Цивільно-правові засоби захисту права власності

Для пред’явлення позову необхідно, щоб майно, якого позбавився власник, збереглося в натурі і знаходилося  у фактичному володінні іншої  особи. Якщо майно вже знищене, перероблене чи спожите, право власності на нього як таке припиняється. У цьому випадку власник має право лише на захист своїх майнових інтересів, зокрема, за допомогою позову з заподіяння шкоди чи позову з безпідставного збагачення.

Віндикувати можна лише індивідуально визначене майно, що випливає із сутності даного позову, спрямованого на повернення власнику саме того майна, що вибуло з його володіння.

3.2 Негаторний позов

«Власник майна має  право вимагати усунення перешкод у  здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.» (ст.391 ЦК України). 
Порушення прав власника, не пов'язаних з позбавленням володіння, стосуються двох інших його правомочностей - права користування і права розпорядження. Захист цих прав від порушень, усунення перешкод до їх здійснення проводяться за допомогою негаторного позову.

Прикладом такого роду вимог  є суперечки по здійсненню прав власників  сусідніх будівель і земельних ділянок (коли, зокрема, один з них своїми діями створює перешкоди для  здійснення прав іншого, наприклад, зводить  будівлю або споруду, що закриває доступ світла у вікна сусіда і  т.п .).

Поряд з вимогою про усунення вже наявних перешкод у здійсненні права власності, негаторний позов  може бути спрямований і на запобігання  можливого порушення права власності, коли в наявності загроза такого порушення. Негаторний позов пред'являється власником за умови, що він має майно у своєму володінні, однак протиправна поведінка інших осіб перешкоджає йому здійснювати права користування та розпорядження ним. Для подання такого позову не вимагається, щоб перешкоди до здійснення права користування та розпорядження майном були результатом винних дій відповідача чи спричиняли позивачу збитки. Достатньо, щоб такі дії хоча б і не позбавляли власника володіння майном, але об'єктивно порушували його права і були протиправними. Як і віндикаційний, негаторний позов є речово-правовим і може застосовуватися лише у випадку відсутності між позивачем і відповідачем зобов'язальних відносин та бути поданим щодо індивідуально-визначеного майна. Об'єктом вимоги за даним позовом є усунення триваючого правопорушення (протиправного стану), що зберігається до моменту пред'явлення позову. Тому правовідносини по негаторному позовом не схильне до дії позовної давності. Негаторного вимогу можна заявити в будь-який момент, поки зберігається правопорушення. Сьогодні негаторний позов став основним способом захисту власника від дій власника сервітуту, де встановлюється право обмеженого користування чужою земельною ділянкою (сервітут): власник нерухомого майна (земельної ділянки, іншої нерухомості) вправі вимагати від власника сусідньої земельної ділянки, а в необхідних випадках і від власника іншої земельної ділянки, надання права обмеженого користування сусідньою ділянкою (сервітуту). Сервітут може встановлюватися для забезпечення проходу і проїзду через сусідню земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання та меліорації, а також і інших потреб власника нерухомого майна, які не можуть бути забезпечені без встановлення сервітуту. Цивільне законодавство України, на відміну від ЦК УРСР 1964 р., надає позивачу, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, право звернення до суду з вимогою про заборону відповідачеві вчинення дій, що можуть порушити право позивача, або вимагати вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ст. 386 ЦК України). Отже, позивач має право не тільки вимагати усунення перешкод у здійсненні прав, що вже існують, а й вимагати попередження їх можливого порушення у майбутньому, якщо є підстави очікувати їх наступ.

 Умовою задоволення негаторного позову позивача є встановлення судом факту протиправності дій відповідача, задоволення позовних вимог позивача не залежить від наявності вини відповідача. Захист прав і охоронюваних законом інтересів позивачів за негаторним позовом надається судом у формі припинення дій, що порушують право, або відновлення становища, яке існувало до порушення права. Якщо негаторний позов визнано обґрунтованим, у резолютивній частині рішення суд визначає дії, які має вчинити відповідач для усунення порушень прав позивача, і строк виконання цих дій. У разі, коли відповідач доведе суду, що його дії щодо прав позивача є правомірними, або якщо правовідносини між позивачем та відповідачем є договірними, негаторний позов задоволенню не підлягає.⁹

Позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. Тому негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує саме правопорушення.

