільські, селищні, міські  голови та інші посадові особи  органів місцевого самоврядування;

- громадяни України;

- політичні партії;

- громадські організації;

- іноземні громадяни та  особи без громадянства;

- засоби масової інформації;

- адміністративно-територіальні  одиниці.

Суб’єктивною стороною складу правопорушення є передусім вина, яка відображає певне внутрішнє психічне ставлення суб’єкта до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Вина є необхідною суб’єктивною підставою відповідальності у конституційному праві. Що ж до змісту вини в конституційних правовідносинах, то вона має особливість, яка зумовлюється політичним характером цієї галузі права. Вина в конституційному праві – поняття не лише психологічне, а й соціально-політичне. Цим пояснюється те, що суб’єкти конституційного права несуть відповідальність перед державою та суспільством за несумлінне ставлення до реалізації свого статусу.

Як вважає Д.Т. Шон, специфічною рисою конституційно-правової відповідальності є те, що вона настає як за правопорушення, так і за його відсутності. Вимога обов’язкової наявності вини у скоєнні конкретного правопорушення, на його думку, звузила б діапазон застосування конституційно-правової відповідальності та перекрутила б її соціальне призначення [19, 38]. Конституційно-правова відповідальність неможлива без вини. Так звані „особливі випадки відповідальності без вини” або не є відповідальністю взагалі, або тут специфічною є сама вина [14, 14].

Соціально-політичний аспект суб’єктивної сторони правопорушень у конституційному праві залежить від характеру суб’єктів правопорушень. У випадку, якщо такими суб’єктами виступають фізичні особи, то у змісті цього елемента конституційного делікту важливе місце належить психічному ставленню особи до своїх протиправних дій та їх можливих шкідливих наслідків. Психічне ставлення може бути виражене в одній із форм вини: умислу чи необережності. Багато конституційних деліктів можуть бути скоєні як з умислу, так і з необережності, але склад деяких конституційних деліктів припускає, що вони можуть бути вчинені лише у формі умислу, наприклад, захоплення влади або присвоєння владних повноважень, перевищення повноважень Президентом України тощо.

Виникає питання щодо співвідношення вини колективу та посадових осіб. У діючому законодавстві передбачені випадки, коли за протиправні та винні дії своїх працівників, здійснені у межах службових повноважень, відповідають організації як за власні порушення. Однак, це ні в якому разі не свідчить про перекладання відповідальності індивіда на колектив. У тих випадках, коли закон передбачає покладання вини окремих працівників на орган, відповідальність несуть обидва суб’єкти: індивід і колектив.

Поряд із виною суб’єктивну сторону характеризують такі факультативні ознаки, як мотив і ціль. Так, створення і діяльність громадських об’єднань стає конституційним деліктом лише за умови, якщо останні мають заборонені цілі, передбачені ст. 37 Конституції України. Таким чином, значення вини полягає в тому, що конституційне право виходить із принципу відповідальності особи лише за наявності вини у вчиненні конкретного правопорушення. На конституційному рівні склади деліктів викладаються переважно в самому загальному вигляді, інколи як антитеза позитивним конституційним настановам. Водночас необхідно підкреслити, що лише за наявності складу конституційного делікту, навіть в урізаному вигляді, особа, яка його скоїла, може бути притягнена до конституційно-правової відповідальності.

Таким чином, конституційне право характеризується наявністю не лише свого спеціального предмета і методу, а й спеціальної гарантії реалізації норм та принципів, тобто конституційно-правової відповідальності, підставою якої (в ретроспективному аспекті) є конституційний делікт [18, 8].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.3 Конституційні делікти у сфері місцевого самоврядування

 

Конституційно-правова відповідальність є важливим елементом механізму реалізації Основного Закону України, засобом зміцнення конституційної законності і правопорядку у сфері державного управління та місцевого самоврядування. І хоча інститут конституційно-правової відповідальності є доволі новим у національній правовій системі, кількість його прихильників щороку зростає.

