Контрольная работа по "Геополитике"

Таким чином, узагальнюючи поданий матеріал до розділу 1.Геополітика як наука про вчення, можу зробити такі висновки:

Геополітика - наука, яка розглядає вплив географічних чинників на внутрішню й особливо зовнішню політику держав і націй. Однак таке тлумачення вже не є актуальним. На сьогодні є цілий ряд наукових шкіл, які по своєму трактують цей термін.

Геополітика це мистецтво і практика використання політичної влади над певною територією. Традиційно, цей термін застосовався в основному в плані впливу географії на політику, але його використання розвинулася за останні сто років достатньо, щоб охопити більш широкий зміст. У наукових колах, вивчення геополітики припускає аналіз географії, історії та соціальних наук з урахуванням просторової політики і моделей на різних рівнях (від рівня держави на міжнародному). Геополітика — це цілеспрямована діяльність суб'єкта міжнародних відносин у контексті всього спектра зовнішніх і внутрішніх факторів, що дають змогу цьому суб'єкту здійснювати контроль над простором із метою реалізації своїх життєво важливих інтересів.

Я бачу геополітику як вчення по формуванню обличчя майбутнього – геополітика уявляє, стратегує майбутнє в якому «бажано» жити, за допомогою наукових підходів з різних наук, що бачаться геополітикою, як ресурс для отримання влади, власне отримує спочатку уявну інтелектуальну, а потім вже і реальну, для втілення геополітиками задуманого, владу.

2. ГЕОПОЛІТИЧНІ ПАРАДИГМИ

Перша в історії геополітична парадигма – Доктрина Монро – була викладена президентом США Монро в посланні Конгресу в грудні 1823 року і зводилася до того, що США будуть розглядати як недружелюбний акт будь-яку спробу європейських держав втручатися в справи держав Західної півкулі. - Відомо, що нація є носієм „геополітичної свідомості”. Криза цивілізаційної свідомості в першу чергу проявляється у світі політичному. Світ гарантованих кордонів, закріплених міжнародними угодами, раптово змінюється світом, що не має територіально-правових гарантій. В цих умовах оживає й активізується інший, геополітичний тип свідомості, у чомусь явно альтернативний цивілізаційному. - Якщо цивілізаційний тип свідомості в чомусь істотному відповідає парадигмі Просвітництва і його системі оптимістично-раціоналістичних чекань, то геополітичний тип являє собою ревізію Просвітництва з позицій органіцизму та соціал-дарвінізму.

Українську геостратегію визначають нині три головні парадигми, взаємодія яких і є конфігурацією зовнішньополітичних орієнтацій країни: Євразійська, Євроатлантична та Чорноморська (Південно-Східна) парадигми. Всі вони мають досить глибокі історичні корені і зумовлені рядом геополітичних чинників, що свідчить про їх об'єктивність і важливість для існування держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожного разу, коли Україна діставала можливість жити власним життям, вона мала визначатися насамперед у цих напрямках: з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди і союзні відносини. Історія свідчить, що кожен з напрямків не може бути для України переважаючим, бо з усіх трьох сторін сюди йшли як війська для загарбання, так і досягнення цивілізації.

В термінах класичної геополітики перша парадигма втілює так званий телурократичний принцип (тобто принцип сухопутної потуги —сталість провідних рис цивілізації, соціальних традицій, етичних настанов), друга — таласократичний принцип (тобто принцип морсь­кої потуги — динамічний розвиток, ринкові взаємини, індивідуальна ініціатива, етична гнучкість тощо), а третя може бути пов'язана з принципом "раймленду" (тобто принципом берегової лінії — зони зіткнення перших двох принципів, суходолу й моря, але який, однак, має й самостійну логіку — логіку "межі").

Кожного разу, коли Україна набувала можливості жити власним життям, вона вимушена була насамперед визначатись саме в цих трьох напрямах з приводу питань, з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди та союзні відносини. Історія свідчить також, що жоден з цих напрямків не був для України домінуючим: по кожно­му з них на Україну сунули загони загарбників і по кожному з них по­ширювалися цивілізаційні досягнення.

Отже, декларування багатовекторності української зовнішньої політики не слід розглядати як свідчення її невизначеності, воно спи­рається на відповідний онтологічний грунт. Згідно з логікою вибору створених можливостей суб'єкт має паралельно просуватися за усіма доступними напрямами, аж доки вони не почнуть суперечити один одному, і лише тоді слід обирати один з варіантів, але водночас необ­хідно починати формування нових можливостей для підтримання їх спектру на відповідному рівні.

Принцип сили в геополітичному значенні означає, що держава або група держав здатні нав'язати іншим державам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовуючи при цьому свої переваги у військовій силі, дипломатії, економічній могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку.

Така стратегія, що є цілком логічною з огляду на близьку перспе­ктиву, має досить істотно вплинути на весь спектр пріоритетів зов­нішньої активності держави, включаючи формування нової моделі національної безпеки. У зв'язку з цим, на наш погляд, доцільно від­різняти "інтеграційний" вектор зовнішньої політики від інших її на­прямків, які мають за мету розвиток відносин партнерства та співро­бітництва, але не передбачають "інтеграційних" завдань.

