Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Марта 2014 в 14:19, контрольная работа
Краткое описание
Перше питання теми розкриває зміст однієї з важливіших і актуальніших цінностей сучасного суспільства - демократії, на основі якої будується не тільки концепція управління суспільством XXI століття, а і народного контролю за діями будь-якої влади.
Поняття конституції
як основного закону. Види конституцій
Термін "конституція" походить
від латинського слова constitutio, що означає
"устрій", "встановлення". Так
іменувалися деякі з актів, що видавалися
римськими імператорами. Застосування
терміна "конституція" в сучасному
його розумінні пов'язано з епохою буржуазних
революцій. Конституції стали юридичною
формою правового захисту найважливіших
інтересів молодої буржуазії. Першими
писаними конституціями — єдиними основними
законами були Конституція США, прийнята
в 1787 р. і чинна й на теперішній час, та
Конституція Франції 1791 р.
Конституція є основою конституційного
права. Конституційне (державне) право
— це система правових норм, насамперед
принципів і норм конституції, які закріплюють
основи економічної і політичної організації
суспільства, форму правління і державного
устрою, порядок і принципи формування
та компетенцію органів державної влади,
основи правового статусу людини і громадянина.
За юридичною формою конституції
можуть бути поділені на писані та неписані.
Писані конституції являють собою єдиний
нормативний акт, що прийнятий у суворо
встановленому порядку та має чітку внутрішню
структуру (розділи, глави, параграфи тощо).
До цього виду належить абсолютна більшість
конституцій, які діють у світі, в тому
числі й Конституція України 1996 р. Неписані
конституції складаються з кількох законів,
що мають самостійне значення і прийняті
в різний час і в різному порядку. Вони
у своїй сукупності оголошуються конституцією
держави. Прикладом такої конституції
може бути Конституція Великобританії.
Вона ввібрала низку законів, перший з
яких — "Велика хартія вольностей"
—був прийнятий ще в 1215 р.
За порядком прийняття, зміни
та відміни конституції поділяються на
гнучкі та жорсткі. У гнучких конституціях
цей порядок мало чим відрізняється від
порядку, передбаченого для всіх інших
законів. Порядок прийняття, зміни
та відміни жорстких конституцій
суттєво ускладнений порівняно з усіма
іншими законами. Тут потрібні не тільки
більшість голосів депутатів, а й виконання
низки додаткових процедур. Конституцію
України слід віднести до жорстких.
Відповідно до державного устрою
конституції поділяються на федеративні
(Росія, США, ФРН, Індія та ін.) та унітарні
(Україна, Франція, Білорусь, Болгарія,
Словенія, Чехія та ін.).
За рівнем втілення приписів
конституцій у життя суспільства та держави
їх заведено поділяти на фіктивні, положення
яких не знаходять реалізації й підтвердження
на практиці, та реальні, якщо суспільні
відносини відповідають конституційним
настановам.
Той факт, що конституція покликана
закріплювати й регулювати найважливіші
суспільні відносини, зумовлює її провідне
місце в системі законодавства будь-якої
країни. Кожна галузь законодавства має
свій виток у тому чи іншому положенні
конституції. Наприклад, трудове право
базується на статтях Конституції України,
що закріплюють права на працю, відпочинок,
підприємницьку діяльність.
Конституція України є Основним
Законом держави, тому що вона наділена
особливою, найвищою юридичною силою,
що знаходить свій вияв у низці наступних
положень:
конституція виступає базисом
для поточного законодавства. Всі закони
та інші нормативні акти мають випливати
з Конституції і не суперечити їй. "Закони
та інші нормативно-правові акти приймаються
на основі Конституції України і повинні
відповідати їй" — ст. 8 Конституції
України;
існує, як вже зазначалося вище,
особливий, ускладнений порівняно з усіма
іншими законами, порядок прийняття, зміни
та відміни Конституції;
контроль за додержанням Конституції
здійснює особливий орган — Конституційний
Суд України. Тільки до його компетенції
належить вирішення питань про відповідність
законів та ряду інших правових актів
нормам Конституції. Аналогічні органи
є в багатьох сучасних державах, хоч називаються
вони по-різному;
міжнародні договори, які укладає
держава, не можуть суперечити Конституції.
Якщо міжнародний договір суперечить
або не відповідає Конституції, його неможливо
ратифікувати (а якщо вій був ратифікований,
то підлягає невідкладній денонсації,
тобто відмові від його виконання або
припиненню його дії);
Конституція регулює найважливіші
суспільні відносини в країні.
41.
За радянського періоду української
державності було прийнято чотири конституції
(1919, 1929, 1937 і 1978 рр.). Але ці документи з
точки зору вимог теорії конституціоналізму
можна вважати “квазіконституціями”.
