Контрольная работа по "Геополитике"

31

ПЛАН РОБОТИ

                                                                                                                  стор

ВСТУП…………………………………………………….………………………3

1.ГЕОПОЛІТИКА ЯК НАУКА ПРО ВЧЕННЯ…………………………………4

2. ГЕОПОЛІТИЧНІ ПАРАДИГМИ………………………………………….....10

3.ГЕОПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ…………………………………….…………………………………..15

ВИСНОВОК………………………………….…………………………………..24

ЛІТЕРАТУРА…………………………………………………………………….26

ВСТУП

На порозі третього тисячоліття Україна вступила у якісно новий етап самостійного розвитку. Суть його полягає у інтенсивному переході світового співтовариства до створення планетарного соціального організму. Як наслідок цих перетворень, соціально-філософське осмислення глобалізаційних процесів та геополітики вийшло в число провідних тем сучасних досліджень в Україні. Це обумовлено цілою низкою проблем, пов’язаних з динамікою зовнішніх та внутрішніх соціально-філософських вимірів державотворення України та її геополітичної ідентифікації.

За час існування такого явища як геополітика, внутрішні структурні елементи цього явища зазнавали і досі зазнають значних трансформацій. Є думка, що геополітика це система наук, до якої входять: географія, політологія, історія, етнологія, демографія і тд. В принципі можна так сказати. Проте я бачу геополітику як окремий тип наукового мислення, який лише об’єднує в собі методології усіх цих та і інших наук.
Геополітику також сприймають як фактор національного виховання.

Більшість вітчизняних дослідників свою увагу звертає на соціально-філософські аспекти пошуку нових ідеологічних точок опори в Україні (В.Абрамов, В.Андрущенко, І.Надольний, Г.Темко, В.Шевченко, В.Ярошовець). Хоча й існують інноваційні наукові розробки соціально-філософських аспектів ідеології державного будівництва (В.Бех, М.Лукашевич).

Сьогодні постає питання чи можлива геополітика як наука. З того часу, як вперше з‘явилось це слово, геополітика була чим завгодно, і реакційним вченням, і стилем мислення, і псевдонаукою, та чим тільки не була. Мабуть варто навести ті визначення, які давали геополітиці протягом її існування. Першим був Р. Челен, якій в 1916 році сформував таке визначення: наука, що аналізує вплив на політику держав просторового фактору. Геополітика, — визначає це поняття Кельєн – це вчення про державу, як історичний організм чи просторове явище.

1.ГЕОПОЛІТИКА ЯК НАУКА ПРО ВЧЕННЯ

Геополітика як наукова дисципліна вивчає форми політичного життя, економічних, політичних і територіальних інтересів держав у певних регіонах. Разом з тим, ці інтереси значною мірою визначаються природними (ландшафтно-географічними) чинниками і впливають на власне культурно-політичні форми їх вияву. Серед цих чинників – просторове розташування країни, наявність, обмеженість або відсутність природних ресурсів, специфіка клімату, кількість і густота населення.

3 історико-філософського та методологічного поглядів геополітику належить розглядати як природній і закономірний наслідок розвитку органістичних теорій суспільства й концепцій географічного детермінізму, глибоко занурених у традиції європейського філософсько-політичного мислення. Вихідним пунктом геополітики є віталістичне розуміння нації як колективної істоти або організму (квазіорганізму) [6;65], який зазнає обумовлених його внутрішнім розвитком змін, що їх екстеріорізація у матеріальній сфері буття виявляється також у зміні - розширенні чи зменшенні - теренів посідання, конкурентній боротьбі з іншими націями за джерела обмежених     природних ресурсів тощо; геополітичний аналіз має своїм об'єктом вивчення спів дію п'яти наступних чинників: території, народу, господарства, суспільства, уряду. Як наука, геополітика складалася в умовах визрівання глобальних політичних перетворень, швидкої інтернаціоналізації економічних процесів й виходу на світову арену США. а також брутального "пробудження Азії" - обставин, за яких практика застосування традиційних внутрішньоєвропейських міжнародно-політичних моделей "концерту сил" та "балансу сил", а також концепцій   Macht   - та   Realpolitik   виявляла свою безпорадність. Геополітика намагається винайти формулу кореляції історичної події з географічним фактом - формулу, яка б не лише тлумачила минуле, але й працювала на сучасне та майбутнє. 