Попри всі труднощі процесу європейської інтеграції, вже сього­дні зовнішньополітична діяльність України має поступово перебудо­вуватися згідно з цим стратегічним курсом. Це означає, що розвиток наших взаємин з іншими державами та групами держав повинен уз­годжуватися з основним курсом і будуватися відповідно до нього.

Одне з найкоректніших визначень політики (хоча загальноприйнятого визначення немає) полягає в тому, що її детермінували як боротьбу за максимізацію цінностей і досягнення відповідних цілей. Проте політика як зовнішня, так і внутрішня, не може оперувати загальними цінностями. Пряме використання співвіднесеної категорії національних інтересів теж наштовхується на чималі труднощі. Тому базовим завданням політика є переведення (трансляція) цінностей і співвіднесених з ними національних інтересів у конкретні цілі внутрішньої та зовнішньої політики, які були б доступними і зрозумілими кожному і якими б було легко оперувати. Отже, визначення національних інтересів (навіть коли це визначення неповне і дещо абстрактне) — є дуже важливим і необхідним елементом формування зовнішньої і внутрішньої політики. У свою чергу цілі витікають з розгляду національних інтересів у контексті конкретної ситуації, конкретного стану зовнішніх і внутрішніх факторів.

Найчастіше виділяють цілі двох типів — довгострокові, ідеальні (goals), які ще інколи називають стратегічними, і короткострокові, конкретні (objectives), які називають оперативними. Перша група — це ідеальний, найкращий з можливих станів системи ("кришталева мета"), має здебільшого невизначений часовий інтервал і не завжди легко піддається операціоналізації. А друга — описує конкретний, досяжний у найближчому майбутньому стан системи. Ця група цілей легко операціоналізується і складає основу коротко- і середньострокового стратегічного планування.

Між першою і другою групами цілей існує здебільшого перманентний конфлікт. Короткострокові цілі можуть суперечити довгостроковим, і навпаки. Наприклад, вирішення короткострокових проблем поточної державної заборгованості населенню України за рахунок "контрольованої інфляції" (що пропонується багатьма економістами) може завдати непоправної шкоди довгостроковим цілям і інтересам України, підірвати національну валюту і звести нанівець чи не єдине реальне досягнення України на шляху трансформаційних перетворень — грошову стабілізацію.

Конфлікти спостерігаються не тільки між короткостроковими і довгостроковими цілями, але й між цілями життєво важливими і ординарними, між цілями і засобами їхнього досягнення. Саме тому будь-яке політичне рішення — завжди компроміс, і завдання політика — узгодити бажаність можливого з можливістю бажаного.

Інакше кажучи, держава ніколи не досягає всіх цілей і не втілює в життя всі національні інтереси й цінності — це неможливо. Це одна з причин, чому політику можна розглядати як сукупність дій по досягненню максимуму можливого в конкретній політичній ситуації або досягнення максимуму можливого з усього спектру бажаного. Заради цього політику дуже часто доводиться жертвувати одними цілями й інтересами заради досягнення інших, більш важливих. А для цього необхідні чіткі пріоритети, тобто чітка ієрархія національних інтересів, цілей за їхньою важливістю і пріоритетністю. Ці пріоритети надалі стають основою розробки відповідних стратегій різного рівня.

Для України, яка розташована на межі двох великих цивілізаційних просторів — євроатлантичного і євроазійського, і остаточно не вирішила проблему своєї геополітичної ідентичності, визначального значення набуває розробка й утвердження в масовій свідомості системи геополітичних пріоритетів. Формування й імплементація інтегральної стратегії національної безпеки України повинна починатися з чіткого визначення цих пріоритетів, усвідомлення (хоча б на рівні національної еліти) ролі і місця України в глобальному геополітичному просторі.

Вибір Україною своїх основних (стратегічних) партнерів — це питання ефективності нашого включення в існуючу систему розпо­ділу функцій і ролей в сучасному геополітичному та геоекономічно-му просторі. Він Грунтується на стратегічному баченні шляхів розви­тку держави та обумовлюється чіткім усвідомленням національних інтересів і шляхів їх реалізації.

Зовнішні перешкоди на шляху входження України в систему єв­ропейської економічної кооперації створюють бар'єри для встанов­лення відносин повної довіри, а також для розуміння інтересів та цілей наших західних і східних партнерів. Західні країни у відноси­нах з Україною виступають переважно єдиним блоком і свої страте­гічні інтереси щодо неї формулюють нарівні панєвропейських струк­тур — НАТО та ЄС. Вірогідність того, що Україна ще тривалий час буде залишатися за межами європейських інтеграційних процесів, є досить високою.

Можна спостерігати певні кроки в напрямку консолідації зов­нішньополітичних інтересів Європи. Поруч із зміцненням провідної ролі структур НАТО в системі безпеки західного світу існує тенден­ція до розширення сфери європейських стратегічних інтересів у схід­ному та південному напрямах. В перспективі це означатиме форму­вання орієнтованого на Європу геоекономічного простору з відповід­ним включенням проміжних країн (зокрема України) до сфери стра­тегічних європейських інтересів. У такій моделі майбутнього Європи цілком закономірно знаходиться місце й для України.