Така оцінка конституцій “радянського
типу” пов’язана з тим, що вони:
по-перше, встановлювали не
належним чином організовану (радянську)
модель влади, яка заперечувала принцип
поділу влад. Конституювання рад як єдиної
основи всієї державної влади, які діють
за принципом “працюючої корпорації”,
забезпечуючи поєднання законодавчої
і виконавчої державної роботи, сприяло
підмінні представницьких органів (які
в силу специфічних організаційних форм
збиралися два рази на рік і працювали
по 2-3 дні або вузькокорпоративними президиальними
або виконавчими органами). Такий конституційний
статус рад свідчив про їх використання
як своєрідного лаштунку для маскування
партійної диктатури. Про це свого часу
відверто говорив Сталін, характеризуючи
комуністичну партію як ядро влади, спрямовуючу
силу в механізмі держави, відводячи при
цьому радам роль приводів та важелів,
які повинні забезпечувати єднання трудящих
з партією;
по-друге, конституції України
радянського періоду мали повністю відтворювати
структуру та положення Конституції СРСР,
важливе місце серед яких займали ідеологічні
настанови щодо держави;
по-третє, радянські конституції
регулювали відносини людини і держави
без належного врахування міжнародних
стандартів у галузі прав людини та надійного
гарантування прав і свобод людини і громадянина.
Роки, що минули після прийняття
у 1978 році Конституції України, показали,
що вона не спричинила принципових змін
у державному і суспільному житті республіки.
І все ж треба зазначити, що прийняття
цієї Конституції певною мірою сприяло
прояву загальної тенденції до демократизації
суспільного життя, що врешті-решт зумовило
зростання політичної активності народу
України у прагненні до незалежності,
побудови справді демократичної, правової,
соціальної держави.
Саме за умов такої історичної
перемоги, як здобуття суверенітету, стала
можливою організація по-справжньому
демократичного процесу прийняття нової
Конституції України – Конституції суверенної
держави, орієнтованої на національні
цілі та інтереси, на право народу України
самому творити державу, дотримуючись
загальновизнаних світовою громадськістю
принципів і норм демократичного співжиття.
На цих засадах і почався з 16 липня 1990 року
– Дня проголошення Декларації про державний
суверенітет України – новий етап розвитку
конституційного процесу в Україні, віхами
якого стали Акт проголошення незалежності
України від 24 серпня 1991 року і його підтвердження
1 грудня 1991 року всенародним голосуванням.
Розвиток теорії конституціоналізму
та правової соціальної держави на початку
XX ст. пов'язаний з іменем правника й політолога
Б. Кістяківського. Державну владу, стверджував
Б. Кістяківський, слід перетворити із
влади сили у владу права. Як ліберал він
наголошував на тому, що передумовою міцного
правопорядку є рівність громадян у правах
та пріоритетність прав особи.
Одним із найвпливовіших напрямів
української політико-правової думки
кінця XIX - першої третини XX ст. був народницький
напрям; його представники — М. Грушевський,
Р. Лащенко і С. Шелухін.
За провідною участю М. Грушевського
були прийняті державно-правові акти Центральної
Ради та Української Народної Республіки
(УНР) III і IV Універсали Центральної Ради,
Конституція 1918 р. Ці документи визначали
демократичні засади української державності,
такі як парламентаризм, розподіл влад,
самоврядування і децентралізація влади,
широкі громадянські права і свободи,
врахування інтересів національних меншин,
скасування смертної кари, політична амністія
та ін.
Конституційне значення І Універсалу
(червень 1917р.) полягає в тому, що він проголошував
автономію України й політичні свободи
її народу, був документом конструктивним,
творчим, таким, що не містив руйнівного
начала.
Розвиток українського конституціоналізму
було продовжено II Універсалом (3 (16) липня
1917 p.). Тимчасовий уряд погодився з автономією
України і визнав Центральну Раду представницьким
органом українського народу.
Під тиском політичних обставин
Центральна Рада 7 (20) листопада 1917р. прийняла
III Універсал, який проголосив створення
парламентської Української Народної
Республіки. І хоча федеративні зв'язки
України та Росії при цьому зберігалися,
III Універсал географічне точно визначив
територію нашої держави та проголосив
її парламентською республікою.
Універсал Центральної Ради
(9 (22) січня 1918 р.) проголосив державну незалежність
УНР і оголосив оборонну війну більшовицьким
радам, підтвердив націоналізацію землі,
державний контроль над торгівлею і промислами,
а також статус національно-персональної
автономії.
Конституція УНР 1918 p., прийнята
на останньому засіданні Центральної
Ради 29 (за новим стилем) квітня 1918 р. не
набула законної сили, оскільки часу на
промульгацію і формальне проголошення
її не залишалося. Вона відновлювала державне
право України, права і свободи її громадян,
проголошувала Україну суверенною державою.
Акти Західноукраїнської Народної
Республіки (ЗУНР) представлені Резолюцією
Української Національної Ради (створена
18 жовтня 1918 р. у Львові) і Тимчасовою «Малою
Конституцією» ЗУНР, прийнятою Українською
Національною Радою 13 листопада 1918р.. Окресливши
географічні межі ЗУНР, Конституція закріпила
владу народу і вибори на основі загального,
рівного, таємного і прямого виборчого
права. Вона передбачала також обрання
Установчих Зборів ЗУНР, тимчасово поклавши
повноваження найвищої державної влади
на Українську Національну Раду і Секретаріат.
