Система аналітичних жанрів. Новації у жанроутворенні

Змінився і такий вид репортажу, як  критичний репортаж. Досить розвинений газетний жанр за радянських часів називався критичним рейдом. Як правило, об’єктами цього репортажного критичного рейду були об’єкти соціально-побутової сфери: лікарні, овочебази, магазини.

Під матеріалами критичного рейду стояло кілька підписів, серед яких обов’язково фігурували прізвища представника так званого народного контролю, чиновника з адміністрації, працівників органів внутрішніх справ і власне журналіста газети.

Слід зазначити, що критичні газетні рейди радянських часів були досить ефективною зброєю, коли йшлося про викорінення локальних вад. Згідно з радянським законодавством, відповідні органи мали відреагувати на перевірку протягом трьох днів (для відповіді на звичайний лист надавалося десять днів).

За цей досить короткий термін слід було вжити заходів щодо виправлення вад, про які йшлося у газетному матеріалі – критичному рейді. Зазвичай, у радянських газетах одразу публікувалися короткі або розширені замітки, з яких читачі з задоволенням дізнавалися  про вжиті ефективні заходи.

Такі публікації були лише частиною заходів з ідеологічного забезпечення функціонування державної машини, і дієвість їх була досить істотною. Тому для участі в рейдових перевірках редакції газет відряджали найкращих репортерів, які часто не шкодували емоційних епітетів і порівнянь, аби затаврувати помічені вади.

Рейдові бригади посилено охоронялися всією системою державної влади, замах на здоров'я чи життя контролера суворо карався.

Останній факт – головна відмінність критичного репортажу-рейду радянських часів від сучасного репортажу, що дістав назву репортаж-розслідування. Як варіант – просто розслідування.

2.3. Репортаж-розслідування. Специфіка жанру 

Що таке сучасне розслідування? Французькі фахівці тлумачать його таким чином: “Розслідування – найскладніший журналістський жанр, який об’єднує в собі елементи інтерв’ю, портрета, репортажу, хроніки, аналізу, синтезу. Завдання розслідування – захопити читача унікальною ситуацією і потім пояснити її сенс” [27, 35].

Інша дефініція звучить так: “Розслідування – це складний жанр журналістики, який має на меті не стільки поставити проблему, але й щось довести, розкрити якусь таємницю, з'ясувати істину. Робота над розслідуванням вимагає від журналіста мобілізації всіх його професійних здібностей, ґрунтовного аналізу проблеми, пошуку конкретних доказів” [88, 5].

Визначення доволі розлоге, трохи незрозуміле і таке, що саме собі суперечить. Не вдаючись до прискіпливого аналізу дефініцій закордонних фахівців-журналістикознавців, спробуємо дати своє визначення жанру.

На нашу думку, репортаж-розслідування – складний жанр з яскраво виявленими репортажними елементами і неодмінною часткою аналітики, в якому репортер або група журналістів, ставить собі за мету з’ясувати незрозумілий, часом кричущий факт соціальної дійсності. Репортаж-розслідування являє собою потенційну небезпеку для особи, яка його ініціює.

Розмір репортажу-розслідування  залежить як від теми, що за неї береться репортер або група репортерів, так  і від обсягу самого видання. Для професійної підготовки репортерів, які готуються до роботи в жанрі репортажу-розслідування, слід створити необхідні умови [17, 10–12].

Аналізуючи подібну практику підготовки репортерів в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, автор даного дослідження визначив, що підготовка репортерів для роботи у жанрі репортаж-розслідування має специфічні характеристики, що залежать  від багатьох умов, але формуються вже з першого курсу під час практичних занять в Інституті журналістики. Особливістю цього професійного навчання є творче поєднання теорії і практики вже з перших навчальних завдань.

Репортери, які мають працювати у жанрі репортажу-розслідування, визначаються самим викладачем певною мірою інтуїтивно, на основі власних вражень та попередніх психофізіологічних характеристик, отриманих під час співбесіди.  

За короткий термін, таким чином, треба визначити: чи пристане студент або студентка на пропозицію працювати в складному й небезпечному жанрі, чи краще запропонувати молодій людині шукати себе в аналітиці, художньо-публіцистичних жанрах тощо.

Під час занять з дисципліни “Репортерська праця” досвідчені викладачі Інституту журналістики починають з відпрацювання власне практичних навичок створення будь-якого репортажу.