3.3 Позов про  визнання права власності

Крім віндикаційного та негаторного позовів, право власності може захищатися за допомогою ще одного речове-правового засобу - позову про визнання права власності. Слід зазначити, що позови під таким найменуванням дуже часті в судово-арбітражній практиці, але більшість з них носить зобов'язально-правовий характер, бо випливає з відносних правовідносин сторін. Подібні спори вирішуються на основі відповідних норм договірного права, норм про спадкування, спільному майні подружжя і т.п. Зустрічаються, однак, і такі вимоги про визнання права власності, які звернені до третіх осіб, ніяк не пов'язаним з позивачем будь-якими відносними правовими узами. В якості прикладу можна послатися на вимогу власника про визнання за ним права власності, звернене до органу місцевої адміністрації, який відмовляється видати правовстановлюючі документи з огляду на те, що вони не збереглися або не були своєчасно оформлені. Для відносин власності позов про визнання права власності має особливе значення, оскільки саме право власності може бути предметом спору.

Щодо природи розглянутого позову немає єдності думок. В  одних випадках він розглядається  як різновид віндикації; в інших - в  якості негаторного позову про усунення перешкод не в користуванні, а в розпорядженні майном; по-третє - як особливий позов про визнання права власності, є різновидом позовів про визнання права.

Ця остання точка зору в найбільшій мірі відповідає дійсності. Про віндикації говорити не доводиться, тому що в більшості випадків майно  знаходиться у власників (до моменту  його фактичного вилучення). Не можна  вказаний позов вважати негаторний, бо тут не просто створюються перешкоди  в реалізації правомочностей власника, а, по суті, відбувається юридичне (а іноді і фактична) вилучення майна у власника з позбавленням його всяких прав на це майно.¹⁰

Українське законодавство  виділяє окрему ст. 392 ЦК України  про Визнання права власності, що встановлює: «власник майна може пред’явити позов про визнання його права  власності, якщо це право оспорюється  або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності».

Отже, позивачем за позовом про визнання права власності є власник індивідуально-визначеної речі, як той, що володіє, так і той, що не володіє нею (якщо при цьому не ставиться питання про її повернення), права якого оспорюються, заперечуються або не визнаються третьою особою, що не перебувають з власником у зобов’язальних або інших відносних відносинах з приводу спірної речі. Правом на подібний позов володіє і титульний власник майна, зокрема, суб'єкт права господарського відання або оперативного управління.

В якості відповідача виступає третя особа, як заявляє про свої права на річ, так і не пред'являє  таких прав, але не визнає за позивачем  речового права на майно.¹¹

Предметом позову про визнання права власності є лише констатація  факту приналежності позивачеві права власності, іншого речового права  на майно, але не виконання відповідачем будь-яких конкретних обов'язків. Рішення  за позовом про визнання права  власності усуває сумніви у праві, забезпечує необхідну впевненість  у наявності права, надає визначеність взаємовідношенням сторін і служить  основою для здійснення конкретних правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження майном. 
Необхідною умовою захисту права власності шляхом його визнання служить підтвердження позивачем своїх прав на майно. Це може випливати з поданих ним правовстановлюючих документів, показань свідків, а також будь-яких інших доказів, що підтверджують приналежність позивачу спірного майна. Якщо майно перебуває у володінні позивача, його права на майно захищає презумпція правомірності фактичного володіння. Дана презумпція не відображена в самому законі, але діє як фактична. Іншими словами, суд не зобов'язаний, але може в конкретних випадках, коли немає можливості вирішити справу на підставі зібраних у справі доказів, замкнути ланцюг доказів за допомогою презумпції законності фактичного володіння. Оскільки дана презумпція відображає той незаперечний факт, що в переважній більшості випадків фактичний власник майна має необхідний правомочністю, доцільність її застосування в якості фактичної презумпції в судово-арбітражній практиці сумнівів не викликає. Оскільки позови про визнання права власності, з одного боку, не пов'язані з конкретними порушеннями правомочностей власника і, з іншого боку, диктуються триваючим незаконним поведінкою третьої особи, на них, як і на негаторний позови, не поширюється дія позовної давності. ¹²

Дійсно, не визнаючи самостійності  подібного позову, відмінного від  віндикаційного і негаторного вимог, неможливо юридично кваліфікувати домагання власників у цілому ряді конкретних випадків.

