Цивільно-правові засоби захисту права власності

По-перше, відображає провідне значення наявності речі, що є предметом  позову, або особи, до якої можна  подати позов.

По-друге, дозволяє об'єднати у цих категоріях усі можливі  варіанти цивільно-правового захисту  права власності.⁴

Крім того, виникає питання  про доцільність виділення цивільно-правових засобів захисту права власності, які самі по собі не відносяться  ні до речове-правовим, ні до персональних (зобов'язально-правовим і т.п.) позовів і випливають з різних інститутів цивільного права. Такими, наприклад, є правила про захист майнових прав власника, визнаного у встановленому порядку безвісно відсутнім або померлим, в разі його явки, про захист інтересів сторін у випадку визнання угоди недійсною і т.п.

Зазначені відносини, на перший погляд, дійсно не пов'язані безпосередньо  з жодним з вказаних вище випадків. Тим не менш, у виділенні цих  ситуацій необхідності немає, оскільки залежно від виду і джерела  порушення права власності, можуть бути застосовані речові або персональні засоби його захисту. Наприклад, якщо порушено право розпорядження майном особи, визнаної померлим, застосовується речове-правовий засіб захисту (подається негаторний позов). Якщо неналежним чином здійснюється опіка над такою власністю і воно внаслідок цього пошкоджене, то до порушника подається персональний позов про відшкодування заподіяної шкоди.

2.2     Міжнародно-правові норми про захист прав власності

У романо-германській системі  права правопорушенням вважають, по-перше, позбавлення володіння  майном та, по-друге, вчинення дій, що перешкоджають  в тій чи іншій формі спокійному володінню майном, тобто обмежують  його або створюють ризик порушення  в майбутньому.

Боротьба з цими порушеннями  допускається в судовому та не судовому порядку - шляхом подачі власником певних власницьких позовів до суду або самостійного здійснення ним фактичних заходів захисту проти дій порушника в порядку самодопомоги.

Захист володіння надається  тільки особам, фактичне володіння  майном яких відповідає певним вимогам, встановленим законом або розробленим судами. У Франції вони визначені у ст. 2229 ФГК, а в Німеччині - в § 858 ГГУ і правилами судової практики.

Наприклад, по французькому праву володіння, що охороняється, повинно бути безперервним, відкритим, не збудливим сумнівів і спокійним. Безперервність розуміється судами як відсутність досить тривалих перерв у володінні. Під відкритим, або публічним характером володіння мається на увазі відсутність у власника наміри потай або обманом володіти майном. Сумнівний, двозначний характер володіння пов'язаний з недостатньо вираженими домаганнями на право володіння, наприклад, здійсненням володіння кількома особами, сумнівним походженням володіння і т.п. Спокійне володіння передбачає його встановлення ненасильницьким шляхом.

Є відмінності в характері  власницьких позовів. У Франції  використовуються три власницьких  позови. По-перше, позов про припинення юридичних або фактичних дій, не зв’язаних з позбавленням володіння  правомочної особи, але представляючи  собою претензію, яка суперечить володінню (la complainte). Наприклад, позов проти проведення робіт на ділянці особою, що приписує собі право на володіння. По-друге, позов щодо запобігання можливого порушення в майбутньому як превентивна санкція проти дій особи, що створює загрозу володінню (la denunciation de nouvelle oeuvre). Прикладом таких дій може слугувати здійснення робіт на сусідній ділянці, що створюють небезпеку порушення володіння. 
І нарешті, позов про відновлення насильно відібраного володіння (la reintegrande), що спрямоване на відновлення втраченого володіння або виключення дій, що створюють неможливість здійснення володіння.

Згідно зі ст. 2283 ФГК право  на застосування всіх форм власницької  захисту надається як юридичним  власникам, так і . Визнання з 1975 року за власниками такого права підсилює режим захисту володіння, оскільки переслідувати порушника вправі вже дві особи - власник і особа, яка отримала від нього річ  у володіння. Це положення істотно  зближує право Франції та Німеччини. 
Аналогічні власницькі позови визнаються і правом Німеччини, причому у відношенні як рухомого, так і нерухомого майна. Цивільним укладенням передбачаються два види позовів: позов про припинення порушення володіння або про заборону порушень у майбутньому (§ 861) і позов про повернення самоправно забраного володіння (§ 862). Крім того, згідно з § 859 допускається самодопомога власника, який вправі силою протистояти незаконним діям, іменованим забороненим самоуправством, під якими розуміються дії осіб, в тому числі і власника майна, спрямовані на позбавлення власника його володіння поза волею власника або перешкоджають йому у здійсненні володіння (§ 858).