Дедалі більшого поширення та визнання набуває визначення конституційного делікту як фактичної підстави конституційно-правової відповідальності. Теза про те, що без правопорушення не може бути відповідальності, стала загальновизнаною в науковій літературі. Так, В. Лучин зазначає: «Якщо немає правопорушення, немає і конституційної відповідальності» [7, c. 14]. Автор водночас вважає, що підставою конституційної відповідальності є саме конституційний делікт. У зв'язку з цим вивчення проблеми конституційно-правових деліктів, на наш погляд, є сьогодні досить актуальним і вчасним.

У складі конституційного делікту традиційно виокремлюють чотири елементи: суб'єкт, суб'єктивну сторону, об'єкт, об'єктивну сторону.

Суб'єктами в контексті нашого дослідження є органи та посадові особи місцевого самоврядування, які зобов'язані за статусом забезпечувати вирішення питань місцевого значення в межах своєї компетенції, а в разі здійснення конституційного правопорушення нести відповідальність перед територіальною громадою або державою.

Світовий досвід засвідчує, що пріоритетне місце в системі органів місцевого самоврядування посідають представницькі органи, тобто місцеві ради, які є головними носіями самоврядних повноважень, основною формою самоорганізації територіальних громад [6, c. 495]. Проте створення представницьких органів є похідним від права громади.Оскільки ради формуються виключно населенням, відповідальність за свою діяльність вони несуть безпосередньо перед громадянами.

Інакше складаються відносини відповідальності щодо виконавчих органів у системі місцевого самоврядування. Виконавчі органи місцевих рад не є уособленням територіальної громади і можуть виступати тільки від імені ради, що їх утворила. Тобто функції та повноваження є похідними від громади раді, а від останньої — виконавчим органам ради. Як зазначається в літературі, виконавчі органи — це «органи органів» місцевого самоврядування [9, c. 161]. Така вторинність природи виконавчих органів зумовлює те, що відповідальність вони несуть не безпосередньо перед громадою, а перед радою, яка їх створює.

Наступний суб'єкт у системі місцевого самоврядування — сільський, селищний, міський голови, котрі, безперечно, є суб'єктом конституційно-правової відповідальності. Закон (ст. 12 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [11]) надає їм статус головної посадової особи територіальної громади. Закон також визначає, що голова несе відповідальність перед громадою і перед радою. Однак існує думка, що голову, як загально обрану особу, не можна звільняти з посади безпосередньо рішенням ради. В такий спосіб у систему функціонування органів місцевого самоврядування «закладено своєрідний принцип противаг, коли колективні органи та індивідуальні посадові особи залежать тільки від волевиявлення громадян» [1, c. 18]. Це питання було винесене на розгляд Конституційного Суду України (справа про місцеве самоврядування). Під час розгляду справи Суд дійшов висновку, що в системі місцевого самоврядування України є певна субординація її елементів — територіальної громади, ради, її виконавчих органів зі збереженням відповідного розмежування їхніх прав та повноважень.

Окремим суб'єктом відповідальності в системі місцевого самоврядування закон визначає також органи самоорганізації населення (ст. 80 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [11]). Безперечно, першоосновою створення цих органів є ініціатива громадян, їхнє добровільне волевиявлення. Але тут слід пам'ятати, що факт створення таких органів пов'язаний і з волевиявленням відповідної ради. Останнє свідчить про вторинність природи органів самоорганізації населення. Ця ознака зумовлює і особливість відповідальності, яку несуть органи самоорганізації населення. З одного боку, вони відповідальні перед громадою, яка їх створила. З другого — є відповідальними перед радою в частині виконання переданих їм повноважень місцевої ради.

Розглядаючи питання про суб'єктів конституційно-правової відповідальності, важливо враховувати, що такими суб'єктами можуть визнаватися лише органи та посадові особи, які мають «прямий зв'язок із населенням», тобто безпосередньо формуються або обираються територіальною громадою. Такі органи та посадові особи повинні мати власну виняткову компетенцію і бути підзвітні населенню територіальної громади. І це принципово важливо через те, що, на наш погляд, невиборні органи і службовці органів місцевого самоврядування несуть юридичну відповідальність за здійснення своїх повноважень,проте не є суб'єктами конституційно-правової відповідальності. Тож до суб'єктів конституційно-правової відповідальності, на мою думку, треба відносити також депутатів місцевих рад як виборних посадових осіб, відповідальних перед територіальною громадою.