Я бачу геополітику як вчення по формуванню обличчя майбутнього – геополітика уявляє, стратегує майбутнє в якому «бажано» жити, за допомогою наукових підходів з різних наук, що бачаться геополітикою, як ресурс для отримання влади, власне отримує спочатку уявну інтелектуальну, а потім вже і реальну, для втілення геополітиками задуманого, владу. І справді, сьогодні геополітика, як наука про формування обличчя майбутнього, носить в собі велику частку філософії, адже що робить філософія – вона задає точку, напрямок руху людства, якби не було філософії, то ми б не знали куди рухатись далі, а так ми рухаємось до світового панування лібералізму, чи до ісламського фундаменталізму, чи до Великого Китаю. Сьогодні філософія вішає в майбутньому маячки, до яких уже власне геополітики і тягнуть світ. Кожен геополітик тягне світ до того маячка, заданого філософією, який йому подобається. Отже геополітика, як її не називай, є наукою - вченням про те як досягати ідеального, бажаного майбутнього.

Давайте наведемо іще декілька аргументів на захист цього. Наприклад чи можете ви сказати, що існує німецька, російська, австралійська математики – ні, математика є одна, але ми можемо сказати, що існує російська, китайська, американська, японська геополітики. Чи це науково? Чи чули ви колись про всесвітні конгреси геополітиків – чи спілкуються між собою геополітики різних країн світу? Чи мають вони свій зрозумілий для усіх категоріальний апарат – чи мають вони спільну методологію? Ні, вони живуть у своїх світах – і єдиний варіант стати геополітиці певної країни наукою, якщо вона внутрішньо не зміниться, це дочекатися, що їхня країна переможе усі і насадити усім геополітичне мислення власне цієї країни. Науково – тоді переможцям можна буде сказати так.

Термін "геополітика" в науковий обіг ввів шведський науковець Р. Челлен нг рубежі ХІХ-ХХ століть. В основу концепції геополітики він заклав поєднання п'яти елементів політики: демографполітики, кратполітики, економполітики, соціополітики та геополітики. Р. Челлен геополітику вважав наукою про державу як географічно-соціальний організм, в основі якої лежить феномен простору. Геополітика зводилася на перших порах до встановлення контролю над відповідними територіями.

Американський дослідник Л. Крістоф вважає, що геополітика покриває область, паралельну і що лежить між політичною наукою та політичною географією. Визнаючи всі труднощі визначення геополітики, Крістоф, тим не менш, ризикує зробити це. «Геополітика, - вважає він, - є вивчення політичних явищ, по-перше, в їх просторової взаємин і, по-друге, в їх відношенні, залежності та вплив на Землю, а також на всі ті культурні фактори, які складають предмет людської географії ... в її широкому розумінні. Іншими словами, геополітика є те, що етимологічно пропонує саме це слово, то є географічна політика, не географія, а саме політика, географічно тлумачити і проаналізована у відповідності з її географічним змістом. Як наука проміжна вона не має незалежного поля дослідження. Останнє визначається в поняттях географії та політичної науки в їх взаємозв'язку ». Крістоф вважає, що не існує принципової різниці між геополітики та політичної географією як в самій галузі дослідження, так і в методах дослідження. Єдине реальне відмінність між тієї та іншої полягає, на його думку, в акценті і фокусі уваги.

Значний внесок у розвиток теорії геополітики зробив англійський дослідник X. Маккіндер, який доводив, що баланс сил на початку XX століття змінюється на користь сухопутних держав (хартленда). Його ідеї продовжив німецький професор К. Хаусхофер, увівши в науку нові поняття - "простір і становище", "простір і сила". У "Журналі геополітики" він відстоює думку про те, що, збільшуючи життєвий простір, держава забезпечує свою незалежність від держав-сусідів. К. Хаусхофер відстоював право Німеччини на завоювання нових земель і панування над світом.

Становлять інтерес підходи до розуміння сутності геополітики представника Франції В. Де ля Бланша. На його думку, політична теорія має два аспекти - географічний (навколишнє середовище) та історичний (людина, яка освоює простір). Головною діючою особою геополітики він вважав людину. Під час Другої світової війни активно розробляють ці ідеї американські політологи Н. Спайкмен, В. Стефанссон, Д. Уіслі. Головним для них стало обгрунтування тези про особливу роль Америки у світі. Н. Спайкмен виділяє три головні центри світової потужності: атлантичне побережжя Північної Америки, Європейське побережжя і Далекий Схід. Французький дослідник П. Галлуа активно вводить до геополітичних параметрів проблему розповсюдження ядерної зброї й освоєння космічного простору. Російський геополітик П. Савицький обґрунтував тезу, що Росія не є частиною Європи, а ні продовженням Азії, а виступає самостійною геополітичною реальністю - "Євроазією", яку підтримують більшість сучасних російських фахівців.