Аналогічні позови передбачені  для захисту володіння в ЦК Італії: позов про повернення забраного  володіння (ст. 1168-1169) і позов про  припинення здійснення перешкод у володінні (ст. 1170), причому останній, як і по німецькому праву, може бути пред'явлено лише особою , яке здійснює володіння  безперервно протягом не менше ніж  року і набуло володіння ненасильницьким  і законним шляхом. У ГК Квебека можливість пред'явлення власником обох названих позовів обумовлюється безперервним володінням майном більше року (ст. 929). У праві Нідерландів власнику також надається право пред'явлення позовів про відновлення володіння та про припинення порушення володіння. Закон встановлює, що власнику, що володіє, надано право пред'являти ті ж позови, що і власнику, що не володіє але має на це право, але лише протягом одного року з моменту позбавлення володіння або створення перешкод (порушень) володінню (ст. 125 книги 3 ЦК Нідерландів).

В англо-американській системі  права захист володіння здійснюється на підставі цивільних позовів з  заподіяння шкоди. В якості позовів  проти порушень, які використовуються як власниками, так і власниками, застосовуються спеціальні позови, основними  серед яких є: проти позбавлення  володіння або перешкод у його здійсненні - позов проти «вторгнення» (позов з порушення володіння - trespass) і проти порушення умов нормального володіння - позов проти «незручностей» або «з шкідливості» (nuisance). Позов з порушення володіння застосовується для захисту володіння землею і речами (trespass to land and trespass to goods). Він нерозривно пов'язаний з охороною права власності і є одночасно одним з основних засобів її захисту. У сфері охорони володіння і власності на нерухомість за допомогою цього позову здійснюється захист проти таких неправомірних дій, як вступ в будівлю або на землю, відмова покинути чужу землю чи іншу нерухомість, розміщення на чужій земельній ділянці предметів без належного правового підгрунтя або кидання на цю ділянку предметів і т.д. Позов використовується також і для захисту рухомості.

Право на позов належить як власнику, так і володіючому невласнику, наприклад орендатору, але і при порушенні володіння орендатора власник може пред'явити такий позов, якщо доведе, що правопорушення несприятливо позначиться на його користь при зворотному переході до нього володіння.

За таким позовом забезпечується відшкодування збитків, що може супроводжуватися судовим приписом (injunction) про вилучення речі у правопорушника і заборону надалі порушень володіння, а також про «насильницьке вигнання» порушника, що дає можливість здійснити відновлення володіння силою «в розумних межах».⁵

У сучасному англійському праві відзначається істотне  розширення сфери застосування позову з позбавлення володіння нерухомістю.

В результаті розвитку цивільно-процесуального законодавства та на підставі судової  практики 90-х років XX століття цим  позовом можливо не тільки захищати володіння проти всіх осіб, крім осіб, які мають більш «сильне» право володіти нерухомістю, але  також і право на володіння (mere right to possession) в тому випадку, коли особа, яка має правомочність володіння, не володіє у відношенні нерухомості «маєтком» (estate). Позов проти «незручностей» (nuisance) спрямований проти дій, що створюють перешкоди чи занепокоєння в користуванні землею або сервітутами, не пов'язаними з позбавленням володіння. До них відносяться, зокрема, дії, що роблять негативний вплив на сусідню ділянку в результаті створення виробництва, або ж заподіюють шкоду землі, будовам або рослинності якимось іншим шляхом; дії, що створюють труднощі в добуванні з користування землею певних благ, і т.д . Але у всіх випадках шкода або незручність повинні досягти більш-менш значних розмірів. Право на позов визнається як за власником, так і за не власником, але в будь-якому випадку позивач повинен довести наявність у нього підстави на володіння майном. За позовом проти заподіяння «незручностей» забезпечується відшкодування збитків, а також виноситься судова заборона протиправних дій. Крім судового захисту володіння в англо-американському праві в певних межах допускається самозахист (самодопомога). Однією з її різновидів є відновлення втраченого володіння як рухомого, так і нерухомого. Однак для того щоб самозахист, здійснюваний законним власником за допомогою відновлення володіння нерухомістю, був законним, необхідно дотримання одночасно цілого ряду умов: особа, що видворяє порушника, має право володіти спірною нерухомістю - його володіння було фактичним, мирним і винятковим (actual, peaceable and exclusive); особа, що видворяє порушника, було позбавлено володіння незаконним чином; відновлення втраченого володіння повинно проводитися в розумний строк; відновлення володіння повинне відбуватися без перевищення меж необхідного самозахисту, тобто якщо і з застосуванням насильства, то в розумних межах; за загальним правилом відновлення володіння можливо після попереднього повідомлення порушника про необхідність звільнити нерухомість.