Політична дійсність в Україні
після 20-х років та політична думка того
часу (насамперед опозиційна) мали багато
суперечностей.
Програма II Народного з'їзду
Українського національно-демократичного
об'єднання (УНДО), прийнята 19-20 листопада
1926 p., ставила завдання створити соборну
незалежну демократичну Українську державу
на всіх етнічних землях України.
У зверненні І Конгресу Українських
Націоналістів (Відень, 28 січня -З лютого
1928 р.) наголошувалося на потребі відновлення,
організації й оборони незалежної соборної
Української держави; усунення всіх окупантів
з українських земель; встановлення «національної
диктатури» (до обрання органів народного
представництва); відродження місцевого
самоврядування, приватної власності,
підприємницької ініціативи й вільної
торгівлі.
Загалом офіційні документи
ОУН чим далі, тим більшою мірою орієнтувалися
на конституційно-демократичний устрій.
Показовою щодо цього є постанова III Собору
ОУН(Б) (серпень 1943 p.), яка відстоювала свободу
друку, слова, думки, віри і світогляду,
виступала проти офіційного накидання
суспільності світоглядних доктрин і
догм, за повне право національних меншостей
плекати власну за формою і змістом національну
культуру, за рівність усіх громадян України,
незалежно від їхньої національності,
в державних та громадських правах і обов'язках.
В УРСР у повоєнний період конституційні
вимоги до комуністичної влади виставляли
дисиденти: представники інтелігенції,
що не мирилися із псевдодемократичним
лицемірством КПУ-КПРС, захищали людську
й національну гідність українців і вимагали
від влади дотримання законів та Конституції,
а також формально проголошеного права
на самовизначення народів.
У Меморандумі Української
Гельсінської групи, створеної 1976 p., зазначалося,
що конституція є вищою від урядової влади,
бо головним суб'єктом конституційного
права є не партія чи держава, а громадянин.
Оскільки ж комуністична бюрократія ліквідувала
цю класичну правову норму, Українська
Гельсінська група закликала до відновлення
в Україні справжнього конституціоналізму,
до перетворення політичних прав і свобод
з декларованих на реальні.
Український конституціоналізм
радянського періоду не був самостійним
правовим явищем. Конституційні акти радянської
України були або копією більшовицьких
російських, або одним із варіантів конституційної
моделі, спеціально розробленої політичним
центром для республік у складі СРСР.
42.
Теоретичні засади
конституціоналізму
Перехід від адміністратавно-командної
системи до ринкової економіки, демократизація
суспільно-політичного життя наприкінці
80-х років ХХ ст., розбудова незалежної
Української держави в 90-ті значно посилили
зацікавленість у суспільстві до проблем
конституціоналізму, до досвіду його формування
і становлення в нашій державі. У даний
період конституціоналізм уже міцно укорінився
в суспільно-політичному житті нашої країни.
Разом з тим, у вітчизняній науці конституційного
права робляться тільки спроби визначення
поняття конституціоналізму. Сучасне
українське правознавство все ще потребує
очищення від неточностей і деформацій
попередніх років. У правовій теорії та
практиці цінність конституціоналізму
повинна вбачатися не в тому, що він є механізмом
офіційного управління, а перш за все в
його здатності протистояти з допомогою
спеціальних юридичних механізмів тоталітарному
одержавленню суспільного життя; надмірній
концентрації влади в одних руках; свавіллю
і беззаконню з боку державного апарату
та інших політичних інститутів; в закріпленні
широких можливостей для активних дій
учасників соціальних відносин; у взаємозабезпеченні
їх прав, обов’язків і відповідальності,
в тому числі і у відносинах громадянина
і держави [1, с.14-24]. Автори статті, не претендуючи
на вичерпне визначення цього поняття,
вважають за необхідне запропонувати
своє бачення проблеми, охарактеризувати
основні елементи змісту поняття конституціоналізму.
Так, за найпростішим визначенням
(у вузькому розумінні) конституціоналізм
означає, передусім, саму наявність конституції
та її активного впливу на політичне життя
країни, верховенство і визначальну роль
конституції (писаної чи неписаної) як
основного закону в системі діючого законодавства,
визначення політичних відносин конституційно-правовими
нормами, конституційну регламентацію
державного ладу і політичного режиму,
конституційне визначення прав і свобод
особи, правовий характер взаємовідносин
громадянина і держави [2, с.4]. Тобто, як
коротко визначає цей термін український
правознавець В.Шаповал, конституціоналізм
– це державне правління, обмежене Основним
законом [3, с.11], це політико-правова система,
в основі функціонування якої лежить принцип
верховенства і вищої юридичної сили конституції.