Так, автор наукової розробки впродовж кількох практичних занять відпрацьовує так званий “гачок”: першу фразу, що має привернути увагу читача. Далі йдеться про те, що динамізація розповіді в репортажі-розслідуванні досягається введенням у структуру тексту інтерв’ю. Але коли фрагмент інтерв’ю зі свідком події, поданий на початку розповіді, має засвідчити достовірність того, що відбувається, то такий самий фрагмент, поданий вже у другій частині репортажу-розслідування, має містити в собі “бекграунд”, порівняльні характеристики. З урахуванням національного менталітету, бажано ввести у текст репортажу-розслідування елементи аналітики, цифрові дані, тоді весь матеріал справляє враження ґрунтовної розробки.

Отже, практичні заняття з репортажу-розслідування неодмінно включають теми інших дисциплін: професійної етики, психології та журналістської творчості; студентам треба дати уявлення про аналітичні жанри, ознайомити з різновидами “нової журналістики” і т.д.

Проблема “постановки пера” в репортажі-розслідуванні має вирішуватися лише в комплексі всіх, без винятку, дисциплін, що вивчаються в Інституті журналістики. Адже, приміром, пишучи про економічні розслідування, не можна обійтися без знань бодай основ економіки; розгортаючи літературне розслідування, треба мати уявлення про сучасне літературознавство; пишучи репортаж-розслідування на кримінальну тематику, необхідно володіти специфічними знаннями в галузі юрисдикції.

Тому перед викладачем постає дилема: готувати репортерів у жанрі репортажу-розслідування емпірично, чекаючи, поки вони набудуть професійного і теоретичного досвіду, чи, починаючи з молодших курсів, обирати кожному індивідуально вузьку спеціалізацію, що має далі визначити його професійні уподобання. 

Окреме питання у журналістському розслідуванні – неадекватна реакція на матеріал у різних верств населення, державних службовців, бізнесменів і т. ін. Про це слід наголошувати на практичних заняттях, до цього треба повсякчас готувати майбутніх репортерів.

Навчання репортерів включає в себе часові компоненти. Кожне, окремо взяте завдання (початок, закінчення репортажу, підготовка бліцінтерв’ю) фіксується в часовому проміжку. Так, за досвідом роботи, на першу фразу студентам молодших курсів відводиться від п'ятнадцяти до двадцяти хвилин. Підготовка бліцінтерв’ю, що включає два-три питання, також регламентується десятьма хвилинами. Практика засвідчує, що такі часові межі досить швидко стають звичними, а під час виробничої практики в сучасних ЗМІ дають неоціненну користь при підготовці матеріалів.

Окремим моментом слід виділити обговорення практичних робіт студентів, які вирішили присвятити себе репортажу-розслідуванню. Проводяться вони не тільки за активною участю самого студентського загалу, а й із залученням професійних журналістів та фахівців з відповідної проблеми.

Оцінка виставляється читачем, і студенти, які встигли опублікувати репортажі-розслідування, діляться на практичних заняттях досвідом роботи з читацькими листами і реакцією відповідних адміністративних або державних установ на той чи інший матеріал.

Репортер, який готується працювати в жанрі розслідування, має віртуозно володіти персональним комп'ютером, записувати фактаж на ходу, керувати автомобілем та знати бодай основи англійської. Всі ці чинники теж враховуються під час практичних завдань.

Особливе значення приділяється визначенню “метод маски” і його практичній реалізації під час підготовки критичних матеріалів. Тут головним чинником стає досвід індивідуальної роботи самого викладача, який на конкретних прикладах має застерегти студентів від надмірного використання “методу маски”, наголошуючи на моральних аспектах методів збирання фактажу.

Як відомо, “метод маски” існує у двох варіантах. Перший – коли журналіст буквально змінює зовнішність (досвід німецького репортера Гюнтера Вальрафа). Другий варіант “методу маски” – коли журналіст збирає фактаж, удаючи з себе представника будь-якої соціальної групи населення чи професії: від пересічного обивателя на політичному мітингу до асистента в групі представників адміністративних органів, лаборанта в лікарняній установі тощо.

Тому важливим і надзвичайно цікавим у практичних заняттях з “методу маски” є процес перевтілення студентів у представників інших соціальних груп і прошарків. Це так само актуально, як відпрацювання двох видів псевдоніма: постійного та одноразового з тим, щоб із метою дотримання особистої безпеки, вберегти журналіста від негативних наслідків публікації критичного матеріалу.

Процес підготовки студентів, які працюватимуть у жанрі репортажу-розслідування, включає в себе й елемент лицедійства у суто професійному аспекті цього терміна.