Розділ 3. Система й види цивільно-правових засобів захисту права власності

3.1 Віндикаційний позов як засіб захисту права власності

Одним із найдавніших і ефективних речово-правових засобів захисту  права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей засіб дістав назву віндикація (від лат. vindico — захищаю, заявляю претензію, вимагаю). Її застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснювати, оскільки річ вибула із його володіння і перебуває у неправомірному (незаконному) володінні іншої особи. Тобто віндикаційний позов — це позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі.

Віндикаційний позов має багатовікову практику застосування і є універсальним  захисним інструментом права власності  в суспільстві будь-якої суспільно-економічної  формації. Нормативне закріплення він  дістав і в цивільному законодавстві  радянського періоду, хоч і з  певними особливостями встановлення пільгових умов захисту соціалістичної власності.⁶

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою.

Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.

Змістом віндикаційного позову, як зазначалося, є вимога про повернення з чужого незаконною володіння індивідуально-визначеної речі та компенсацію шкоди, заподіяної цим власнику. Тому позивач мас право вимагати повернення саме тієї речі, яку він втратив, а не аналогічного майна. Індивідуально-визначена річ є юридично незамінною, і тому її загибель призводить до втрати власником права на віндикаційний позов. У цьому випадку він має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних загибеллю цієї речі. Умови задоволення віндикаційного позову залежать від того, чи є незаконне володіння добросовісним чи недобросовісним. Володілець (набувач речі) вважається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що відчужувач речі не мав права на її відчуження. Володілець вважається недобросовісним, якщо знає чи може (повинен) знати, що придбав річ у особи, яка не мала права на її відчуження.⁷

При цьому діє презумпція правомірності  правочину, за яким річ була передана від відчужувача до набувача (ст. 204 ЦК). Для її спростування має бути доведено, що набувач навмисно чи з грубої необережності не врахував обставин правочину, які свідчили про те, що річ відчужується неправомірно. Отже, однієї лише простої необережності набувача недостатньо для визнання його недобросовісним, повинні мати місце його намір або груба необережність. 
У незаконного недобросовісного володільця (набувача) річ вилучається в усіх випадках.

Питання про витребування речі у  незаконного добросовісного володільця вирішується залежно від того, оплатно чи безоплатно він придбав річ. 
Так, за безоплатного набуття майна від особи, яка не мала право його

відчужувати, власник має право  витребувати майно в усіх випадках (ч. З ст. 388 ЦК). Адже безоплатний набувач у випадку відібрання у нього речі нічого не втрачає: річ не його і на її придбання він нічого не витратив.⁸

Таким чином, предмет віндикаційного позову становить вимога власника, що не володіє майном, до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

У своєму підручнику Є.О.Харитонов виділяє наступні ознаки віндикаційного позову:

1) він може бути поданий власником  або уповноваженою ним особою;

2) зміст позову складає вимога про повернення речі;

3) річ, що належить позивачеві, перебуває у володінні іншої  особи (у чужому володінні);

4) річ знаходиться у чужому  володінні незаконно (без достатніх  правових підстав для цього).

Ці ознаки іноді об'єднують у  визначенні, використовуючи інші формулювання. Наприклад, воно може звучати й так: віндикаційний позов — це позов власника, який не володіє, до особи, яка не є власником, ;іле володіє. У цьому випадку увага загострюється на втраті власником можливості володіння річчю і перебування її у володінні особи, яка не є власником. Обидва наведених визначення можуть бути використані для характеристики віндикаційного позову. У кожному з них є переваги і недоліки. Разом з тим, в обох них відсутня вказівка на важливу умову подання і задоволення віндикаційного позову — на те, що він може бути застосований тільки для захисту права власності на індивідуально-визначену річ (або індивідуалізовані родові речі). Це випливає з характеру позову — вимоги повернення своєї речі з чужого володіння. Позивач (власник) повинен довести, що саме ця конкретна річ належить йому, і що саме цією його річчю незаконно володіє інша особа (ст. 387 ЦК України).