Отже, Україна може пов'язувати своє майбутнє лише зі стратегією, яка побудована на консолідованих інтересах Європейської спільноти. Але в цілому нашу державу поки що не сприймають як частину європей­ського світу. Можна скільки завгодно говорити про історичну прина­лежність України до європейських народів, проте, якщо Україна не буде включена європейцями у систему стратегічного прогнозування власного майбутнього, справа її інтеграції в Європу рухатиметься ду­же повільно.

Таким чином, узагальнюючи поданий матеріал до розділу 2.Геополітичні парадигми , можу зробити такі висновки:

Геополітика — це особлива інтелектуальна парадигма, що охоплює відразу і визначений вид відносини до світу, і разом з тим рід занять, орієнтований на класичні для нього взірці, що ставить перед собою характерні лише для нього проблеми та володіє специфічною технікою їх вирішення. Нормативний зміст терміну визначається тим, що елемент "гео" у його складі співвідноситься з поняттями "географії", "географічного".

Фіксуючи здатність геополітики „оригінально оперувати з різнорідними знаннями”, зазначене визначення знімає опозицію між класичною і сучасною геополітикою, оскільки передбачає можливість перетворення будь-якого фактора на фактор геополітичний, тобто такий, що може забезпечити перетворення географічного об’єкта на певну привабливу політичну програму, надавши простору якості „ставки” (Р. Арон).

В термінах класичної геополітики перша парадигма втілює так званий телурократичний принцип (тобто принцип сухопутної потуги —сталість провідних рис цивілізації, соціальних традицій, етичних настанов), друга — таласократичний принцип (тобто принцип морсь­кої потуги — динамічний розвиток, ринкові взаємини, індивідуальна ініціатива, етична гнучкість тощо), а третя може бути пов'язана з принципом "раймленду" (тобто принципом берегової лінії — зони зіткнення перших двох принципів, суходолу й моря, але який, однак, має й самостійну логіку — логіку "межі").

3. ГЕОПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Українська геополітика має суттєве політологічне напрацювання. Основною проблемою осмислення геополітики стала дилема "Схід - Захід" як основний вектор напруженості. Про це свідчать такі яскраві зразки української думки, як "Історія русів", "Історія Малоросії" М. Маркевича, "Де русские народности" М. Костомарова, "Історія України-Руси" М. Грушевського, "Листи до братів-хліборобів" В. Липинського, твори М. Драгоманова, І. Франка та ін. Усвідомлення української само ідентичності відбувалося значною мірою у контексті "Схід - Захід", "Православна Русь - католицька Європа".

Розпад Радянського Союзу й поява незалежної України змінили геополітичний простір Європи. Україна стала однією з потужних осей світової геополітики. Геостратегія незалежної України визначається взаємодією і перехрещенням євроазійської, євроатлантичної і чорноморської (південно-східної) парадигм. Незалежна Україна, розташована на перетині найпотужніших центрів світової геополітики, знаходиться у пошуках свого місця у світі, визначення власних національних геополітичних інтересів і зовнішньополітичних пріоритетів.

Проголошення в 1991 році незалежності України, величезні зміни в геополітичному просторі всієї Східної Європи поставили перед українськими політиками та науковцями надзвичайно важливе завдання - необхідність розробки власної геополітичної стратегії. Саме від правильного розв'язання цієї проблеми залежали виживання і подальша успішна розбудова Української держави, збереження її незалежного статусу. 

З самого початку Верховною Радою були законодавче визначені принципові основи курсу на встановлення і розвиток рівноправних відносин України з усіма своїми сусідами, на розширення зв'язків з європейськими країнами і входження до складу міжнародних структур. Нашадержава була об'єктивно налаштована на те, щоб брати, активну участь в загальноєвропейському політичному процесі. 

На межі тисячоліть різко зростає актуальність геополітики, як науки та навчальної дисципліни. Це аксіоматичне твердження нині має безліч підтверджень. Та й, в решті-решт, все те, що в наш час відбувається в Україні і довкола неї, є чистої води геополітикою у класичному розумінні цієї науки.  

Очевидним є і те, що такого масштабу держава, якою є Україна, на рубіжній території з унікальним географічним положенням, просто не може не мати власних геополітичних доктрин, об'єднаних у струнку геостратегію. 

Українська держава, як і будь-яка інша, не може успішно розви­ватися, спираючись на розуміння лише власних інтересів, ігноруючи геополітичний контекст і тенденції розвитку світової цивілізації. Ус­відомлення Україною власних інтересів є невіддільним від того, як світова громадськість ставиться до України і яким вона бачить її місце у світі. Визначення геополітичних інтересів нашої держави потребує врахування як усієї системи глобальних зацікавлень різних країн, так і фактичного розкладу сил — економічних, політичних, військових, іде­ологічних — в своєму регіоні (особливо це стосується близького ото­чення України).