Особливе значення під час підготовки репортерів надається забезпеченню індивідуальної безпеки молодих журналістів. Йдеться про ознайомлення студентів із системою “пулів”, а також зразками європейських страхових полісів на випадок нещастя чи професійної травми. Нагадаємо, що один раз на п'ять років найбільше інформаційне агентство світу Ассошіейтед Пресс збирає під Лондоном своїх репортерів, аби ознайомити їх із новітніми методами виживання журналістів у локальних конфліктах, під час екстремальних ситуацій тощо.

Ця методика універсальна і стає в пригоді під час підготовки майбутніх репортерів і в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Головним чинником, що примушує молодь працювати в жанрі репортажу-розслідування, є суто людські якості: честолюбство, бажання досягти успіху в журналістській кар'єрі, ризикнути заради солідного гонорару.

Не заохочувати дух суперництва, боротьби та конкуренції серед студентів – отже, не готувати їх до практичної журналістської діяльності в умовах реальної, безкомпромісної, часом дуже жорстокої конкуренції. Тому сама стилістика ведення занять передбачає безапеляційну оцінку кожної індивідуальної роботи, незалежно від того, за яких умов її було виконано.

Практика засвідчує, що саме така стилістика практичних робіт найоптимальніша і дає користь. Більше того, студенти, які вже відчули “смак” боротьби за інформацію, не бажають, щоб до них висувалися інші, пом'якшені вимоги.

Результати практичних занять даються взнаки вже після п'яти–шести місяців. Студенти виходять на виробничу практику і, маючи певні навички репортера, який працює в жанрі розслідування, одразу виділяються серед інших працівників творчого колективу, їм дають особливі завдання, що потребують негайної реакції преси. Підготовлені студентами-практикантами репортажі-розслідування одразу потрапляють на шпальти газет та журналів, сюжети показують по телебаченню.

Своїм прикладом студенти заохочують своїх товаришів, студентів молодших курсів, які йдуть у спеціалізовані групи, де готують репортерів.

Разом з “методом маски”, що дуже ефективний при написанні репортажів-розслідувань, сучасні журналісти активно використовують метод “журналіст змінює професію”. Оскільки системний підхід до вивчення цієї проблеми відсутній, українські журналісти змушені дізнаватися про специфіку методу з публікацій зарубіжної періодики і поодиноких розвідок у науковій літературі [18, 27–30].

В Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка започатковано ознайомлення студентів з основами цього методу  в межах програми підготовки до роботи в жанрі репортажу-розслідування.

Під час лекційних і практичних занять з’ясовується,  що метод “журналіст змінює професію” є одним із найефективніших засобів збирання інформації в сучасному світі. Водночас він є і більш небезпечним методом роботи. Тому  дуже важливо знати правила роботи й поведінки під час проведення репортерського пошуку, максимально врахувавши застережні заходи особистої безпеки  кожного.

Специфічний метод збирання фактажу, який називають “журналіст змінює професію”, відомий давно. В історії радянської журналістики хрестоматійними були приклади специфічної роботи Лариси Рейснер, Михайла Кольцова та ін. Коли не брати до уваги  спрощено-вульгаризований підхід до специфіки подібного методу на зразок: відома письменниця працювала три дні й написала глобальний нарис про проблеми заводу, то слід зазначити – в умовах радянської школи журналістики метод був розроблений ґрунтовно. Але цьому сприяли не стільки науковці, скільки журналісти-практики: від Володимира Гіляровського до Артема Боровика включно.

Однак, незалежно від суспільно-економічної  формації, сприятливих чи несприятливих для  творчості умов, у методі  “журналіст змінює професію” спрацьовує феномен, який можна визначити як фатальний.

Подекуди, змінивши професію, журналісти (як правило, це люди, які прагнуть поєднувати роботу   в   газеті,   журналі   з  літературною творчістю) настільки заглиблюються у романтику нової професії, що просто фізично не можуть її позбутися, раз по раз повертаючись до пережитого, намагаються повторити “ефект присутності”.

Ситуативно найповніше подібний стан речей виявляється під час воєнних дій. В. Гіляровський був на турецькому фронті,  В. Катаєв брав участь у Першій світовій війні, К. Симонов, Е. Ґемінґвей – у Другій світовій, А. Боровик – в афганському конфлікті. Список живих і мертвих колег поповнюється в новому тисячолітті.  Вочевидь, саме війна так наркотизувала і без того наелектризовану психіку репортерів, що вони при кожній нагоді прагнуть за будь-яку ціну потрапити під кулі знову.