4. Персональні засоби захисту права власності

Нарівні з речово-правовими  позовами існують також персональні засоби захисту права власності (тобто спрямовані на припинення його порушення з боку певних осіб). До них належать:

— позови, пов'язані з  порушенням права власності при невиконанні або неналежному виконанні обов'язків за договором;

— позови про відшкодування  шкоди, завданої псуванням або знищенням  речі;

— позови про повернення власності, безпідставного отриманого  або збереженого за рахунок іншої  особи.

Для цих позовів характерним  є те. що вимоги особи про захист права власності випливають не з права власності як такого, а ґрунтуються на відносних правовідносинах і супутніх їм суб'єктивних правах.¹³

Умовами подання позову є  наявність у позовника права  власності на річ, видання суб'єктом публічного права правового акта, що порушує права власника (це можуть бути акти індивідуального або нормативного характеру, колегіальні або одноособові), а також у разі невідповідності виданого акта закону.

Позивачем виступає власник, чиї права порушені правовим актом суб'єкта публічного права. Відповідачем є орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, що видав правовий акт. який не відповідає закону і порушує права власника.

Відповідачем тут може бути будь-який суб'єкт, діяльність якого  призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі, що в свою чергу вплинуло на зниження цінності зазначеного майна, а, відтак, порушило право власності.

Змістом позову є вимога власника про визнання судом такого акту незаконним та його скасування. Крім того, власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища, власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди (ч. 2 ст. 393 ЦК).¹⁴

Висновки

Отже, у висновку мені хотілося б зробити наступні висновки, проведене мною дослідження підтверджує актуальність, складність і проблематичність теми «Цивільно-правові засоби захисту права власності».

У курсовій роботі мною було показано і проаналізовано, що в сучасному цивільному законодавстві України, питання регулювання захисту права власності врегульовані на високому рівні у відповідності до сучасних міжнародних стандартів права.

Можна з повною впевненістю  сказати, що механізми захисту права власності в українському праві не є просто декларацією, а складають самостійно діючий правовий механізм.

Проблеми класифікації цивільно-правових способів захисту права власності  щодо критеріїв поділу, кількості  груп та віднесення конкретних способів захисту до певних груп можливо вирішити. Найбільш практично значущим критерієм  для класифікації цивільно-правових засобів захисту права власності  є результат, на який розраховано  їх застосування, характер наслідків  застосування для порушеного права  власності. Дана класифікація цивільно - правових способів захисту права власності відповідає загальноприйнятим світовим стандартам, відбитим у курсовій роботі, і переслідує мету створення прозорої системи правових засобів захисту права власності, зрозумілих не тільки для юристів але і для простих громадян. Що в свою чергу створює передумови для зміцнення в Українському суспільстві правової культури. За характером наданого захисту можна виділити три групи способів захисту права власності, передбачених цивільним законодавством:

а) Речове-правові. Це відомі з часів Стародавнього Риму і складові однієї з найхарактерніших рис речового права абсолютні позови, які можуть бути пред'явлені до кожного, хто порушує право власності або інше речове право. Позов пред'являється тільки з приводу індивідуально-визначеної речі, причому тієї, яка є в натурі на момент спору в суді. До таких позовів відносяться: позов про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); позов про усунення перешкод у користуванні майном, не пов'язаних з позбавленням володіння річчю (негаторний позов). В останні роки до числа речове-правових позовів все частіше відносять позов про визнання права власності, права господарського відання або права оперативного управління на майно.

б) Зобов'язально-правові. Ці способи можуть бути застосовані в тому випадку, коли володар речового права вступив в зобов'язальні відносини, засновані на угоді (в якості орендодавця, засновника управління і т.п.), або став учасником позадоговірного зобов'язання. Найбільш часто тут використовуються такі способи захисту: вимога до боржника передати індивідуально-визначену річ, відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, визнання угоди недійсною із застосуванням наслідків її недійсності, повернення майна, що становить безпідставне збагачення в натурі, а при неможливості повернути майно в натурі відшкодувати його вартість;