По-новому підійшов до геополітичних досліджень професор Істонського університету США С. Хантінгтон. В основу геополітичних реалій він поклав концепцію "зіткнення цивілізацій". Виходячи із багатополярності сучасного світу, він вважає, що поняття "цивілізацій" дає змогу вирізнити сучасні міжнародні, міжрасові й міжрелігійні конфлікти. Хантінгтон виділяє такі основні цивілізації: китайську, японську, індійську, ісламську, західну, православну, африканську, латиноамериканську, буддистську. На його думку, особливість співіснування сучасних цивілізацій полягає у зменшенні ролі західної і росту впливів інших цивілізацій. Загрозою для інших є претензії до Заходу з боку ісламського світу і Китаю. Основним критерієм поділу цивілізацій є етнічність, в основі якої лежать культурні відмінності.

Проблеми геополітики значно змінювалися на всіх етапах українського державницького існування. Основною "віссю" геополітики князів Київської Русі був напрям "північ - південь", яку М. Грушевський називав "чорноморською орієнтацією". Київські князі намагалися розбудувати державу "від моря до моря", яка б була частиною греко-візантійського та західного світу. Разом з тим, уже в ті часи Київська держава започаткувала декілька векторів розвитку. Геополітичні устремління Галицько-Волинської держави були переважно західні, князі якої бачили можливість збереження держави за підтримки західних сусідів, але чимало зусиль змушені були тратити на оборону від східних завойовників. Визнанням Галицько-Волинської держави було одержання у 1253 р. князем Данилом Романовичем королівської корони від Папи Римського. Геополітика козацько-гетьманської держави зробила величезний вплив на зовнішню політику багатьох тодішніх держав. Звільнившись героїчною виснажливою боротьбою від Речі Посполитої, Україна погіршила своє геополітичне становище і змушена шукати захисту в московських царів, що призвело в кінці XVIII ст. до втрати незалежності. Багато століть український народ не мав своєї геополітики і змушений виживати під боком сильнішої російської еліти. Цей період М. Грушевський оцінював так: "Україна XIX ст. була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на північ". У роки української революції 1917-1920 pp. Україна не змогла утримати суверенітет і аж до 1991 р. перебувала у складі радянської тоталітарної імперії. Вимушеним вектором майже на століття став промосковський.

Найбільш теоретично розробленою є концепція американсько-польського аналітика 3. Бжезінського. Крах радянської комуністичної імперії різко порушив цивілізаційне стримування на основі ядерного балансу. У своїй праці "Велика шахівниця" американський аналітик вводить поняття "геостратегічні гравці", під яким розуміє держави, що мають волю і спроможність застосувати за кордоном силу для геополітичних впливів на свою користь. 3. Бжезінський виводить також поняття "геополітичні осі", які визначаються вигідним географічним розташуванням. Політолог виділяє на політичній карті Євроазії п'ять геостратегічних гравців і п'ять геополітичних осей. Основними гравцями є Німеччина, Франція, Росія, Китай та Індія. Україна, Азербайджан, Туреччина, Іран та Південна Корея виступають геополітичними осями, Туреччина та Іран є геостратегічно активними. Україна на євроазійській шахівниці стала геополітичною віссю, тому що сам факт незалежності допомагає трансформувати Росію, яка без України не може бути імперією. Лише від України залежить імперський статус Росії. Україна, на думку 3. Бжезінського, має шанс стати членом НАТО і Євросоюзу тільки за умови здійснення внутрішніх реформ і набуття статусу держави Центральної Європи.

Геополітика як практика може розглядатися у революційному та консервативному вимірах. У першому випадку - як "велика ідея, що може здаватися комусь чудасією, але від того вона не стає менш реальною у свідомості формотворця", "досягнення однієї мети від-криває шлях до боротьби за наступні". Адже, історія має багато підтверджень того, що найнеймовірніші геополітичні міфи, як це здається на перший погляд, при відповідному збігу обставин напов-нюються реальним змістом в політиці держави. В другому випадку - це збереження існуючого стану речей або ж активний захист.

Однією із найважливіших категорій практичної геополітики є геостратегія - обґрунтований геополітикою напрямок діяльності держав на міжнародній арені. Геостратегія передбачає певний симбіоз геополітики й стратегії, що означає планомірне широкомасштабне здійснення заходів на досягнення головної мети - концентрації управління у регіонах світу для встановлення контролю над планетарними ресурсами. Спираючись на геополітичні концепції, влада окремих держав проводить політику анексії територій як воєнним, так і дипломатичним шляхом, створює альянси, встановлює сфери впливу, розміщує військові бази, тобто, "роблять простір" для транснаціональних компаній. Виходячи з географічних особ-ливостей простору геостратегію можна класифікувати як суходільну, морську, повітряну, космічну. Масштаб геостратегії може бути глобальним, регіональним, на рівні країн.